Смертельні обійми моєї країни

- Прасипаємся! Сдайом пастєль! Туалєти закриваюца! Бєрьом чай!

Час від часу реальність нового дня розсікає нашу колективну свідомість різким голосом провідниці. Нас півсотні, ми співгромадяни і "шановні пасажири". Це нібито все що нас формально поєднує - наш вагон. На перший погляд.
Доброго ранку, країно! - кажу я собі.
З дитинства їжджу в плацкартах. Колись ше були "общі" вагони, там хто перший сів/ліг - того й тапки, там знайти собі місце для ночівні на третій (багажній) полиці було за щастя.
А потім всю дорогу плацкарти.
Де я ще побачу такий концентрат мого народу, зі всіма його радощами варених яєць і бідами протягів з вікон. Зі всією нашою спільною травмованою свідомістю закритих брудних туалетів, болем і скреготом заліза між вагонами.
Зі всім нашим тихим щастям нічних станцій. І тільки дзвінке "цок!" порушує сонну тишу півсотні українців на полицях - молотком по колесам, робочі перевіряють на справність наш потяг між перегонами.
Закіптюжені всім пилом цієї країни вагони перевозять залізними артеріями моїх співгромадян - з Поділля на Полісся, з Азову на Слобожанщину, з Галичини на Донбас.
Міняється час і міста, пейзажі за вікном і попутники.
Не міняється тільки наш спільний плацкарт, і куди б ми не їхали - ми їздимо колами.
Взимку холодно, з вікон протяги - "шо я сдєлаю, нєт угля!".В тамбурах сніг, на стелях іній.
"Адєяло паложено адно!"

В нагріті від липневого сонця залізні труби набивається півсотні спітнілих і виснажених, водночас плачуть кілька маленьких дітей, бабусі надриваючись тягнуть картаті торгові торби, торби рвуться вивалюючись всяким збіжжям та крамом під ноги, перегородивши всім прохід, тітки з "хімією" на голові діловито нарізають ковбасу, в когось з другої полиці на телефоні звучить Мурка, на бокових біля туалету мужики вже розливають другі півлітра.
Вікна закриті наглухо. Задуха.

І вони пють і їдять, плачуть і сплять в цій брудні сауні дальнього призначення. Вони примудряються фліртувати в прокурених тамбурах, перекрикуючи стук заліза вагонів. Примудряються знайомитись, закохуватись і продовжуватись, критикувати свою владу і наввипередки сіпати ручки закритих туалетів.
Слухати богатирський храп один одного, задихатись від запаху шкарпеток, ходити в пітьмі один одному по головам. І навіть ділитись залізничною водою, тютюном, і станційними пиріжками. І навіть любити.

І я їду в цьому потязі з своїм народом, приречена на цю дивну любов. Спостерігаю і вслухаюсь в їхні розмови, співпереживаю їхнім злидням і бідам, сміюся з їхніх жартів.
Мій прекрасний і бідний народ, щирий в своїх розповідях, іноді кмітливий і хоробрий, іноді наівний і безпомічний.

-Я хочу для нас кращої долі, аніж цей вічний плацкарт, розумієте? - кажу я людям на бокових біля туалету.
Мужики допивають останню пляшку, дивляться на мене серйозно і ствердно кивають. І мама з дитиною на верхній, і бабуся, і навіть тітка припинила різати ковбасу. Тільки Мурка продовжує грати в пацана з телефону.
-Канєшно розумієм, кажуть мені вони - просто власть треба поміняти, вот і всьо! Вот коли ви поміняєте тоді всьо й буде!
-Я?!

-Ну да, а хто ж ше - каже спокійно бабуся. Такі як ви должні, ми не змогли, но у вас точно получиця!
Народ ствердно киває.

Я їду втисячне крізь свою країну, і задихаюсь в обіймах її любові.