Реформа Армії. Люди

Україна пройшла через локальну війну з російською гібридною армією. Але росіяни не заспокояться. Ціль будь-якої війни - перемога, а це - взяття столиці держави і зміна політичного режиму. Росія не тільки не зупинилася, але й продовжує занурюватися у муть імперіалізму та реваншизму. Нехай ця стежа веде до провалля, але сп'янілий ведмідь уже не здатен із неї зійти.

Війна ще буде. Велика війна.

Як відомо з матеріалів засідання РНБО 28 лютого 2014 року, на той час на наших східних кордонах було 38 тисяч особового складу ЗС Росії, півтисячі танків. «Сепари» тоді гібридною армією були лиш у проекті - бігали з палицями. Зараз ми бачимо, що уся ця військова потуга всмокталася на тимчасово окуповані території - у ОРДЛО. Чисельність збройних формувань російської гібридної армії у ОРДЛО становить тих самих 40-50 тисяч. Танків стало більше за півтисячі. Армійські корпуси з окупованих територій інтегровані у військову структуру РФ. Росіяни вклинили у територію європейської держави військове угруповання, яке є потужнішим за середню європейську армію.

У Криму на час псевдореферендуму у березні 2014 росіяни роздули своє військове угрупування за рахунок десантури і спецназу до 25 тисяч бійців. Український міністр оборони Степан Полторак вважає, що при збереженні темпів зростання військового угрупування у Криму чисельність його може перевищити 40 тисяч. На півострові від ЗСУ залишилися не лише «Калаші» у зброярнях, але й авіація та потужні комплекси протиповітряної оборони.

Сергій Лавров не виключив розміщення в Криму ядерної зброї. Мустафа Джемілєв навіть сказав, що таку зброю до Криму вже завезли. Все може бути. Не обов'язково туди тягнути міжконтинентальні балістичні ракети. Щоб закрити Босфор і створити загрозу для обласних центрів півдня України аж до Дніпропетровська, достатньо Іскандерів та С-400 в Севастополі, Ялті чи біля Керчі. Ядерні бойові частини - це ж лише маленька складова кількаметрової ракети. Ними може бути оснащене що завгодно - навіть і ствольна артилерія. Крим з курортної зони впевнено перетворюється на суцільний військовий об'єкт.

На наших східних кордонах час від часу проводять військові навчання та раптові «перевірки боєготовності» 50 тисяч вояків ЗС РФ. Вони вже не відробляють точкові контртерористичні операції, а проводять бойові злагодження у масштабах військових округів. На піку політики погроз на наших східних кордонах Росія тримала 150 тисяч бійців. Весь період Російсько-Української війни за пару сотень км від кордону російська армія тримає в готовності інфраструктуру другого ешелону. Що свідчить про готовність будь-коли перейти до масштабнішої війни.

Тимчасові табори в кукурудзяних полях на наших кордонах росіяни перетворюють на чималі військові бази. Готують зміни військово-адміністративного поділу. Повертаються до крупнішої дивізійної структури, яку в масштабних операціях легше перекидати на великі відстані і координувати.

Ще є Придністров'я західніше. Наші східні кордони слабо захищені. Північні - майже не захищені.

Тим часом НАТО також готується до масштабного і відкритого збройного конфлікту з Росією. Хоча про це і не говориться вголос.

* * *

За два роки від початку війни українська армія втратила частину кадрових військових і техніки у боях. Проте у цілому стала досвідченішою, чисельнішою і сильнішою. Але виклики, з якими стикається країна та її військо - екстраординарні. Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України передбачає перехід на стандарти НАТО протягом 5 років. Стандарти НАТО - це лише засіб для національної безпеки і вони не можуть бути метою. Мета - забезпечення оборони, суверенітету і територіальної цілісності. Чи є у нас цих 5 років? Хто буде захищати країну через рік?

Створено Комітет реформ Міноборони та Збройних сил України. Ось воно - після двох років війни уже є ціла концепція і є цілий комітет! Не претендуючи на вичерпність, дозволю собі кілька попередніх ремарок про те, що в армії треба змінити. З позицій досвіду офіцера в управлінні роти та управлінні батальйону на війні 2014-2015.

Успіх будь-якої організації визначається людьми, процесами і ресурсами.

Збройні Сили України за визначенням є військовою організацією. Це просто _організація_. Велика і зі специфічними завданнями. Проте правила, за якими діють інші _організації_, працюють тут так само, як і деінде.

Організація може бути більше чи менше ефективною. В бізнесі менша ефективність призводить до втрати доходів, банкрутства і поглинання. В армії - до втрати людських життів і територій країни, у найгіршому випадку - до масових загибелей і повної капітуляції.

Проте питання ефективності, здається, досі не дуже цікавило армійське начальство. У бізнесі людські ресурси - це актив, а час - це гроші. Кожна не використана нагода є втратою, збитком.

В армії радянського взірця людина і час - це ніщо! Ресурс людино-годин необмежений. Оскільки солдату все одно «діватись нікуди», а військовий начальник ні перед ким, за великим рахунком, не підзвітний. На нарадах командування головне не результат, а доповісти. Перестрахуватися -це називається, «прикрити зад». Карають не за провал результату, а за порушення формальних вимог і за те, що «попався».

ЗСУ за своїми принципами функціонування залишається військовою організацією радянського зразка. Після певного прогресу, пов'язаного з необхідністю реагувати на виклики війни, армія знову дубіє. Піар завдяки грантам, найманим блогерам та анонімним тролям поліпшується. А якісних змін нема.

Армія в Україні продовжує базуватись на принципах, запозичених з армії Російської імперії. Російські царі привносили у армію пруську муштру і бюрократію. Тоді офіцерами могли бути лише дворяни. Тому всі інші за звичкою - холопи. Принцип - я - начальник, ти - дурак, родом звідти.

Тим часом, сучасна українська армія тримається на добровольцях. На кадрових військових, які з власної волі підписують контракт. На хлопцях, які призвані воювати з резерву ЗСУ. Це все давно не юнаки-строковики і далеко не холопи, якими можна пробувати по-старорежимному понукати.

Повага до військовослужбовця має стати наріжним каменем нової української армії! Тоді й життя і здоров'я людини набудуть цінності. Можна, звісно, продовжити традицію статутів з їх вимогою переносити тяготи служби і очікуванням подвигу від кожного. У цьому є своя логіка. Але можна взяти досвід армії Ізраїлю, у якої людський ресурс не безкінечний і яким вона навчилися дорожити. Українцям такий досвід більше підходить.

Кажуть, у статутах Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛу) написано, що там нема команди «вперед!», а є команда «за мною!» (не читав, не знаю івриту). Прийняття такого стандарту у статутних вимогах розставило би все по місцях. І сприяло б довірі до командирів у армійських колективах.

Один з офіцерів управління нашого батальйону обурювався і вимагав заборонити солдатам звертатися з колективними листами. Аргумент: «У Радянському Союзі такого не було, ми ж армія якась!» Право скаржитися у ЦАХАЛі мають не лише солдати, але й їхні батьки та близькі родичі. З рапортом не обов'язково звертатися до командира. Це - запобіжники від армійського самодурства! І - звичайне громадянське право. Адже солдат не лише стріляє чи марширує, але й вступає у відносини з державою у сферах соціальній, фінансовій, правовій та інших. Солдат - це людина, повноправний громадянин.

У добробровольців є мотивація, але бракує дисципліни. У кадровій армії більше дисципліни, але менше мотивації. Потрібен баланс. Батальйони територіальної оборони влітку 2014 року стали на захист країни. Батальйони тероборони Фінляндії воювали проти Радянської армії під час Зимової війни і довго трималися проти переважаючого ворога. Але у нас тему тероборони зіжмакали і включили до структур нереформованої армії.

Заодно треба буде звільнити кадрових військових, які відмовилися воювати - не пройшли хоч одну ротацію у зоні АТО. Частка таких у армії настільки значна, що здивує суспільство. Нєфіг просиджувать штани!

Що робити з добровольчим рухом, з військовою підготовкою та організацією громадян у тилу - про це армійське начальство і влада воліли б взагалі не чути. Тим часом у країні, як наша, мали б бути тисячі полігонів з відносно простим доступом до зброї та тренувальних програм.

Основи функціонування армії закріплені у Статутах Збройних Сил. Статути ці залишаються старими, по суті своїй - знову ж, пруськими. Їх ніхто не змінював відповідно до змін у характері ведення бойових дій. Характер бойових дій, бойові завдання, зміни у логістиці, озброєння, штати військовослужбовців, тактика - усе це речі пов'язані. А ця війна дала новий, незамінний досвід.

Рятує армію необов'язковість виконання Статутів. Та й їх майже нема у військових частинах. Я намагався отримати пару десятків щоб було хоч по одному на взвод. Але у бригаді мені пояснили, що й на саму бригаду (3 тисячі бійців) у них знайдеться з півдесятка примірників.

Необхідний перехід від гібридного поняття «особливий період» до понять воєнного часу. Вимоги до логістики та організації строкової військової служби у мирний час в умовах війни є абсурдними. При цьому не обов'язково вводити воєнний стан на усій території країни. Навіть під час Великої Вітчизняної війни воєнний стан було введено лише на частині територій і ніколи не запроваджувався у столиці Союзу. Але він був з наступного дня від іноземного вторгнення!

Уточнення потребує і законодавство щодо функціонування армії та країни в умовах воєнного стану.

У перерахунку на сто тисяч громадян, чисельність наших Збройних сил у три рази менша за мирну Естонію. Державі ледве вдається зібрати 250-тисячну армію. Українці не рвуться воювати. І тому, що життя у комфорті та сучасні цінності не заохочують мужність і звитягу. І тому, що козаків серед українців менше, ніж здавалося, а саме суспільство ще не достатньо згуртоване.

Тим більше важливо армії використати той ресурс, який є. Армія у конкуренції з іншими організаціями за кадри з радянського пережитку має стати більш цікавою і привабливою. Бо ресурсу заліза чи грошей завтра більше не стане. А змінити кут погляду на речі можна. Доведеться.

Далі буде. Сподіваюся, встигнемо.