«Викликаю вогонь на себе!»: відверті історії трьох захисників Авдіївки

Рівно три роки тому українські військові звільнили Авдіївку від російських окупантів. 29 і 30 липня бійці 93-ї бригади ЗСУ та ДУК ПС здійснили операцію із зачистки райцентру. Відтоді багатостраждальне місто стало однією з найгарячіших точок АТО. У різний час тут воювали ледве не всі армійські підрозділи та поклали голови десятки синів України. Ті, хто пройшли авдіївське пекло і лишилися живими, не стримують своїх емоцій, згадуючи бої у місті та поблизу нього. Це три відверті історії наших захисників про службу в передмісті окупованого Донецька.

Ярослав Левченко, 31 рік. Анестезіолог, медик 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Перебував в Авдіївці у січні-березні 2015 р.:

«В Авдіївці я уперше почув і побачив, як наші хлопці викликають вогонь на себе. З часом багато чого забувається, але є речі, від яких мимоволі здригаєшся, коли згадуєш. Спогади про бої за шахту «Бутівка», що була і є своєрідним форпостом на шляху з Донецька до Авдіївки, - для мене якраз такий випадок.

Наша медрота була на околиці міста - близько до передової, але й не в самому пеклі боїв. В одному з житлових будинків ми з хлопцями розчистили і підготували приміщення, щоб приймати поранених. Аби розуміти, до чого нам готуватися, постійно слухали рації тих, хто був у бою. На одній із позицій командир доповів, що їх без упину «прасує» ворожий модернізований танк. Потім сказав, що хлопці вистріляли все, що було, але танк підбити не вдалося. За третім повідомленням він вигукнув: «Викликаю вогонь на себе!». І наша артилерія почала бити по своїм же позиціям. Просто уявіть собі на секунду, яку мужність треба мати в такій ситуації, яким треба бути досвідченим командиром, аби вирішити, що краще так, аніж усі постраждають.

На момент, коли ми були в Авдіївці, готувалася демобілізація першої хвилі. Наші військові, та й ми, мобілізовані медики, вже багато чому навчилися. Важливим здобутком було те, що бійців навчили надавати домедичну допомогу один одному просто на передовій. Узимку 2015 року я також уперше побачив, як один солдат врятував іншого. На одну з позицій за містом, де базувався батальйон територіальної оборони, прилетів ворожий снаряд. Військовому уламками сильно посікло ноги. Його бойовий товариш, парамедик з позивним «Боцман», правильно наклав джгути, пораненого нам доставили вже стабілізованим, і це врятувало йому життя».

Олег Кулик, 43 роки. Старший сержант роти з бойової підготовки 122-го окремого батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади. Перебував на різних позиціях Авдіївки навесні 2015 р. та з червня до жовтня 2016 р.:

«Навесні 2015 року ми були поблизу позиції «Царське полювання». Наш пункт назвали за позивним одного з командирів - «Сусід». До того мій підрозділ брав участь у боях за донецький аеропорт та багатьох інших зіткненнях, тому з упевненістю можу сказати, що після пережитого всі хлопці в будь-який момент були готові прикрити собою товариша.

Я завжди кажу своїм солдатам: «Ви можете як завгодно ставитися один до одного в цивільному житті, але на війні у нас одна боротьба, і кожен має бути впевненим, що його не покинуть і прикриють». У червні 2016 р. ми заїхали на авдіївську промзону, і ця позиція кардинально відрізнялася від нашої першої дислокації поблизу міста. Якщо на «Сусіді» ми могли більш-менш нормально пересуватися, то на промці страшно було навіть голову підняти - довкола все свистіло.

Перед промкою ми стояли поблизу Новгородського Донецької області. До нас якраз прийшли ще не обстріляні хлопці з шостої хвилі мобілізації, але завдяки бойовому хрещенню під Горлівкою вони вже точно знали, як правильно поводитися під час обстрілів. Насправді, коли гупає десь поруч чи на сусідніх позиціях, - це одне. Але коли ти усвідомлюєш, що ворог «працює» саме по тобі - не ліворуч, не праворуч, а цілить безпосередньо в тебе - ось, що по-справжньому змінює ставлення до життя.

Найтяжчими для мене на авдіївській промзоні, напевно, були дні на початку липня 2016 р., коли загинули двоє наших хлопців - Володимир Сергєєв з позивним «Кабан» та санінструктор Олег Лисевич. Міномет - це не прицільна зброя. Ти можеш сто разів стріляти мінами по танку і не влучити. Але коли міна прилітає в окоп, де сидять чотири чи більше солдат, - це зла доля. І це по-справжньому страшно.

Близько 50% особового складу нашого підрозділу отримували поранення. Лише двоє солдат, які мали ураження очей, не повернулися на передову. Це, на мій погляд, найбільший показник патріотизму і відданості країні.

Між тим, у мене є досить багато питань до вищого військового командування з приводу бойових дій в околицях Авдіївки. В жодній армії світу одні й ті самі підрозділи не стоять на позиціях понад двох місяців, а ми стоїмо. Тут справа в тому, що людина звикає до будь-яких умов. Коли ми вперше приїхали на промку, то були надзвичайно обережними і виваженими, а потім звикли до безперервних обстрілів, страх ніби зникає, починаєш ризикувати і навіть легковажити. Це дуже погано.

На авдіївській промзоні не було можливості разом харчуватися. Тому, коли ми вийшли на іншу позицію і облаштували кухню, це була наша маленька побутова перемога. Родичі надсилали нам смачну закордонну каву, ми подарували командирові кавоварку і разом з хлопцями насолоджувалися її смаком. До нас на каву приходили навіть з інших підрозділів».

Масі Найєм, 32 роки. Юрист, молодший лейтенант, командир 2-го взводу 122-го окремого батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади. Перебував на промзоні Авдіївки з червня до жовтня 2016 р.:

«Найгірший день на авдіївській промзоні для мене - мабуть, ніч проти 27 червня 2016 року. Ворожа міна влучила в одного з військових, і його буквально розірвало на шматки. Щоб не деморалізувати інших, медик і ротний вирішили останки збирати під ранок. Від усвідомлення того, що відбулося, було по-справжньому страшно.

Щоб хоч якось відволікатися від війни, я вів щоденник і періодично дозволяв собі слухати музику. Одного разу навушники порвалися, і я між іншим розповів про це хлопцям. Пізніше до мене підійшов наш зв'язківець Андрій, забрав поламану гарнітуру і згодом повернув навушники цілими - у перервах між обстрілами він власноруч спаяв їх. У таких, здавалося б, побутових дрібницях відчувалося, що ми лишаємося людьми.

Я плакав в АТО. Один раз - 20 липня 2016 року. Мені повідомили, що підірвали авто Павла Шеремета, і він загинув. До того моменту здавалося, що ми на передовій робимо все, аби в мирних містах було безпечно, а виявляється, що ні - небезпечно всюди.

Постійного позивного у мене не було, але хлопці періодично називали мене «Пуштуном» або «Пташкою». Пуштун - через національність, пташка - через те, що я займався аеророзвідкою. За допомогою дрону ми відстежували переміщення техніки та живої сили ворога, бачили, як змінюються їхні позиції та готовність йти у наступ. Щонайменше раз на два дні ми роздруковували кольорові фото з дрону на листках А3: з їх допомогою наша розвідка мала найсвіжіші дані про противника та його вогневі позиції».

Сьогодні бої у передмісті Донецька та авдіївській промзоні тривають. Підтримати підрозділи, що нині перебувають там, можна за посиланням: goo.gl/Xe7MFz

Ольга Омельянчук для фонду «Повернись живим»