Сізіф, який викотив камінь
Книжку Семена Глузмана «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента» я прочитав одразу після її виходу у 2012 році. Це було одним з найкращих моїх читань останніх років. Написано людиною епохи, коли читали і збирали бібліотеки.
Захопив цілісний і живий авторський стиль. Суцільна тональність чесності, за якою таки мерехтить бажання не образити людей, які стрілися на життєвому шляху. Чому так, адже людина як Семен Фішельович може дозволити собі карати і милувати? Ба більше, повноти картини вимагає бентежна сучасність і наступники. Але й ця великодушність - теж прояв сили і внутрішньої свободи.
Книжка вийшла чотири роки тому, а здається, що минуло півжиття. Я так і не зрозумів, чому зовсім молодий психіатр із добре влаштованої родини раптом вирішим затятися і написати невигідний для влади висновок у справі генерала Григоренка. Глузман намагається пояснити явище його і побратимів боротьби. Любить жартувати, що це не його вибір - система сама вирішила поборотися з Глузманом. Він не пхався в герої - каже, що так вийшло. І раз уже так вийшло, не поспішив капіталізувати на пафосі.
Не до кінця впевнений, що робив усе вірно. Що мав право на особистий вибір, який завдав болю близьким. Ненавидіти - це добре чи погано? Як це - прощати?
Певне, дійсно так і є - не сумніваються лише йолопи.
В його історіях життя велике і продовжує відбуватися у всьому - і у біді, яка здавалась безвихіддю. Як можна було у таборах почуватися не покараними і затиснутими, а більш вільними, ніж у великому світі оплаченої компромісами волі.
Майдан, а особливо війна пояснюють, як так може бути. Може! Питання у тому, як наважитися перейти від несвободи до свободи. Питання - як поширити зону свободи розуміючи, що більшості завжди притаманно зміщуватися у зону комфорту. Він пояснив, що таке психологічне здоров'я. Як не прикро для ідеалістів і максималістів, це - так званий «еталон рантьє». Людини, яка не творить, а оберігає свою синицю в руці. Першість виживання перед прогресом - такий своєрідний імунний механізм суспільства від надміру пертурбацій.
Глузман живе так, ніби спокус зони комфорту нема. Він залишився у країні у «темні» дев'яності. Обирає життя у рідному йому місті і після гойдалки піднесень-розчарувань двотисячних.
У текстах Глузмана багато Івана Світличного, якого Семен Фішельович вважає своїм учителем. У 2012 році хто б подумав, що війна закине мене на місця дитинства Світличного - Половинкине, Старобільськ Луганської області. Чи уявляв Світличний, який працював почуттями і розумом, що з його рідних місць почнеться опір іноземній гібридній агресії і що у них розташовуватимуться штаби ЗСУ, проходитимуть колони військової техніки, легковушки тербатів і добробатів?
У книжці Глузмана - Валерій Марченко, Василь Стус. Цілих 20 днів зі Стусом. Справжність, неприйнятність неправди -за це карають. Але це і винагороджується. Морально.
Уже про Глузмана пишуть спогади. Зусиллями друзів вийшла збірка «70 РОКІВ СЛАВИ. Liber amicorum».
Ці кілька років після виходу «Записок отсидента» багато що змінили. Деякі одкровення 2012 року стали звичними. З другого боку, навіть у Глузмана за цей час щось би змінилося у поглядах. Будемо сподіватись, про це - про те, як змінився світ, як країна змінилася за роки незалежності, як - за роки війни, як змінилася його професія він ще напише.
Книжка Глузмана - про покоління. Значною мірою завдяки йому слово «ксива» увійде в історію з особливим значенням. А як робилася історія, треба прочитати, як Глузман переховував ксиви і як годинами виловлював одну з них із сортиру. Історія - вона й так творилася, чого вже соромитися.
Колись з Оболоні до місця праці на метро доїжджав Горинь. Так само продовжує доїжджати Глузман. Боляче бачити, як покоління сивочолих доживає віку у нашій країні. Хтось уже пішов, хтось продовжує трудитися.
Глузман не любить, коли його називають дисидентом. Він весь у професії - медик, психіатр. І професія не підім'яла його під себе. Не любить, коли все підряд називають хворобами. Під час війни - коли переоцінюють роль психологічної реабілітації, тоді як треба просто допомогти ветеранам пережити і осмислити їхній досвід, взяти час.
Він робить на своїй ділянці, що може. Готує до видання книжку про дитячу психіатрію. Навчається сам і приносить кращі взірці ставлення до людей у країну. Не створює інформаційного галасу, хоча міг би. Спостерігає, думає, шукає. Помиляється, засмучується і знову загоряється в його надіях. У нашій вірі, що країна відбудеться.
Хто достеменно скаже, що добре, а що погано? Хто назве цей «найправильніший результат»? Спасибі Семену Глузману за його стремління. Сила, відважність і краса пошуку - це особистий почерк. Це те, що робить людину собою.
Семен Глузман гарно написав.
Далі - уривки з книжки «Рисунки по памяти».
10 вересня Семену Фішельовичу виповнилося 70.
Володимир КУХАР
* * *
До появи радіо зона жила спротивом. І без ілюзій щодо можливих послаблень від режиму і тому подібного. А поява радіо збентежила, пожвавила зону. Навіть старики-«двадцятип'ятилітники» заговорили про Сахарова, Солженіцина, про свіжі новини радянського дисидентського життя…
Це було небезпечно. Руйнувалася атмосфера зони. Люди переставали писати, переставали готувати винос інформації. У них з'явилася ілюзія майбутнього. Ані Іван Олексійович (Світличний), ані я такого не прагнули. Ми не хотіли жити в ілюзорному відчутті нашого скорого звільнення. Ми розуміли - не буде цього звільнення. А наплив свіжої інформації з радіопередавачів руйнував сформований організм зони. 2010.
*
Страх свободи політв'язнів існування (у контексті Е. Фромма) - це результат існування здорової людини у нездоровому суспільстві. Людина, яка тривалий час живе у здоровому психологічному кліматі, у групі, де основними цінностями є цінності етичні, духовні, відчуває страх перед переходом до суспільства, яке ігнорує ці цінності, очікує щодо себе певних санкцій за його позицію нонконформізму. 1979-81 р.
*
Блазень - це дзеркало тирана. Справжній блазень говорить правду про свого хазяїна йому в очі. Той, хто говорить правду про ворога свого хазяїна - не блазень, а придворний поет, слуга. 2006.
*
Не всі проблеми вирішуються особистим героїзмом. Всесильна лиш Природа. 1977.
*
У практичній психіатрії користуються умовним еталоном здоров'я. Зручним, простим, зрозумілим - так званим «еталоном рантьє, який стриже купони». «Рантьє» - це людина «невисокого інтелекту, буржуа за своїми смаками (на наш час - радше міщанин - ВК); радше цивілізований, ніж культурний. Такий, що не бажає ризикувати, задовольняється невисоким, але стійким соціальним становищем («з висоти боляче падати»). Такий, що не захоплюється, позбавлений здатності до будь-якої творчості, оплот будь-якої влади. Провідним маяком у житті йому слугує інстинкт самозбереження. Життя його одноманітне, натомість спокійне. 1975.
*
Найкращі мої роки. Так, найкращі. Роки свободи, роки вчинку, свободи слова. Ви (Ів. Світличний - ВК) - мудрий наставник (замість платанів - скорботні берези), я - учень… Ми не могли перемогти, ми могли лиш опиратися. «Розумно, обачно, ефективно», - так осаджував мій молодий максималізм Іван Олексійович. 1989.
*
Не умів і не бажав пристосовуватися, він завжди був прямим і щирим… Одинокий і чужий, він викликав у оточуючих здивування, злість, часто - ненависть. Він не мовчав і там… Людина без шкіри, гостро відчував фальш, брехню, чужий біль. Свій біль він витримував легше. «20 днів зі Стусом». 1990-2008.
*
Мій табірний учитель Іван Олексійович Світличний, мій друг, тяжко хворий. Він, мудрий і чесний, не може навчити свій народ творенню. У цьому - трагедія України. Трагедія країни, яка має величезну територію, багаті надра, чисельний народ, але яка майже не має тих, кого прийнято називати по-європейському мислячими інтелектуалами. Є прекрасні вузькі спеціалісти, є політики-популісти. Нажаль, цього мало. 1992.
*
Ганьбізм - явище зрозуміле і навіть виправдане сьогодні, завтра може стати небезпечним. Тому що ганьбисту, людині натовпу, чужі й непотрібні як Томас Манн, Фолкнер і Камю, так і Стус і Світличний. Хворіє Іван. Тяжко хворіє. І тяжко хворіє його народ - отруєний, обманутий, розгублений. 1992.
*
Опір злу - професія, яка вимагає розрахунку, витримки і відсутності у серці ненависті… Саме тому були там (у таборах) окрім карцерів і голодувань також вірші і щоденникові записи, статті та оповідання. І навіть пісні, навіть музика. 1992.
*
Світ рідко буває чорно-білим, що підкреслює і доля Чілі. Це якраз той рідкісний випадок, коли диктатура, яка відходить добровільно і безкровно, залишає своїм підданим ефективні демократичні інститути і успішну економіку. Десь році у 1991 я отримав перший досвід раніше незнайомої мені європейської політкоректності. Було це, пригадую, у Капенгагені. Перебуваючи у теплій, щирій, інтелігентній компанії, я дозволив собі, не розраховуючи на несподіванку, висловити вголос сумнів щодо управлінських талантів покійного Альєнде. Усі присутні в кімнаті якось одночасно принишкли, явно демонструючи небажання продовжувати розмову. І лиш одна дама, американка, мягко відвівши мене від усієї чесної компанії в сторону, в куточку пояснила мені: "Про це не говорять вголос. У нас на Заході так не прийнято. Навіть у тих випадках, коли ми самі так думаємо". І я згадав тоді небажання Заходу вірити показам свідків, які вирвалися зі сталінського пекла. І солодку сліпоту Леона Фейхтвангера, Луї Арагона, багатьох інших. 2010.
*
Небезпечно жити у ситуації, яка вимагає від обивателя мужності і героїзму. Спалення на вогні - доля героїв і фанатиків. Так, я в тюрмі. Мене вирвали з буденного життя, позбавили майбутнього… Але я не відчував запаху близької смерті. Хто зна, може і я б зрадив…
Не люблю людей, які голосно говорять про необхідність покаяння. Адже і мені є у чому каятися. Кожному з нас є. Не хочу справедливості, яка пахне кров'ю і ненавистю. 1996.
*
… Суд над КПРС. Романтичні марення про можливість «справедливого суду» незначної меншості над значною більшістю хворобливі й небезпечні. Як мрії про люстрацію. Давайте залишимо їх втілення історикам далекого майбутнього. У цій країні і без того надто багато судили… А тим, хто глибоко вірує у необхідність реального, земного суду над минулим і минулим, рекомендую повернутися у сьогоднішній день. Сьогодні багато наших громадян цілком заслуговують стояти перед судом… Багато кому з нас є за що відповісти, але хто ж нас всіх буде судити? І хто - виправляти? (Хто буде стояти на вишках?) Варяги? Ні, вони вже давно займаються творенням, їм нема діла до нас… 1996.
*
Раптом я вперше подумав, що всі ми тут (у таборі) вільніші за тих, хто залишився там. І, порозмисливши, порадів за себе. За свою твердість під час слідства і суду, за халатність чекістів, які прогавили мій страх перед ними, які не приділили мені, як Івану Михайловичу (Дзюбі) «особливої уваги». «Уроки Світличного». 2004.
*
Багато хто хотів писати, мати свій голос в Історії. Багато хто хотів, але не всі могли. Легше було з малограмотними «стариками», селянами і солдатами. Вони погоджувалися на літературну обробку їхніх текстів, редагування. Складніше - з нашими ж товаришами, які отримали вищу освіту, з цілком грамотними людьми, які не вміли створити цікавий текст. Або з тими, хто відправив на волю емоційні, але недостовірні тексти. Але найскладніше було з графоманами, які мужньо відбували свій табірний строк, але не вміли володіти словом. 2004.
*
Лабіринт історії України не має виходу. Один лиш вхід. Ілюзія раптового просвітління, раптового яскравого світла за черговим поворотом…
В лабіринті слід жити. Терпляче жити у цій конкретній даності, у цьому конкретному місці. Жити, віруючи в існування світла і птахів, готуючи до іншого життя дітей та онуків. Не себе. Нам в лабіринті належить померти. 1996.
*
Чому я повинен іти у Європу під проводом панів Червонія і Тягнибока, якщо моя Європа - це Камю і Гессе, а їхня Європа - це Лє Пен? 2006.
*
Докладно пам'ятаю перші місяці незалежності. І свій страх. Так - страх.
Тисячі пристосуванців, які кинулися з комсомолу прямісінько в Рух. Професійні кілери української культури, які вмить стали розвінчувачами «руки Москви». Не дуже розумні «відсиденти», які кинулися у нову владу. Нікчемні, зблядовані поети і письменники радянської пори, які оволоділи «мікрофоном історії»… Мені було лячно. «Гопачні хохли» (улюблений вислів Івана Олексійовича Світличного) і комсомольські активісти несамовито спарювалися на подіумі, жадаючи породити щось гидке і примітивне. На щастя, не вийшло. Гомосексуальні союзи безплідні.
Нереалізовані мрії виснажують. Як і рукоблуддя. Мрії деяких моїх співгромадян про «правильну», у їхньому розумінні, Україну виснажують їхні душі і невідворотно приводять до пошуку винуватців української «неправильності»…
Хто винуватий у наший економічних проблемах? Президент Кравчук? Президент Кучма? Без сумніву, вони винні. Але з ними - і депутат Т., і журналіст ЯМ. І я, тому що промовчав тоді у службовому автомобілі. Тому що дуже часто мовчу і сьогодні. З різних причин, не від страху. 2006
*
Колись, у політичному таборі у томику листів Томаса Манна я прочитав таке: складно догодити одночасно і правді, і людям. «Спроба короткої біографії». 2006.
*
Одного разу, шукаючи своє місце у соборі всесвіту (за Герхардом Гауптманом), я задав самому собі запитання, раніше неможливі. Такі питання не може, не має права задавати собі в'язень. Це - питання Сізіфа, який вже закотив камінь на вершину гори.
Я запитав себе: де грань між вірністю і сліпим фанатизмом? І ще я запитав себе про таке: чи має людина право жертвувати своїми близькими? Іншими словами, що важливіше: проголошення істини чи обов'язок перед близькими, які тебе люблять і залежать від тебе?..
Там, де живу я, у моєму конкретному історичному середовищі, нема абсолютних героїв, але є абсолютні злочинці. Вірогідно тому за дуже важливими, абсолютними питаннями не обов'язково йдуть такі самі незаперечні відповіді…
Нормальній, комфортабельній країні не потрібні герої. Їй дуже потрібні громадяни. 2006.
*
Мудрий сказав: жити - це просто приймати всю гниль і увесь сором світу як свою гниль і свій сором. Одного разу усвідомивши це, прийнявши серцем, ти вибираєш: жити з цим знанням, відсунувши його куди подалі, чи зупинитися перед ним як перед здоланною перешкодою. Ти вибираєш: бути рантьє, який стриже купони, чи хлопчиком, який вигукує в натовпі: «Король голий!» 2006.
*
Багато хто з моїх співвітчизників так і не навчився жити в свободі. І обирають собі президентів і парламентарів. А мені затишно. По суті, за що я сидів? За бажання говорити, слухати, знати. За право вибору. Мені пощастило, я вижив. 2006.
*
Правда не може не містити сумнівів. Відчай, страх у Гетсиманському саду - правда. Музика, позбавлена обертонів - брехня. Там, у зоні, я зрозумів: ненависть - це результат невідреагованого страху. 2006.
*
Там само (на зоні) я навчився ненавидіти. Холодно, з розрахунком, спокійно. Без вибухів люті. Ненавидіти з відкритими очима та відкритими вухами. Ненависть серця небезпечна. Я навчився холодній, відтермінованій ненависті. 2006.
*
У моїй країні занадто багато політики. І дуже мало грунтовного, неміфологізованого знання. У цьому - серйозна небезпека: неосвіченість і диктатура - спільники. 2006
*
У країні, де нема кіно - кінофестивалі. Телевізійні шоу красунь, многослів'я професійних кіно- і телеоповідачів, премії.
А тут - байдужість до тих, хто заслуговує пам'яті і уваги. Відходять у інший світ люди, які так і не навчилися працювати локтями. Вимучені, часто - одинокі, і завжди - небагаті. Служіння істині потребувало жертв у професії, в сім'ї, у здоров'ї. У новій країні їм складно. Нема сил, нема навичок вростання у більшість. А без цього - яка кар'єра, яке багатство. І - вік, солідний вік…
Вони йдуть зі своїм моторошним минулим, зі своїми спогадами. У моєму архіві - двісті відеокасет, знятих професійною камерою. На них - усна історія моєї країни, переповнена стратами, тортурами, голодом і брехнею. Двісті незатребуваних, нікому не потрібних касет. 2006.
*
Хочу говорити правду. Хочу її чути. Помиляючись, набиваючи гулі, спотикаючись, хочу! Так і не навчився я заробляти гроші, думати про старість, напрацьовувати пенсію. Що ж, мій вибір. Мій особистий. І мої запитання. До самого себе, у першу чергу. 2006
-- Нада разгаварівать на рускам язикє.
Іван Світличний:
-- Російською і дурень може розмовляти...