Як розпочиналась війна: початок боїв за Луганський аеропорт

Якраз в цей період три роки тому на території Луганського міжнародного аеропорту розгорталась справжня війна, яку до цього наша країна не могла й уявити. З квітня по вересень 2014 року відбувалась оборона летовища, яку десантники, мобілізовані і добровольці тримали в повній облозі, без жодного наземного сполучення, без достатньої кількості їжі і боєприпасів. Саме там вперше українську армію обстріляли з «Градів» і там настало найжорстокіше літо 2014.

Андрій Моруга сьогодні вчить артилеристів на фронті влучати в ціль чіткіше. А в 2014 він заривався в землю під Луганським летовищем та затикав ворога зі свого міномета. Жартує, що займався «ландшафтним дизайном» під Луганськом. Андрій згадує деякі моменти вже з усмішкою. Він розповів про те, як тоді виживали цивільні хлопці на війні з обмеженим боєкомплектом, про збитий літак із загиблими десантниками та про місцевих, які підтримували українську армію.

- Як ви потрапили в Луганський аеропорт?

- Указ Турчинова про мобілізацію був від 18 березня. Мені додому принесли повістку. Через день подзвонили з воєнкома - «з речами на вихід». 21-го я вже опинився в Гончарівську. Зразу нас викинули на кордон з Брянською областю на Чернігівщині. Ліс, плащ-намет, один ріжок, холодно. Якось попросили відвезти хлопців в аеропорт Луганська, після цього я зрозумів, що не можу дивитися на те, як їх відправляють туди. Ні артилерії, ні мінометів до того моменту в житті не бачив і не чув. Бачив тільки на відео.

- Коли почалися бої в Луганському аеропорту, ще ніхто толком не усвідомлював, що війна розпочалась. В терміналі ще берегли чистоту, бережно ставились до всього…

- Я ж як потрапив в аеропорт, в перший день опинився в терміналі. Купували там пельмені, морозиво… Магазин ще працював. Там дві жіночки працювали, вони нам їжу готували, привозили. Одну з них козачки розстріляли в подвір'ї разом з батьками за «пособнічєство карателям».

- Місцеві спочатку прихильно до українських військових ставилися?

- Багато людей спочатку допомагали, потім повтікали, або боялися. Багатьох «за пособнічєство» розстрілювали. От, сусід тебе здав, і тебе показово розстріляли.

- Якими були перші враження від аеропорту?

- Ми стояли прямо перед злітною смугою. Були в оточенні - в радіусі 40 км не було жодного нашого бійця. Все було окуповано. Ми були далеко від наших. Так два місяці жили.

- А умови які?

- Сєпари ще вирубили нам електрику і воду. Аеропорт - це стратегічний об'єкт і вони відключали його від живлення методом підриву підстанції. Підірвали за годину. Ввімкнулась система резервного живлення. Так вони десь тиждень «бавились»: підривали, а воно перемикалося. Пізніше все перемкнулось до ВАУШа (район Ворошиловградської військової школи льотчиків у Луганську) там велика підстанція є і аеропортівська комірка. Вони туди заклали вибухівку, а місцеві кажуть: «Ви ідіоти, зараз підірвете це і 40% Луганська теж без світла залишиться». Вони її погасили просто, опечатали і замінували, щоб ніхто не увімкнув. Так вимкнули нам світло. Потім перекрили воду. Добре, що арматура наша радянська, 60-их років. Вони все перекрили, а вода все одно текла. Через пару тижнів вони зрозуміли, що вода в нас є, заклали під трубу вибухівку і підірвали. Вода припинилась.

- Який у вас там був побут при таких умовах?

- 80-ка раніше зайшла, їм ще встигли продуктів якихось завезти. А так - галети, дощова вода, банка тушонки на трьох. Всі схудли. Такий спа-курорт нормальний був. Мало того, ще з чотирьох сторін луплять… Там поїв-не поїв - не мало значення. Ніхто не думав ні про побут, ні про їжу. В голові було одне - дожити до наступного дня. Коли тебе в одному місці товчуть і немає куди подітися і сховатися - ціль одна.

- Як стріляли: цілодобово, з перервами, ночами?

- По нам гамселили цілодобово. У нас була обмежена кількість боєприпасів, ми стріляли, коли вже дуже треба.

- Десантники, які були в аеропорту (80 ОДШБр та 25 ОПДБр) не мали до того часу досвіду воювати, але вони військові. А як же справлялися цивільні хлопці, які пішли добровольцями і яких мобілізували?

- Я коли потрапив під перший обстріл, прийшов до майора і кажу: «Ти військовий, я інженер, давай жити разом». Коли в тебе над головою розривається щось незрозуміле, ти усвідомлюєш - якщо не вивчиш як воно працює і стріляє, то завтра будеш знову це все спостерігати. За три дні проходиш курси артилерійського училища. Коли цивільний інженер потрапляє туди і розуміє, що це все математика, він там бог. На війну ж спочатку і потрапили інженери, програмісти, технарі - вони все це витягнули і підняли. В цьому ж і фішка - за рахунок складу розуму тих мобілізованих вони все бачили інакше. Бо військові все по книжці роблять. Але згодом, коли в кількох сотнях метрах «Гради» розривалися, я вже не вставав. Звикаєш дуже сильно.

- Як виходило тримати зв'язок з керівництвом і зовнішнім світом?

- Я до цього працював в компанії, яка займається будівництвом електричних об'єктів. Займався енергетикою, альтернативною енергетикою, системами резервного живлення. Розумів, що на кожен стратегічний об'єкт повинен бути генератор. Має бути система аварійного запуску злітно-посадової смуги. Знайшов здоровенний генератор, відремонтував. Спрацювала автоматична система запуску. Науковим методом: «А давайте врубимо ще цю фігню» ми зробили світло на злітній смузі. У нас вікна забиті були, але всередині сяяло все, як новорічна ялинка. Мені спочатку влетіло за це, а потім зрозуміли, що ми завдяки цьому можемо садити літаки.

- Літаки вам справді допомагали?

- Наша авіація, штурмовики допомагали дуже сильно. Якби не вони, нам би «глина» там була давно. Я стільки авіа-шоу надивився, вони так мітко влучали в ціль. Тільки навколо нашого аеропорту починали їздити сєпарські танки, бехи, авіація чітко відпрацьовувала. Червень-липень пілоти відпахали. А в серпні-вересні вже припинили літати.

- Їжа, боєприпаси - все ж вони вам скидали?

- У нас вибір був - кілька контейнерів: їжу чи БК? Без їжі якось можна було протриматися, а без БК ніяк. У нас була паніка, коли скинули бочку з соляркою. І парашут не розкрився, бочка з висоти 6200 км впала і не розбилась. Ми всі матюкалися, бо під землею знайшли цілу цистерну соляри. У нас її було валом, ми могли продавати. Краще б консерви скинули.

- А бувало так, що парашути заносило на непідконтрольну територію?

- Далеко не відносило, територія аеропорту велика. Ворогу нічого не діставалось. Коли літак сідав в районі аеропорту, ми відкривали вогонь по колу з усього, чого можна.

- А припинили використовувати авіацію після того, як збили ІЛ-76 в липні?

- Якби цей Іл-76 сідав під прикриттям «штурмовиків», сєпари б побоялися в нього стріляти. Вже як його збили, «сушки» кружляли дуже довго, тільки толку жодного. Хоча вони нам дали змогу піти позбирати пацанів. Їхні рештки ми всі зібрали в окремий «прицепчик». Червоний хрест приїхав спеціальною машиною, щоб їх забрати, але там була така каша, що їх позбирали в той окремий прицепчик і так забрали.

- Якщо не рахувати загиблих десантників з Іл-76, багато взагалі 200-их було?

- До серпня не дуже багато. Поранені були, а загиблих багато стало в серпні-вересні.

- Пам'ятаєте найжорсткіший обстріл?

- Дуже багато «беркутні», яка воювали проти нас, служили раніше в 25-ці. Вони навіть з білим прапором приходили до комбата 25 ОПДБр. Попереджали навіть, щоб ми забиралися. Спочатку ж лише стрілкотня була, а потім, коли сєпари зібрали 10 чи 11 фур людей, пішли на штурм аеропорту. Тоді ми вперше застосували міномет. Ми їх просто розстріляли, як в тирі. Багато народу їм зразу поклали. Вони зрозуміли, що просто так нас не візьмуть. І відтоді почалися «Гради» і міномети без упину. Найжорсткіший мінометний обстріл почався, коли зайшли росіяни. Вони професійно били, 600 чоловік в землю заривалися і все. Якось ми одним мінометом почали огризатися. Коригувальник направив, то ми їх заткнули, потім ще так кілька разів влучали по ним, після цього всі наші сміливіші стали. Але відтоді ми відчули, що значить, коли працюють професіонали з того боку.

- Які взагалі стосунки були між бійцями в ЛАПі?

- З 25-кою дружили. 80-ка трішки відлюдькуваті були. Зараз до них в Піски приїхав, а вони дивляться, впізнати не можуть. Потім один не витримав, запитав, звідки він мене знає. Я йому нагадав, що в Луганському аеропорту стояв мій міномет. У них була кава, а в нас не було, і вони не ділилися. А коли не було що робити, приходили до нас і просили кинути міну. «Плата» була: за одну міну - одну філіжанку кави. Кажу до нього: «Так от, ви кинули 10 мін, а кави принесли тільки три». Він мене згадав. Через п'ять хвилин прибіг з кавою, каже: «Вже шість винні».

- Ви до кінця в терміналі пробули?

- Влітку нас перевели на Металіст. Ми стояли майже в полі, відкриті, все навколо нас розірване. Стрілкотня не діставала до сєпарів, тільки ми мінометами. І виходить, що тільки ми працювали. Металіст - це вже район Луганська, за ним заводи і вже багатоповерхівки. Там я потрапив в розстрільні списки. На «Трибуналі» у всіх написано «каратель», а в мене - «тварь». І фотка з Тайсоном. «Тварь, правосєк, укрофашист». Ми стільки сєпарам там напалили. От, їхній снайпер сів в триповерховому будинку - знесли півбудинку, отака війна була. В серпні-вересні в аеропорту вже працювали професіонали, там така війна була жорстока. Через Металіст 200-их з аеропорту вивозили, багато біженців там було. І там я один раз почув фразу: «Извините нас, за то, что мы натворили». Жінка плакала і вибачалась. Насправді, по Луганській області не все ще втрачено. А в Донецькій просто морок - вата непробивна.

Бої за Луганський аеропорт протривали 146 днів. У ніч на 1 вересня українські захисники вийшли з руїн аеропорту.

Daria Bura

Фото: Андрій Моруга

Проект "Повернись живим"