Велика Війна. Історія третя: полонені

Читайте також першу та другу історії.

ДЕЯКІ ІМЕНА, ПРІЗВИЩА ТА ДАТИ ЗМІНЕНІ З МЕТОЮ НЕВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ.

Полонені були різних сортів. Як, з точки зору гітлерівців, і люди взагалі. Дідусевого брата з попередньої історії вбили тому, що після мобілізації йому встигли видати форму, але не встигли підстригти. І окупанти вирішили, що полонений у солдатській формі, але з чубом - то перевдягнутий офіцер чи й комісар.

Дідусів післявоєнний друг Петро на початок війни дійсно був "комісаром" - як формулював дідусь, "політруком". Але у нього був розумний командир. Ще під час війни СРСР з Фінляндією їхній роті довелось долати розлив квітневого струмка. Щось кроків двісті крижаної фінської води - де по коліно, а де й по груди. І "теплий" фінський квітень навколо.

Командир, ненадовго задумавшись, наказав бійцям роззутися. Портянки змотати. Чоботи - на плечі, портянки - в чоботи; вперед.

"Петро вже думав, командир - шкідник", - розповідає дідусь. - "Така була в Петра робота, так думати", - навіщось уточнює він.

Проте все виявилось не так. Пробігшись крижаною водою, солдати за командою розтерли ноги, замотали їх сухими портянками, взулися в сухі чоботи й погнали далі.

"А бігли б у чоботях, понабирали б туди води - то недалеко б вони на холоді далі забігли", - пояснює дідусь.

Та скоро був і червень сорок першого. Коли стало ясно, що навколо не помічається ні героїчної війни "малою кров'ю", ні навіть будь-якого штабу, котрий віддав би хоч яийсь наказ, той самий командир наказав Петрові і ще кільком, хто досі вцілів і тримався купи, зрізати з командирів відзнаки, а зброю й документи закопати "ну хоч би й під цією сосною, вона примітна".

Самим же - по одному - намагатись іти до своїх. І, бажано, роздобути дорогою цивільний одяг. Вперед.

Дядько Петро усе одно потрапив у полон. Йому відносно пощастило: виглядав він на той час уже як цивільний. Але лишався під підозрою, тож потрапив у концтабір. Тобто спершу його перекидали між тимчасовими таборами, а потім закинули у великий концтабір, до Польщі.

Який це був концтабір? Дідусь уже й не пам'ятає, чи Петро про це казав.

Концтабір складався з двох частин. В одній тримали "російських" полонених. В іншій, за колючим дротом - французів і ще якихось іноземців. Іноземцям іноді передавали допомогу - їжу від Червоного Хреста. СРСР конвенцій на той час не визнавав, і радянським в'язням їжі не передавали.

Спільною у всіх ув'язнених була, однак, вбиральня. Щоправда, її розділяла внутрішня дощата стінка. Дядько Петро став перестукуватися з іноземними полоненими, а врешті-решт - потрапив на той бік.

Дідусь пригадує із розповіді, що полонений виламав дошку зі внутрішньої стінки у вбиральні. Я сумніваюсь. Припустімо, німці не помітили зникнення в'язня й появи "зайвого" на іншому боці; плинність "кадрів" була великою, а в ретельному обліку потреби не було, все одно німці вірили, що війна завершиться ось-ось… Але як не помітили б зламані дошки?

Дідусь знизує плечима. На рівні легенди відоме одне: "комісар" Петро таки утік із зони смерті - через вбиральню.

А потім утік і з концтабору взагалі. Втік, розпрощався з іноземними товаришами по нещастю, і рушив на Схід. Куди ж йому іще було подітись…

І він таки перетнув лінію фронту! Але далі - він видав себе за простого солдата. Звичайно, щоб не спіймали на брехні, назвав власну частину, а може, й чиєсь справжнє ім'я. І до самісінької смерті не зізнавався радянській владі у правді - точно так, як перед тим не зізнавався окупантам.

Дружину його разом з дітьми тим часом німці спалили разом із хатою. На окупованій території чиясь "добра душа" таки виказала помешкання "комісара". А його "комісарські" документи, чи що від них лишилося, досі, можливо, лежать десь там, де стояла колись та примітна сосна.

А може, вже й ні. Як давно немає й самого дядька Петра, і, напевне ж, його тямущого командира, з яким взагалі невідомо що сталося і чи вдалось йому вийти з оточення ще тоді, в сорок першому…

Детективна історія, кажу я дідусеві. Ну просто важко повірити. Чому ж, не згоден він. "Тоді безладдя було повно, це зараз ми думаємо, що всі служби, і радянські, й німецькі, аж так чудово працювали, як у кіно".

Втім, справжні агенти також були. Реальні агенти, на яких реально полювали і спецслужби, й партизани. Але й від цього могли, в результаті, страждати зовсім не ті, на кого полювали.

Та це вже - наступна історія.