Ось таке кіно

Знімати кіно - це свого роду залежність. Якщо маєш змогу долучитись до процесу і захоплюєшся ним, то все, що відбувається навколо, подумки "знімаєш".

Мене на документальне кіно "підсадив" Дмитро Ярош, хоч, упевнена, для нього самого це новина. Якось після нашого чергового дорікання, що він чужі ЗМІ любить більше, ніж свої, Дмитро Анатолійович запропонував зняти відео у нього вдома.

- Ви будете першими ЗМІ, - хитро примружився, - які я впущу у свій дім.

Ви б таку нагоду упустили? Отож бо! Ми теж не упустили. Не знаю, на що розраховував Ярош. Ми теж, чесно кажучи, не знали, на що можемо претендувати, тому наперед ніяких планів не будували. Однак, вийшов у нас годинний документальний фільм. Похвала Яроша має дивну силу, вона активізує творчий процес, як хороший стимулятор.

Коли напровесні 2016-го мене познайомили з головою Крайового братства воїнів УПА паном Орестом Васкулом, ми вже були заражені "кіновірусом". Навіть питань не виникало: що будемо робити з історією життя, яку пан Орест розповів у більш як двогодинній розмові.

Питання почались потім, в процесі зйомок.

У нас була історія, але не було сценарію. У нас був герой історії, але не було героя для фільму. У нас була простенька апаратура і сякий-такий досвід у зйомках відео зі Сходу. А, так! І ще кілька фільмів. І приз з кінофестивалю "КіТИ". Та у нас не було досвідченого режисера і відеографа. І зовсім не було грошей.

- Все як завжди! - Філософськи прокоментувала актриса і режисерка Катя Степанкова, коли я по-сестринськи розповіла їй про наші плани.

І все ж ми почали знімати. Розповідати історію пана Ореста в кадрі умовили молодого госпітальєра з Донецька Діму - друга Дима. Про зовнішню подібність не турбувались. Нам було потрібне тонке, інтелігентне обличчя і наявність бойового досвіду. І ми його знайшли.

Найбільший головний біль на початку зйомок - костюми і локації. Яка ж це морока - знайти у новому Києві шматочок двора чи вулиці, який не торкнувся час і невтомна рука всюдисущих майстрів графіті.

Проблему з сільським будинком нам допоміг вирішити капелан нашого 5 ОБАТу отець Сергій Прудко та його мила дружина пані Ліля. Досвідчені пластуни - подружжя Прудків може впоратись і не з таким клопотом, як наша невеличка знімальна група. А ми совали у них меблі, топили плиту серед літа, ламали зелені насадження (герой, розповідаючи драматичний епізод, стискає у руці кетяг калини) і повзали у кукурудзі. Коротше, відривались на повну! А Прудки годували нас не тільки за своїм щедрим столом, а й мудрими розмовами і історіями зі свого власного життя.

З київськими локаціями нам теж пощастило, нас пустила знімати одна з найстаріших гімназій міста. Там збереглась своєрідна, не кондиційована атмосфера старого навчального закладу. Там ми зняли великий обсяг матеріалу. А натурні зйомки - біля залишків німецького ДОТа часів війни біля Ірпіня.

Костюми здобули у київському клубі реконструкторів, за що безмежно вдячні Владиславу Запорожцю.

Ми зняли фільм! І тут почалось найскладніше.

Марія (подруга Терція) годинами просиджувала в архіві СБУ та за компом, вишукуючи фото, документи, відео тої пори. Ідентифікуючи особистості у розповіді пана Ореста з обличчями на фотоматеріалах. І старанно розписуючи для монтажу: яке фото, який документ - у якому кадрі, на якій фразі. З точністю до секунди.

Яка ж це марудна робота - монтувати фільм! Ще важчою вона є, коли монтажер працює після роботи. Вечір і шматок ночі - все, що нам дозволялось при відсутності бюджету.

Періодично телефонує Григорій Лук'яненко - фронтмен групи "Рутенія". Наші друзі-рокери вже записали для фільму пісню Олександра Смика "Сніги, сніги" і чекають, коли ж ми почнемо писати музику до готового відео. І автор пісні теж чекає.

Робота потроху добігає кінця. Це так хвилююче - бачити обриси майбутнього фільму! Та от під час зйомок нам до рук потрапили копії документів з криївки - матеріали допитів. І наша Марія загорілась зняти наступну серію фільму.

"Жива УПА" - це буде цикл документальних фільмів про реальні історії життя людей, які й досі не дочекались визнання суспільством своєї жертовності, своєї колосальної ролі у здобутті незалежності.

- Ми - не ветерани, - сказав пан Орест, - ми не називаємо себе ветеранами, бо наша війна ще не скінчилась і перемогу ще не здобуто.

Фільм перший "Орест" незабаром з'явиться. Немає зараз ні часу, ні можливості зробити якісь рекламні матеріали. Є тільки невеличкий ролик зі зйомок.

Дзвонять друзі та побратими з фронту, питають, чому ми пропали і чим займаємось.

Знімаємо документальне кіно. Скоро буде...

Ваш Сектор правди