Назавжди. Назавжди. Назавжди.

Якось мені написали: "Навіщо перетворювати життя на суцільний траур, навіщо штампувати одноманітні статті про загиблих, навіщо цей конвейер сліз, людям немає часу на пам'ять".

Я не знав, що наше життя складається з цілодобового риття ям і що для пам'яті потрібно виділяти якийсь час.

Але я знаю, що для декого життя складається з цілодобової виснажливої напруги та напруженого вдивляння у той бік, звідки може раптово прилетіти смерть.

Як для цієї людини, яка вже своє життя за нас віддала.

Олег Степанович Юрдига народився 24.06.1976 року у селі Якторів Золочівського району Львівської області.

Навчався у школі села Словіта, після вступив до вищого професійного училища у Львові за фахом "м'ясник". Строкову службу проходив у Хмельницькому та закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти. Повернувшись, одружився та переїхав жити до Львова.

Палкий любитель спорту, Олег Степанович обожнював футбол, грав у команді рідного села Якторіва. Також його не залишала байдужим природа, він постійно ходив до лісу, як тільки розквітали перші квіти, які він збирав для дружини.

Працював на заробітках в сфері будівництва, їздив по містах з бригадою.

Навесні 2014 року Олегу прийшла повістка і він одразу пішов до військомату, не ховаючись. 10 місяців відслужив на яворівському полігоні інструктором, а потім у складі 128-ї окремої гірсько - піхотної бригади вирушив на Схід. Демобілізувався у вересні 2015 року.

Олег Степанович ще мав таке хобі - він дуже полюбляв вирощувати дерева. Постійно купляв різноманітні саджанці та возив їх у село до батьків дружини, де допомагав їм у піклуванні за садом.

У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ на півроку та вдруге вирушив на війну після коротких навчань на Яворівському полігоні.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 листопада приблизно о 16.00 - 17.00 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу наших позицій. Олег Степанович у той час знаходився на бойовому посту та отримав осколкове ураження правої частини тулуба.

14 листопада його привезли до рідного села Якторів, де воїн залишився назавжди.

Назавжди. Страшне слово, коли під ним ховається велике горе та неймовірний смуток. Коли під ним ховається останній шлях додому, останній шлях на кладовище. Коли після нього залишається лише пам'ять, на яку у декого немає часу.

Для пам'яті не потрібен час, вона потребує наявність серця.