Мир потрібно здобувати!

21 вересня, за ініціативою Генеральної асамблеї ООН, відзначаємо Міжнародний день миру. Відзначаємо в той час, коли миру в своїй країні не маємо…

Цей день, мабуть, повинен привернути увагу світової спільноти до питань важливості миру, відмови від насильства, до принципів гуманності, свободи, добра тощо. Якби ж ті, хто розпалюють усі війни, не нехтували цими принципами і цінностями ще на етапі обдумування своїх пекельних планів.

Дуже далекими для нас, сьогоднішніх, є той час, коли мир здавався нам чимось природнім, звичним, непорушним, вічним. Яким чином нас, українців, стосувалися тогочасні заклики ООН хоч на добу припинити вогонь, не проливати кров, не чинити насильство?

Те, що десь точилася війна, лилася кров, гинули люди - то, звісно, було погано. Перед очима повставали кадри з документальної хроніки часів ІІ світової, розповіді ветеранів та числені художні твори… Тобто наше уявлення про війну базувалося на повному переліку заходів шкільного патріотичного виховання.

Але війна і Україна? Ні, ці поняття були несумісними в нашій свідомості.

Перший жорстокий досвід, який суттєво вплинув на наше звичне уявлення про мирне життя і власну безпеку - це була Революція Гідності.

Ті люди, які були поруч, з якими, можливо, десятки разів пересікалися під час тогочасних подій на Майдані, були цинічно, абсолютно холоднокровно розстріляні в центрі головного міста країни. Зважаючи на швидкість, з якою сьогодні розповсюджується інформація, і на ту неймовірну, прискіпливу увагу, яка була прикута до екранів, можна сказати, що ті смертельні вистріли прозвучали в кожній квартирі, в кожному серці.

Мир, як поняття безпеки, спокою, відсутності насильства і тривоги за власне життя, зник остаточно.

Натомість з'явилися приклади небаченого героїзму і жертовності, коли попри природний страх за своє життя, звичайні люди витягували своїх побратимів - і поранених, і мертвих, - з поля розстрілу. Просто ті, новітні наші Герої, не могли вчинити інакше. Не змогли…

То була лише репетиція пекла, в яке згодом буде втягнута Україна.

Окрім відчуття зовнішньої небезпеки, якою було насичене повітря в ті дні, зруйнувалося і кануло в забуття і внутрішнє, непорушне, здавалося, світобачення. Брехливі і облудні міфи про братерське співіснування довіку, про одвічну єдність, рівність і спільність вщент розбилися об відвертий і неприховуваний вже імперський вишкір РФ.

Єдиний можливий варіант існування, залишений Україні московією, - повне і абсолютне поневолення, вже відкрите перетворення України на регіон Росії.

З очевидністю ясного дня перед українцями відкрилася істина: Росія - історичний, послідовний, переконаний ворог України, який завжди прагнув поневолити і знищити українців.

З перших днів весни 2014 року страшна своєю кількістю чорна орда вже скупчилася на кордонах України і нависла над нашими головами… Ніколи не забути того гнітючого, їдкого відчуття, в якому ми прожили березень 2014 року. Це було передчуття чогось жахливого, жорстокого, кривавого.

Березень став передвісником, чорним вороном війни.

Кожен з нас в той час приймав для себе власне рішення, що робити, якщо події будуть розвиватися дуже стрімко. Хтось перевіряв термін дії візи і пакував валізи, хтось моніторив найближчі навколишні підвали і запасався харчами, хтось пішов до військкомату, ще хтось шукав громадські організації з питанням, чим можна допомогти. Кожен діяв, керуючись сумлінням, принципами, інстинктами і поняттям того, чим для мене є ця країна і чого вона варта особисто для мене…

Єдиний очевидний і зрозумілий висновок з того часу - мир ми повинні здобувати! Якщо ми є нацією і прагнемо жити в дійсно незалежній, вільній країні, то це латинське прислів'я має стати для нас і метою, і кредом, і найголовнішим завданням. Ті, хто хоч трохи був обізнаний з кровожерливою політикою Росії останніх двох десятиліть, хто не сприймав її як «старшого брата, який завжди правий», той розумів - крові, на жаль, буде багато… Але, як і на Майдані, пішли перші - кращі з кращих, які не роздумували, не прицінювалися, не торгувалися. Пішли, коли ситуація видавалася безнадійною. А за ними пішли інші - ті, що не змогли сидіти вдома, коли співвітчизники жертвують життям і здоров'ям. Поступово розкрутився маховик вітчизняного спротиву, патріотичного піднесення, небаченої досі жертовності…

Важко згадати події в хронологічній послідовності. Цим займаються наші історики. Слід лише зауважити, що події, які розбивали на друзки поняття миру - і зовнішнього, і внутрішнього, - відбувалися щогодини.

Перші загиблі, перші янголи… Тоді, в 2014 році, коли почали надходити страшні звістки з війни, нам здавалося, що ми будемо знати усіх наших полеглих Героїв поіменно. Що цей чорний перелік не може бути довгим, що це неможливо. Для мирної країни, яка не воювала і не захоплювала чужі землі, для якої люди - це не гвинтики системи, це надто боляче, це нестерпно!

Але згодом стало очевидним, що загиблих воїнів буде не сто, і не тисяча… Наразі жодна людська пам'ять не може одночасно втримати в собі таку кількість обірваних життів.

Крім чорних списків загиблих в наше повсякденне життя щільно увійшли такі поняття, як полон, знущання, катування, обмін полоненими, страшні поранення, каліцтва тощо. Тобто усі пекельні складники війни.

Ми щодня і щоночі зі звичною вже тривогою вслухаємося в випуски новин, гортаємо по пізньої ночі стрічку повідомлень в інтернеті... Навіть звуки літака, який пролітає надто низько, сьогодні викликають дуже неприємні емоції.

Усвідомлення миру, як величезної цінності, прийшло тоді, коли ми цей мир втратили. Війна, загибель тисяч наших співвітчизників, сотні полонених, важкі поранення, каліцтва, внутрішнє переселення сотень тисяч людей, величезна кількість соціальних проблем, пов'язаних з їх облаштуванням і працевлаштуванням - всі ці фактори посприяли закріпленню у нашій свідомості поняття миру, як абсолютної цінності, найбільшої мрії.

І найкращий день для українців - це той, коли сповіщають: «…загиблих і поранених сьогодні немає».

Ми не святкуємо мир, ми його здобуваємо.

Ось коли здобудемо - будемо святкувати!