Альтернативна стратегія оборони України (ч.1)

Там, де помірність - помилка, там байдужість - злочин.

Г. Ліхтенберг

Що б про тебе не думали, роби те, що вважаєш справедливим. Будь однаково байдужий і до осуду, і до похвали.

Піфагор

Для чого мені все це? Формально, я не несу відповідальності за якість роботи нашої державної і військової влади, я навіть був виштовханий, витиснений ними за межі лав ЗСУ. Це вони, а не я, дивляться в очі історії. Розуміють вони чи ні, але суд історії для них буде неминучим і справедливим. Але… я не можу дозволити собі бути байдужим. Навіть, якщо я всього лише простий громадянин, це все одно мій народ, моя держава, моя армія. І байдуже пройти, побачивши всю глибину недолугості в їх організації і діяльності - поза моїми силами.

Завчасно прошу пробачення у всіх високопосадовців, яким я своєю надмірною ініціативністю й небайдужістю надавив на болючі мозолі сановного гонору.

Критика

"Доповідай, які воєнні загрози безпеці України існують?!" - питає в мене генерал Віктор Муженко. Він в гніві, бо я, офіцер, його підлеглий, опублікував критичну статтю про неприглядний реальний стан реформування наших Збройних Сил. Він цілком справедливо сприйняв критику на себе і йому конче потрібно морально знищити свого кривдника. Я намагаюсь триматися, експромтом власними словами все таки доповісти йому ці бісові воєнні загрози... Але марно. Проти мене застосовано простенький і надійний армійський прийом виставити підлеглого дурачком, раптово спитавши в нього то "будову пістолета", то "службові обов'язки" то ще яку хрень... Стилем спілкування "я начальник, ти дурень" генерал Муженко володіє досконало. Що б я не відповів, все марно. "Ти ж нічого не знаєш, полковник! І ти нас, таких заслужених, ще смієш критикувати?!"

Але я дуже не люблю, коли мене виставляють ідіотом. Мені конче потрібно було розібратися з тими велико мудрими "воєнними загрозами". Може дійсно, якоюсь непідвладною моєму розумінню воєнною мудрістю володіють генерал Муженко і компанія, а я тут зі своїм свинячим рилом лізу в їхній калашний ряд? Так волею обставин я детально ознайомився зі змістом основних публічних документів стратегічного оборонного планування нашої держави. Даремно мене чіпав генерал Муженко, ой даремно...

Відтепер мені є більш зрозумілим відчай нашого політичного патріарха Володимира Павловича Горбуліна, виражений ним в червневій цього року статті "2016... далі буде". Відчай, спричинений критичним падінням професійного рівня державних управлінців вищого і найвищого рівня, відсутністю реального стратегічного оборонного планування в нашій реально воюючій державі. Бо, як я впевнився, дійсно, документи стратегічного планування ніби то у нас фактично є, а от осмисленого змісту в них - немає. Я закликаю всіх достатньо розумних читачів зробити над собою зусилля і все таки спробувати прочитати уважно ці монументальні опуси самостійно. Ну, хоча б не всі, а мінімум пару з них. І перед вами обов'язково наочно відкриється весь блиск і злидні стратегічного оборонного планування в нашій державі. Ви впевнитесь самі, як в таких важливих для країни документах дурість сидить на дурості і дурість поганяє. Як говориться, відкрий рота, і я дізнаюсь, хто ти… Але можете, звичайно, довіритися проробленій мною роботі.

Після прочитання купи великомудрих текстів, я особисто уяснив, що основу нашого стратегічного оборонного планування утворюють Конституція України, Закон України "Про оборону", "Стратегія сталого розвитку "Україна - 2020" (Указ Президента України №5/2015), "Стратегія національної безпеки України" (Указ Президента України №287/2015), "Воєнна доктрина України" (Указ Президента України №555/2015), "Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України" (Указ Президента України №92/2016), «Стратегічний оборонний бюлетень України» (Указ Президента України №240/2016). Саме в такому порядку і ніяк інакше, бо саме в такій послідовності ці документи розроблені і посилаються один на одного.

Доктринальну основу вітчизняного стратегічного планування утворюють Конституція України і Закон України "Про оборону". За назвою, до такої доктринальної (основоположної, рамкової) основи мала б належати і "Воєнна доктрина України". Але, по перше, за своїм змістом вона доктринальних положень практично не містить, і (нонсенс!) в ієрархії документів займає місце вже після оперативних документів (двох стратегій), в деяких джерелах позиціонується як «воєнна стратегія» (дослівно «Воєнна доктрина України (воєнна стратегія)») і загалом являється досить дивним документом, про який детальніше дещо пізніше.

Тож, не заглиблюючись в конституційні і законодавчі основи нашого стратегічного оборонного планування, більш детально придивимося до її оперативної частини - трьох стратегій ("Україна -2020", "Стратегія національної безпеки" і «воєнної стратегії", вона ж "Воєнна доктрина"), та їх похідних - «Концепції…» та «Бюлетеня…».

Змушений констатувати, що після уважного їх прочитання і вивчення, зміст всіх цих "стратегій" і «концепцій» привів мене у розпач. Такої концентрації дурості в документах такого високого рівня я просто не очікував. Про що там в свій час так захоплено галасував в своїх постах Боря Ложкін, я так і не зрозумів. Їх публічна критика по розділах, пунктах і підпунктах просто не має сенсу, оскільки займе занадто багато нечитабельного тексту. Окремо, фахівцям, можу розжувати і по пунктах, але вони й самі все зрозуміють. Критика в цих документах знаходить надзвичайно плодючий ґрунт. І найсильнішою моєю емоцією після прочитання цих заумних опусів було здивування - «Як? Як поява цих документів взагалі стала можливою? Чому Президент, або хоча б Секретар РНБО, не порвали на лахміття цю дурість і не жбурнули їх авторам в обличчя?». Недолугість і неконкретність в них буквально скрізь, які поганенько замасковані монументальністю багатосторінкових текстів і казенно - заумною мовою їх написання, якою тільки й володіють штабні та департаментські недоучки.

Загальні висновки наступні:

всі три "стратегії", насправді ніяких стратегій не містять, оскільки жодна з них не містить чіткого й осмисленого замислу їх реалізації - основної їх ідеї (мети), реалістичної оцінки зовнішніх і внутрішніх факторів в інтересах досягнення цієї основної ідеї (мети), яких чітких КОНКРЕТНИХ цілей (спеціально виділив, оскільки там якщо і трапляється формулювання цілей, то як правило, вони максимально розпливчасті і неконкретні) і в які терміни досягти, в якій послідовності, на чому зосередити основні зусилля, які конкретні ресурси, сили і засоби і яким чином залучити; тож, без наявності реалістичного замислу їх реалізації всі ці стратегії сприймаються як словоблуддя "за все хороше, проти всього поганого", і є прикриттям повної ідейної імпотенції нашого вищого воєнно - політичного керівного ешелону, які від початку не мають своїх власних ідей, а лише користуються тими, які їм пишуть підлеглі; які в свою чергу, будучи сірими чиновниками - пристосуванцями, намагаються лише вгодити начальству, та в кращому випадку за думками бігають до статутів НАТО, бо як відомо, в своїй вітчизні пророка ніколи немає;

дві "стратегії", «Доктрина..», «Концепція…» і «Бюлетень…» є вкрай не конкретними документами, концентрація в них мутних формулювань типу "реформувати щосьтам" (яким шляхом?), "удосконалити щосьтам" (яким чином?), "розробити систему чогосьтам " (в якому складі і вигляді?) і т. д. - просто зашкалює. Під всі ці мутно і нашвидкуруч анонсовані "реформи", "системи", "програми", "удосконалення", сутність яких в цих "стратегіях" не розкрито, можна підставити який завгодно зміст, будь яку імітацію діяльності; все це неконкретне багатослів'я, яке по суті нікого ні до чого не зобов'язує, просто слугує прикриттям для банального та коханого нашими високопосадовцями безконтрольного й безвідповідального волюнтаризму, коли кожний, як хоче, так і (дро…) царює в своєму відомстві, в тому числі і розвиває та реформує його на свій розсуд; як і очікувалося, реформування віддано на поталу самим реформуємим, яке вони неодмінно, протягом максимально тривалого часу та за дуже великі гроші успішно й завалять;

документи складені не фахівцями - науковцями, а політиками, їх помічниками та казенними недоучками; їх видає мова політичних і пропагандистських штампів та закликів, плутанина в термінах й занадто вільне з ними поводження, максимально можлива неконкретність і не системність викладення, недолуга й заплутана структура документів.

На загальному фоні всіх цих "стратегій" і «концепцій» дещо в більш вигідному світлі виглядає "Стратегія сталого розвитку Україна - 2020". Ні, звичайно, і вона написана не науковцями, а політиками (видає декларативна мова), і вона максимально неконкретна й розпливчаста. Але все таки її вигідно відрізняє імовірна наявність у неї одного автора (це видно з аналізу тексту), та достатньо висока культура мови написання. Тоді як "Стратегія національної безпеки України" "Воєнна доктрина України" і «Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України» - суть голімі компіляції, які складаються з купи мало пов'язаних між собою текстуальних фрагментів. Бо як завжди в таких випадках трапляється, кожне причетне бюрократичне відомство за вимогою подало свій кусок тексту на задану тему «як ви хочете (будете) реформувати самі себе?»

Але головне не це - при всій своїй неконкретності і розпливчастості, "Стратегія сталого розвитку Україна - 2020" високо імовірно має свого єдиного автора (групу авторів), і він (вони) є настільки впливовими в нашій системі влади, що все таки спроможні рухати цю стратегію до реалізації. Достатньо прочитати цю "Стратегію..." і співставити її тези з напрямками так натужно реалізуємих суспільно - політичних і економічних реформ в нашій державі, щоб побачити, що вони співвідносяться між собою. Тобто саме цю "Стратегію... ", попри її значні змістовні недоліки, хоч якось, але намагаються рухати до реалізації. Її автор (автори) хоч і не змогли прийнятно виразити її замисел і зміст на папері, але можливо мають щось схоже на такий замисел і конкретний зміст всіх цих її 62 реформ та програм хоча б у себе в головах. А це вже багато чого вартує. Бо проглядається присутність саме тієї органічної єдності стратега і його стратегії, яка тільки і може рухати задеклароване на папері до реалізації.

Інші ж формально "стратегії" ("Стратегія національної безпеки" та "Воєнна доктрина (воєнна стратегія)", очевидно, вираженого замислу і авторства не мають, ніхто з можновладців не вважає їх "своїми стратегіями" та не рухає їх до реалізації. Поклавши руку на серце, слід чесно визнати, що в їх абсолютній неконкретності рухати до реалізації просто нічого. Тож вони засуджені залишитись безтолковими текстами, існуючими "для порядку" і "шоб було". Вони - просто документальне прикриття для системного волюнтаризму і безвідповідальності можновладців.

До того ж, відразу впадає в очі каша в головах розробників і координаторів цих документів. Вони примудрилися переплутати місцями доктринальний (рамковий) документ - воєнну доктрину з оперативними документами - стратегіями, і спробували вивести Воєнну доктрину, розуміючи її вже як воєнну стратегію, з положень Стратегії національної безпеки. В результаті заплуталися самі, отримали гібрид "їжака з удавом", вихолостили і знищили "Воєнну доктрину" як рамковий документ, так і не зробивши з нього "воєнну стратегію". А в кінець заплутавшись, змушені були пронумерувати її пункти, в точності як псалми Біблії. Відтепер номерні пункти "Воєнної доктрини України" зажили кожний своїм життям, як якісь божественні одкровення. І так само, як і божественні тексти, потребують велико мудрого трактування типу військовими богословами, бо часто і не зрозуміло, про що в них йдеться.

Каша в головах наших воєнних "стратегів" та їх безіменних військових писарів проявляється і в намаганні приховати відсутність єдиного замислу "Стратегії національної безпеки України" шляхом її розкладання на міфічні складові, типу воєнної стратегії (воєнної безпеки), інформаційної безпеки, кібербезпеки… аж до сміхотворної екологічної безпеки. А все через неспроможність логічно роз'єднати принципово різні за природою й характером реагування на них зовнішні загрози і суто внутрішні проблеми. Зовнішні загрози (в тому числі і інспіровані ними внутрішні їх прояви), що загрожують самому існуванню нашої держави, і які для протидії їм потребують стратегічного комплексного планування усіх її зусиль, та суто внутрішні проблеми, які в досяжному майбутньому ніколи не будуть загрожувати нашій національній безпеці в цілому, і які можуть бути усунуті шляхом реалізації окремих галузевих програм.

Ось в цій неспроможності виділити головне, найнебезпечніше, і зосередитись на ньому, в намаганні "розлитися думкою по кроні" і є головна вада існуючої "Стратегії національної безпеки України". Я знаю, звідки тут ноги ростуть. Наші "науковці", не мудруючи лукаво, просто списали її концепцію у росіян, які в свою чергу заумно і науково - подібно виводять окремі - національну безпеку, державну безпеку, воєнну безпеку, інформаційну безпеку (?) і т. д. Росіяни теж не застраховані від помилок, але щоб їх прояснити, потрібна наукова дискусія…

«Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України», в тому вигляді, в якому вона складена - є абсолютно зайвим документом, що фактично дублює «Стратегію національної безпеки України», добавляючи до неї свою порцію дурості. Замість доповнення і розширення «Стратегії національної безпеки України» галузевими концепціями розвитку, які б виходили б з єдиного її замислу (якого по факту немає), знову звергали якесь узагальнене і неконкретне, але лякаюче своєю величною монументальністю текстове одоробло, яке більшість читаючих осилити не в змозі, але щоб не видати це, захоплено промовляють - «ого, як великорозумно написано!».

Воєнна стратегія як рішення (план дій) може існувати лише при плануванні, очікуванні або в ході конкретної війни з конкретним противником, як конкретний план її ведення. В мирний час, при відсутності конкретного воєнного противника і очікування війни з ним, воєнна стратегія існує лише в вигляді військової наукової і освітньої дисципліни, а також у вигляді системи найбільш узагальнених і принципових поглядів на характер майбутньої війни та підготовку держави до неї - або воєнної доктрини. Є існуюча "Воєнна доктрина України" - чіткою, зрозумілою і конкретною стратегією ведення поточної війни, що ведеться Україною? Очевидно, що ні. Є вона системою стратегічних воєнних доктринальних поглядів мирного часу? Теж ні. То чим вона тоді є? Недолугим гібридом. Символом української воєнної науково теоретичної і практичної глупості. І одночасно з цим символом нашої екзистенціальної суспільно - політичної роздвоєності в питанні війни і миру. Оскільки ні українська влада, ні українське суспільство до сих пір не спроможні чесно і чітко відповісти на питання - "Ми воюємо, чи ні? І з ким?"

Ну і наостанок - «Стратегічний оборонний бюлетень». Яка мутна назва, такий і мутний його зміст. Про що хотіли написати? Це формулювання замислу і змісту воєнної реформи? Ну так і напишіть. Це інформаційна збірка про окремі аспекти і напрямки воєнної діяльності? Так ні, автори пишуть, що це документ оборонного планування. Навіщось повторюють повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, РНБО… Мабуть автори побоювалися, що ті до сих пір не прочитали своїх повноважень в Конституції і законах України, а ось тут, в «Бюлетені…» , обов'язково прочитають. Це звіт за підсумками проведеного оборонного огляду? Так ні, там про реальний стан та недоліки дуже коротко і тільки на початку. Бюлетень він і є бюлетень. Про все зразу і про все потроху. Але все таки хочеться поставити авторам цього «Стратегічного оборонного бюлетеню» тверду «двійку з плюсом» за те, що вони хоча б намагалися чіплятися за якусь конкретику, повсякчас підглядаючи, а як там воно в НАТО? Бо - «Німці кажуть - ви моголи! Моголи, Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі…». Авторство цього "Бюлетеню.." ніби то належить якомусь напіволонтерському "комітету реформ" при МОУ. Констатую, що все написано максимально по дилетантськи, але щиро від душі, з тим розумінням воєнної специфіки і конкретики, що притаманна глибоко цивільним людям. От якби це писали "військові професіонали" з МОУ чи ГШ, то вийшов би черговий заплутаний і не конкретний клон попередніх "стратегій", "доктрин" і "концепцій".

В "Стратегічному оборонному бюлетені" ж знайшла своє місце практично єдина (з сотень сторінок великомудрого «стратегічного» тексту всіх цих "стратегій", "доктрин" і "концепцій") більш - менш конкретно й мінімально змістовно описана запланована воєнна реформа - так звана перспективна система управління силами оборони. Як і очікувалося, вона виявилася бездумно списаною з моделі вищого воєнного управління США, і в наших умовах потенційно надзвичайно шкідливою. Бо передбачає роз'єднання функцій формування і підготовки військ (здійснюватиме Генеральний штаб і командування видів ЗСУ) та функції бойового застосування військ (здійснюватиме Об'єднаний оперативний штаб ЗСУ). А над всією цією організаційно - штатною красотою нависає постать відокремленого Головнокомандувача ЗСУ, у якого тепер буде або цілих два штаби - ГШ і ООШ, або жодного, і він, промостивши між собою і відповідальністю прокладки у вигляді начальників ГШ і ООШ, разом з своїм ад'ютантом, водієм і секретаркою буде лише насупивши брови, грізно цікавитися - "а як там готує війська і резерви ГШ?", "а як там воює ООШ?" Абсурдно, але прелестно, прелестно… Як кажуть, ніколи такого не було, і ось знову…

А розділити функції підготовки військ та застосування військ - це в наших умовах ведення реального збройного конфлікту з переважаючою за силами і ресурсами РФ взагалі має душок шкідництва і саботажу. Це як - одні будуть готувати війська і матеріальні ресурси аби як, аби спихнути, бо не їм їх в бій вести, а інші будуть бездумно і безжально їх гробити і витрачати, бо не знають, звідки воно береться і як тяжко дістається, якщо щось не так, то ще дадуть? А як же цілеспрямована підготовка військ? Конкретні цілі, для яких потрібні війська, знає ООШ, а ГШ це все буде по барабану, у них же загальна програма підготовки! Та і тилова армія в такому разі виросте багаторазово, бо ГШ з видами ЗС закономірно будуть крутити ООШ дулі, всіма правдами і неправдами роздуваючи свій тиловий персонал і вигороджуючи їх від фронтової долі. Дурість, ой яка дурість…

У США зовсім інша воєнно - стратегічна ситуація. У них багато відокремлених ТВД, де здійснюється бойове застосування декількох міжвидових угруповань військ, які для цього спокійно, планово і безперешкодно готуються в метрополії. Вони можуть дозволити собі ресурсно витратну, але більш гнучку й мобільну систему воєнного управління, яка приводиться в рух фактично лише великими грошима. Згадайте, наскільки вимогливими в плані матеріально - технічного й побутового забезпечення на віддалених ТВД є війська США, що виховані такою роздільною системою воєнного управління, якого розміру воєнний бюджет США, щоб всі природні недоліки цієї системи заливати грошима? У нас один єдиний ТВД, що наскрізь прострілюється ракетно - авіаційними засобами противника, мінімум ресурсів, які треба б максимально зекономити, і відбити збройну агресію РФ ми можемо тільки узгодженими зусиллями, здійснюючи чітке оперативне управління всіма наявними силами і засобами, як на фронті, так і в тилу. Тут не плодити штаби і головнокомандувачів, а навпаки, консолідувати управління військами і ресурсами потрібно. ГШ ЗСУ необхідно взяти всю повноту управління військами і оборонними ресурсами на себе, припинити ховатися за спиною ООШ, повернути повністю ГУР МО в структуру ГШ, розформувати окреме командування високо мобільних десантних військ, яких нікуди і нічим десантувати, і ще довго буде нічим, скоротити командування ВМСУ до штабу флотилії, чим наш флот по факту і являється… Ех, про що це я? Про якусь воєнну доцільність і ефективність… Тут же чим більше високих штабів, тим більше генеральських посад! Я про воєнну і економічну доцільність, а вони - про посади, погони, кормушки… 101 %, що все буде по їхньому. Нинішні наші Президент і Секретар РНБО - дилетанти в воєнній справі, явно не рівня Сталіну і Черчілю. Тобто, як їм генерали, страшно поводячи очами, скажуть, так і буде.

Отже, після осмисленого й критичного прочитання основних наших документів т. зв. "стратегічного оборонного планування", я прийшов до висновку, що якщо діючих можновладців такий стан справ в цій архіважливій державній сфері задовольняє - то їхня посадова й історична відповідальність. Мене, як громадянина України, такий ганебно низький професійний рівень стратегічного оборонного планування в моїй державі задовольнити не може. Бо закономірно, це відображається й на оперативному рівні воєнного і державного управління, роблячи його рефлексивним (ситуативним), несистемним, відверто волюнтаристським. Тож я, усвідомлюючи таку халепу, змушений виступити з ініціативою альтернативної воєнної доктрини і воєнної стратегії України.

Я, звичайно, не апарат РНБО з його дослідницькими інститутами і не апарат адміністрації Президента України, з його велико мудрими воєнними радниками, і навіть не МОУ і не ГШ ЗСУ, а всього лише рядовий громадянин, з дуже, дуже обмеженим ресурсом часу і стареньким розбитим планшетом, але і я дещо знаю та вмію. Весь київський державний і воєнний управлінський апарат «стратегічно оборонно планував» більше двох років. Я сам приблизно аналогічну роботу виконав за три місяці, і мені часу на це ніхто окремо не давав.

Тож, перед тим, як надавати альтернативу, пропоную читачам разом подумати, як має виглядати воєнна доктрина держави і її воєнна стратегія? Насправді поле для роздумів є.

Найперше, слід розібратися з всіма цими "загрозами", "викликами" і "безпеками". Логічно, що стратегічного планування для застосування усіх зусиль народу і держави потребують лише ті загрози, що загрожують самому існуванню цього народу і його держави, їх цілісності і суверенітету. Такі загрози можуть бути лише зовнішньої природи. Ніякі небезпеки виключно внутрішньої природи реально ніколи не будуть загрожувати існуванню народу і його держави в цілому, усуваються (нейтралізуються) внутрішнім реагуванням і реформуванням, а тому не є реальними загрозами, а всього лише внутрішніми проблемами. При складанні оборонної стратегії внутрішні проблеми потребують врахування лише як фактори, що впливають (як правило, негативно) на оборонні спроможності держави.

Всі види зовнішнього деструктивного впливу на суспільство і державу (військового, інформаційно - психологічного, кібернетичного, диверсійно - підривного тощо), в комплексі чи окремо, що виходять або інспіруються з єдиного зовнішнього організаційного й управлінського центру (як правило - іншою державою), практично завжди спрямовані на підрив або знищення самого існування цього народу, його держави, їх цілісності і суверенітету - суть акти війни. Тобто різні інструменти і прояви єдиної реальної небезпеки - воєнної, у всій різноманітності відомих і ще невідомих форм її реалізації. А отже, не існує для державо утворюючого народу інших загроз, крім воєнної, у всіх її можливих (імовірних) проявах. І тому поняття національної безпеки фактично тотожне поняттю воєнної безпеки. Це практично одне і те ж. І лише у випадках, коли державний апарат уособлюється від свого народу, розглядає його як потенційного свого ворога, виникає поняття державної безпеки (наприклад, як в Росії). А коли державний апарат інтелектуально деградує і впадає в маразм, будучи не в змозі справлятися з внутрішніми суспільними і господарськими проблемами (це як у нас), тоді й різні там екологічні чи криміногенні проблеми сприймаються ним як неймовірні загрози, подумати страшно, самій! національній безпеці!

Звичайно, щоб прояснити до кінця всю ситуацію з цими "загрозами", "викликами" і "безпеками", потрібна ретельна наукова дискусія. Але якщо я можу лише двома абзацами популярно показати всю недолугість існуючого понятійного апарату в сфері стратегічного оборонного планування, то очевидно, що там далеко не все гаразд.

Далі, слід розібратися з ієрархією документів стратегічного оборонного планування. Очевидно, що його фундаментальну основу мають складати доктринальні документи, що мають задавати для воєнної стратегії рамки (матеріальні і моральні) поля її можливостей. Це, безсумнівно, Конституція України і її закони. В тому числі і Воєнна доктрина України, як доктринальний документ, а не те убожество, що є на сьогодні, і у вигляді саме закону України. Чому у вигляді закону? Тому, що існуюча система організації влади передбачає, що Народ України через своїх виборних представників, які утворюють Верховну Раду, за допомогою законів фактично визначає завдання виконавчій владі як вести справи в тій чи іншій сфері. Воєнна доктрина, в нормальному її вигляді, як доктринальний (рамковий) документ, якраз і має бути фактично постановкою завдання оборонному сектору виконавчої державної влади, визначаючи їм - до якої війни, з ким, як готуватися, як і якими засобами її вести, з якою метою. Крім того, через текст воєнної доктрини Народ України (його законний представницький орган влади) має публічно звернутися до своїх потенційних воєнних противників, і в рамках попередження можливих воєнних конфліктів з ними попередити їх про той рівень спротиву, з яким вони зустрінуться в разі вчинення прихованих актів війни чи відкритої воєнної агресії. Ось саме ці два головні завдання - вербальне утримання своїх потенційних воєнних противників від ведення воєнної агресії і постановка завдання оборонному сектору виконавчої гілки влади - і мають бути змістом закону України про Воєнну доктрину України.

Далі, виконавча влада, в рамках, визначених доктринальними документами оборонного планування, складає вже оперативний документ - стратегію (можна назвати Стратегією оборони України, Стратегією національної або воєнної безпеки тощо) у вигляді свого рішення - як конкретно, з врахуванням часових показників і реально наявних людських та матеріальних ресурсів, вона збирається досягати тієї мети чи цілей, визначених їй доктринально, волею Народу через Конституцію і закони. Стратегія має містити чіткий і зрозумілий замисел досягнення визначеної мети - яких проміжних цілей і в якій послідовності, до якого часу досягти, на чому зосереджувати основні зусилля, які прийоми і способи дій застосувати, які слабкі і сильні сторони конкретного противника врахувати і використати, які конкретні засоби залучити, як їм взаємодіяти між собою і т. д. Крім свого замислу, Стратегія має як мінімум містити узгоджені з її замислом концепції реформування (розвитку) складових сектору безпеки, а також стратегічні розрахунки (воєнно -економічні, воєнно - демографічні, військові оперативно - стратегічні тощо). Необхідно зрозуміти, що воєнна стратегія держави - це має бути конкретний план дій, який в тому числі ставить в відповідальні рамки конкретних виконавців, а не взірець словоблуддя і безвідповідальності, як в України зараз.

Тож, на основі критичного осмислення наявних у публічному доступі документів стратегічного оборонного планування, та озброївшись новими уявленнями про їх можливий зміст, я, як відповідальний громадянин своєї держави, не можу обмежитися лише їх деструктивною критикою. Щоб зробити її конструктивною, в ініціативному порядку представляю суспільній увазі своє бачення основ стратегічного оборонного планування України у вигляді нарису Аспектів воєнної доктрини України і Стратегії оборони України, з основними концепціями реформування і розвитку складових сектору оборони нашої держави включно.

Читачів прошу бути не вельми критичними, та взяти до уваги, що ця робота пророблена лише однією людиною, в короткі терміни, у проміжки вільного від основної служби і роботи часу. При цьому я зовсім не наполягаю на тому, щоб моя ініціативна Стратегія була взята за основу, хоча я особисто абсолютно впевнений у її потенційній ефективності, і навіть - у її безальтернативності. Бо я реаліст, і я усвідомлюю, що це суто МОЯ Стратегія. І її зможуть рухати до реалізації або я особисто, як її автор, або високопосадовці, які будуть сприймати її як СВОЮ стратегію, а це практично нереально. Тобто, для моєї ініціативної Стратегії імовірність виникнення органічної єдності Стратега і його Стратегії, за якої тільки й можливий рух до її реалізації, є вкрай низькою. Бо всі вакантні місця "стратегами" при владі щільно зайняті, і добровільно їх звільняти ніхто, лише на підставі, що він "стратег" а не Стратег, не збирається. Тож мені, з моєю Стратегією, там місця немає. Не місце моєму свинячому рилу у їх калашному ряду.

Головне, що я хотів показати своєю ініціативною Стратегією, це те, який орієнтовно вигляд мають мати основи стратегічного оборонного планування в нашій державі. Зокрема її воєнна стратегія має бути функціональною (в вигляді рішення, плану дій), конкретною, зрозумілою, реалістичною (базуватися на реалістичній і максимально повній оцінці як зовнішніх загроз, так і внутрішніх ресурсів), цілеспрямованою (вести до досягнення конкретних визначених цілей). А ще - містити комплекс неординарних, оригінальних ідей, мати сміливість думки, які тільки і спроможні зламати розрахунки й плани противника (який в своїх планах однозначно робить ставку на нашу недолугість, традиційність і передбачуваність), й здатні зробити нашу стратегією ведення цієї війни з російським агресором - дійсно переможною. Ще хотів би, в порядку суспільної ініціативи, підштовхнути вітчизняне військово - політичне керівництво до зміни існуючого зневажливого підходу до проблематики стратегічного оборонного планування, рішучого перегляду існуючих його основних доктринальних і планувальних документів, що мають реально ганебний зміст. А також хочу штовхнути вітчизняну стратегічну і оперативну воєнну думку вперед, з того глухого кута відсталості, зашореності, обмеженості, закомплексованості, в якому вона знаходиться на сьогоднішній день, до практики широкого і сміливого стратегічного й оперативного мислення. Щоб вітчизняні воєнне стратегічне і оперативне управління дійсно стали Мистецтвом, а не сірим ремеслом, якими вони являються на теперішній час.

Також читачам, які зіштовхнуться по тексту з такими поняттям як еквіфіналістичне суспільство, прошу не морщити лоба та не намагатися зрозуміти, що це. Це поняття мною буде розкрито пізніше, надіюсь, буде така нагода. Але в текст Стратегії я був змушений передчасно ввести це нове, невідоме поки що широкому загалу поняття, щоб показати, що реально глибокі якісні зміни в оборонній сфері нашої держави можливі лише на міцному ґрунті глибоких якісних перетворень нашої суспільної системи в цілому.

Тож, почнемо.