На захист "диванної сотні"

Зараз напишу украй непопулярну річ.

Дещо "дістали" камлання деяких, безперечно, достойних бійців та волонтерів на тему "Ми потерпаємо в окопах під обстрілами, а тут повним ходом іде життя, всім байдуже, ну нічого, дійде війна і сюди - будете знати!" Тексти з подібними настроями множаться мережею в геометричній прогресії, змагаючись у гостроті і красномовстві.

Перепрошую, ідеальний світ цивільних міст в уявленні авторів цих дописів і настроїв - це коли ціле місто ходить у камуфляжі? Чи в траурі?

Може, зі мною щось не так, але мені по поверненні з фронту навпаки приємно бачити мирне життя і живих людей, що вигулюють дітей і псів, їдять морозиво і посміхаються. Я охоче скидаю камуфляж і вбираю барвисту сукню - я скучила за легкістю, барвами і безтурботністю. Свого роду вітаміноз.

Звісно, прагнення абстрагуватися від подій, якими живе країна, часом дратує, і це справедливо. Але якщо дивитися на речі об'єктивно, то варто визнати: пасіонаріїв, себто таких, що ідуть на війну, роблять революції, впроваджують реформи, наважуються на сміливі експерименти - завжди меншість. Це алгоритм, актуальний для будь-якої країни та епохи. І ці пасіонарії роблять усю роботу фактично за всю пасивну більшість - чекати іншого так само безглуздо, як вірити, що Путін покається чи Земля змінить напрямок обертання. Зрештою, що як не це мирне життя боронять ті, хто йде туди?

Чи впевнені ви, що цим безтурботним людям аж так байдуже? Чи знаєте ви, який відсоток "міщан", чия зовнішня "легковажність" вас так обурює, бігає після роботи плести маскувальні сітки, або ж варить обіди пораненим у шпиталях, або ж просто перераховує частку кожної своєї зарплатні на потреби фронту? Скільки з них, зрештою, таких, хто сам вернувся з піврічної ротації і дозволив собі відпочити? Скільки з них жінок, що вийшли на каву чи в кіно, аби не поїхати глуздом від тривоги, бо мобілізований чоловік із самого ранку не відповідає на дзвінки? Посттравматичний сидром уражає тих, хто чекає, так само, як і тих, хто там. Тільки от говорять про це чомусь менше.

Пам'ятаєте епохальне фото часів Майдану, де вишукана бізнес-леді на підборах-шпильках у вузькій спідниці велично крокує в бік барикади на Грушевського, несучи в кожній руці по шині? Зовнішність часто буває оманлива, принаймні, ліпше помилятися стосовно людей у кращий бік, аніж навпаки.

Якщо уявити, що всі враз мобілізуються на фронт або ж зануряться у волонтерство - тоді стане економіка, виробництво, податки перестануть надходити у бюджет, і в міста прийде повний... повна руїна. І з фронту просто не буде куди повертатися. Так звана "диванна сотня", навіть якщо вона нічим не допомагає фронтові безпосередньо, тримає тил. А це також надзвичайно важлива місія.

Знаю молодого бізнесмена, рівень життя та відпочинку якого може викликати украй недоброзичливі репліки: "Як він може?! Коли в країні війна?!.." Щоправда, витрати на АТО цього чоловіка, певно, вираховуються мільйонами - він регулярно оснащує окремих бійців та батальйони по-максимуму: тепловізори, коліматори, бронежилети та кевларові каски, "натівські" тактичні аптечки... Про це мало хто знає, як і про його режим роботи без відпочинку і вихідних. Але мало хто полінується кинути в нього ментального каменя, побачивши його десь у ресторані або ж на дозвіллі.

Знайомий, що на війні не був, на мій намір поїхати відпочити на два дні на хутір по поверненні з фронту, заявив: "Це що, у тебе настільки слабкі нерви, що ти потребуєш релаксу?! Мої друзі от теж в АТО їздили, і нічого, ніякого відпочинку їм було не треба!" Я спершу впала у стан "священного гніву" від таких слів, та вмить опустила уявну "шашку": так, є речі, котрі пояснити іншим неможливо. Ті, хто був на війні, отримали безцінний бонус у вигляді досвіду - часом пекучого, але унікального. І на додачу - світоглядну прірву між тими, хто там не був. Ця прірва не заросте ніколи, але з нею можна і варто навчатися жити - без зневаги і зверхності. Так, приміром, жінка, що народила дитину, ніколи не зможе достеменно передати увесь спектр пережитих у цьому процесі почуттів. І за всього найщирішого бажання, її не зможуть зрозуміти ті, хто не народжували. Проте наряд їй спаде на думку ображатися на таке нерозуміння. На щастя, завжди є побратими, з якими можна поговорити на спільні теми. Нові друзі, поза сумнівом, є одним із найкращих надбань війни.

Зараз багато говорять про те, що суспільство має навчитися приймати бійців, травмованих фізично і морально. Це, безперечно, так. Проте мало хто каже про те, що цей процес має бути двостороннім.