"Ліквідатори-нахлібники" або не військовий героїзм чорнобильців
В кожну річницю аварії на ЧАЕС я думаю не стільки про трагедію, подвиг ліквідаторів чи доленосні наслідки, а про нудотно формальне ставлення до тих подій, і не лише з боку держави.
Двадцять дев᾿ять років тому причиною цьому було старанне бажання радянських спецслужб приховати справжні причини аварії і ганебно організовану евакуацію місцевих жителів, а сьогодні - радянський і невійськовий дискурс трагедії. Впевнена, що не кожен українець зможе однозначно віднести аварію на ЧАЕС до історії України. У загальній героїці маємо образи "невідомого солдата", "ветерана Афгану", схоже досягнуто консенсусу щодо армії УНР-ЗУНР, досі чуби летять щодо ОУН й УПА, але й у цьому випадку крига скресла... А от образ "ліквідаторів-чорнобильців" звучав переважно в контексті пільг для їхньої реабілітації й інших бюджетних перипетій, часом викликаючи роздратування непосвячених у життя на таблетках.
Прип'ять - моя мала батьківщина, а все, що відбувалося в кінці квітня 1986-го я хоч і не пам᾿ятаю, але з року в рік відчуваю ті переживання, як свої власні. З місцевих пісень, від яких за великим родинним столом плачуть навіть чоловіки, з численних оповідей очевидців і своєї мами. Нині публічно такий людський бік катастрофи можна зустріти хіба що в поодиноких інтерв᾿ю. Годі сказати, що у 2-3 фільмах, знятих на тему ліквідації, від фактів лишився нуль, а документалки віють радянським формалізмом або пафосом.
Та сьогодні мої роздуми про інше. В Україні твориться сучасна героїка. Завдяки Майдану і нинішній війні постає міцний пласт нових героїв, чий людський бік, чи то завдяки нам сучасним, чи то завдяки технологічним можливостям, ми можемо відчувати.
Хай пробачать мене наші нові герої, але я дуже не хочу, щоб на фоні сучасної воєнної героїки так і не була витягнута зі закутків колективного-несвідомого мирна героїка пожежників, які за лічені години згоріли від радіації, прикривши собою весь світ (без пафосу не обійтись). З розвитком українського кіно і творенням повноцінного образу України в світі нарешті є шанс представити ліквідацію аварії в новому світлі - боротьбі з вселенською бідою в піку зашкарублій радянській системі.
Поруч з фільмами про "АТО" я мрію побачити якісний блокбастер про гасіння пожежі на Четвертому енергоблоці ЧАЕС. Саме блокбастер, бо навіть найглибша драма не матиме світової аудиторії. Мрію, що колись фотовиставка чи презентація книги про ліквідаторів збере такі самі повні зали, як виставки про УПА, а подвиг 28 пожежників і персоналу ЧАЕС однозначно впізнаватиметься у світі так, як сьогодні однозначно впізнаваним є образ Майдану.
Цьогорічна риторика влади обнадіює. "Українці 29 років тому стали за весь світ так, як сьогодні стоять за Україну". Нічого додати.
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Риторика влади виявляє її вузькй погляд на ннішню ситуацію. Українці і зараз стоять за весь світ.
Такщо теж "Больше глупостей не пиши".
Я один з тих ліквідаторів 1986 року, червень-липень, начальник медслужби ЧАЕС від військових. Люди вже забули за ті події, забули за той страх радіації роками, який переслідував всіх. За ліквідаторів, які своїм життям, здоров'ям локалізували велетенську біду. Я знаю афганців і можу твердо сказати - ніяк не можна порівняти афганця і ліквідатора! Афганець, якщо вижив, не серйозно поренений, каліка(таких небагато), має більш-менш стабільне життя і війна у Афганістані на ього вже не впливає. Психологічний збій, орієнтація на війну вже давно загоїлися, розмилися і в основному не впливає вже ні на психіку, ні на соматику організму через такий час. Українських ліквідаторів було 450 тисяч. Році десь у 2007 їх залишалося 35 тисяч. Немало шахрайських - по підробним документам, по відміткам у зоні, які їм робили їхні водії. Так всі районні виконкоми, партійні органи Києва, багатьох міст України фактично стали ліквідаторами. І вони найбільше використовували і використовують пільги. Один з шахраїв отримав категорію і пільги по записам у моїй амбулаторній картці, які "живцем"в реєстратурі видрала одна з працівниць. А може й лікар. Хочу сказати, що реальні чорнобильські ліквідатори - пільгова категорія, яка найшвидше зникає. Бо хворіють одночасно великим комплексом хвороб, непрацездатні, помирають. Непомітно так, масово. А зараз і пільги чорнобильцям мінімізували. За їхній та пенсіонерів рахунок Яценюк має профіцит грошей на рахунку Держскарбниці і хвалиться своїм "досягненням". Вплив радації - миттєвий у великих дозах, і підлий у менших - діє смертельно все життя, вкорочуючи його. Абсолютна більшість ліквідаторів, котрих я знав, вже не живе. І це не ті, що вибирали на стрісі 4 блоку радіоактивні скалки, а лікарі, санітари, робітники, військові... Мій колега отримав дозу і захворів радіаційною пневмонією, десь згинув у нетрях 408 шпиталю на Косому Капонірі. Скоро за цю біду забудуть всі, а дійсних ліквідаторів не залишиться зовсім. Це не ветерани війни. Ліквідатори до 90 років не доживають. Хотілося би побачити фільм з реальним підходом до тих подій. З реальною оцінкою тієї страшної біди і подвигу тих, хто її зупинив. Та про українців з тих заражених місць - про черговий геноцид, що почався 1986 року. Чи хтось почав.