Таке важке життя
Був. Любив. Мріяв. Планував. Бажав. Переживав. Сміявся. Працював. Прагнув.
Ненавиджу минулий час, але минулий час ні в чому не винен, і всі ті дієслова нічого поганого мені не зробили, якби тільки вони не закінчувались одним страшним словом, яке я вимушений писати у кожному своєму пості.
Загинув.
Юрій Володимирович Щербина народився 16.07.1974 року у місті Краснодон Луганської області. Коли хлопець був малим, його родина переїхала до села Крижик Білопольського району Сумської області, останні роки мешкав у селі Воронине.
Закінчив 8 класів Кальченківської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Сумського професійно - технічного училища №11. Відслуживши строкову, влаштувався працювати автослюсарем, а потім перейшов на Куянівський цукровий завод.
13.04.2014 року призваний за мобілізацією, служив командиром відділення зенітного взводу. Після демобілізації Юрій Володимирович повернувся до мирного життя, працював на будівництвах аби допомогти родині.
У листопаді 2016-го підписав із ЗСУ контракт, 02.12. був доправлений на несення бойової служби.
Старший сержант, старший оператор 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Він свідомо пішов на війну знову, він знав, який шлях обирає, проте не зупинився, не залишився у мирному, байдужому до всього тилу, а взяв до рук зброю, кажучи: "А якщо всі будуть сподіватись на когось, то хто тоді нас буде захищати?".
Загинув 16 лютого о 15.25 в районі міста Авдіївка Донецької області від кулі снайпера.
Похований з усіма військовими почестями 18 лютого у селі Крижик, біля могили свого батька. Юрія Володимировича посмертно нагороджено Орденом Святого Архістратига Михаїла. У нього залишились мати, дружина, син та двоє братів.
Життя таке важке, жалівся мені знайомий, сидячи у теплій квартирі перед комп'ютером. Життя таке погане, писав інший зі свого смартфону, коли їхав на концерт. Життя таке складне, раз за разом читаю у своїй стрічці новин.
А я закінчую писати черговий пост, дивлюсь на фотографію ще одного полеглого воїна та б'є мене одне питання.
У порівнянні з чим?
Україна плачє за кожним своїм Сином!
Стаю на коліна..
Дивлячись в порівнянні з чим...
Якщо порівнювати з обмерзлими, змокрілими окопами то і проста ковдра кинута у підвалі на тепломережі, здається найзахищенішою фортецею, найнебезпечнішим містом під сонцем.
А хтось, навіть цією "розкішшю" не може себе побавити..
Минає третя зима. Третя зима, коли наші хлопці сидять в холодних окопах, замерзають, виконуючи завдання, ризикують щомиті..
А когось просто вже ніколи не дочекаються рідні вдома..
**** війна..
Схиляю голову перед кожним загиблим у цій війні Ураїнцем..
І плачу разом з тими, хто чекатиме вічно.