Жарко. Згадав армію. (18+)

Я не надто прагнув армії, але виріс у родині кадрових військових і мене навчили шанобливо ставитися до почесного обов'язку військової служби. Тому я не став вдигати алюмінієву пудру перед флюорографією чи, як мій друг, прикидатися ідіотом, відкошуючи від армії. Друг позичив у дембеля форму і, не чекаючи повістки, щодня під час призову виряджався солдатом і сторйовим кроком заходив до військкомату. Там писав заяву, що його, мовляв, треба терміново відрядити до війська і видати зброю.
Місцеві прапори знали його і навіть довіряли купити їм пиріжка і кефір. Але от під час медкомісії психіатр побачив ці заяви в особовій справі і нашорошив вуха.
Призовник у однострої стояв струнко у кабінеті лікаря і доїдав його очима.
- Хочете в армію? - спитав психіатр.
- Так, - відповів призовник, - А ще хочу отримати зброю для боротьби з ворогами держави.
- О… Он воно що, зброю йому… - видихнув ескулап. - Щось у вас шия закоротка.
Звідки ж йому знати, що той ще й штангіст.
Одним словом, списали хлопця начисто. По дурці.
Втім. Від справжніх ідіотів Радянську армію лікарі не захистили.
Мене направили у Північно-Кавказький військови округ, місто Ставрополь.
У перший день, на вечірньому шикування у казармі старослужащі оголосили новобранцям, що ми салаги і наш обов'язок драїти казарму, ходити строєм з піснею, і ще багато інших таємниць військової служби про які ми дізнаємося пізніше.
У казармі розміщувалася рота, близько 120 людей.
Двоярусні пружинні ліжка, блоками по чотири, тісно стояли рядами у довгому приміщенні. Як молодому вояку, мені дісталося місце у другому ярусі. Після команди «Рота, відбій!» я заліз на койку і став аналізувати слова «стариків» і обмізковувати ситуацію, у які мені доведеться провести наступні два роки, втішаючись думкою, що служба стала на один день коротшою.
Казарма замовкає, і тільки старики можуть розмовляти.
Просто піді мною розміщався довготелесий, якого всі чомусь поважно кликали на ім'я-по-батькові, Григорій Іванович. Виглядав він стрьомно. Ніяк не 20 років. Худий, обличчя порізане зморшками, форма мішком, бляха ременя теліпається і, здаєься, лупцює його по причинному місцю. Чоботи гармошкою, шинель обрізана, за армійською модою, вище колін і виглядає як довгий піджак. Говорив він з помітним українським акцентом. Сусіда його був неймовірно на нього схожий, тільки менший, на голову нижчий, - єфрейтор з рязанським акцентом, Коля Сєдов.
- Коля, - лунав голос Григорія Івановича, - у тебе сестра є?
- Так, - відповідав єфрейтор.
- Я її виїбу, - ствердно повідомляв він.
- Дурень ти, Григорій Іванович, - реагував Сєдов.
- Щоооооо???!!! - ревів Григорій Іванович і налітав на єфрейтора.
Я закотив свій матрас і споглядав феєричну сцену: два худющих воїна. У чорних безрозмірних труселях, б'ються на своїх ліжках, причому один реве, а інший пищить. Казарма пожвавилася, стало чути поради. До покарання єфрейтора приєднався земляк довготелесого і схопив Сєдова за руки. Григорій Іванич усівся на груди жертв і заходився махати у того перед носом членом аномального розміру, десь як палка докторської ковбаси, і бити ним по пиці переможенного.
- Чим пахне? - грізно питав він.
- Мудями, Григорій Іванович, - слухняно відповідав єфрейтор.
- Так отож, - задоволено промовляв Григорій Іванович і відпускав жертву, і обоє, наче нічого й не сталося, спокійно мостилися на своїх койках.
Куди я потрапив? Треба було косити від армії, - подумав я.

Скоро я дізнався, що Григорій Іванович, а точніше його гігантських член, є гордістю частини. Відливаючи під здоровеннее колесо КРАЗА, той обстукував член об колесо, струшуючи краплі. На шикуванні наш генерал підходив до нього і питав:
- Ну як, боєць, аппарат?
- Работає, товариш генерал.
- Ну, молодець, молодець - казав генерал і продовжував обхід.

Коли ми йшли у баню, ротний прапор видавав йому два шматки мила, один для тіла, інший для апарата.
Створюючи Григорі Івановича, природа витратила усі сили на член. Тому нічого не лишилося для мозгів. Намагаючись це якось компенсувати той тгнув до рота все, що горіло. Нюхати ацетон було для нього нормою.
Корешем у нього був Кондрат, дебіт з центральної частини Росії. Член у нього був маленький, на ньому помістилося тільки три літери татуювання: «Хам».
Якось Кондрат, бухий і наляканий, підвиваючи прибіг з самоволки. Нічого не пам'ятає, тільки те, що прийшов до нянечок у дитсадок "пристроїти свого хамчика». На його посинілих опухлих геніталіях, щільно їх стискаючи, висів амбарний замок. Після консиліума найбільш рукастих бійців було прийнято рішення обмотати мокрим рушником гордість, що вже починала чорніти так. Що навіть татуйовані літери вже не читалися, зливалися з тлом.
Вручили йому ножівку по металу і ставши кружка всі з цікавістю споглядали, як вні пиляє скобу замка.
І я зрозумів: ось вона - спрага до життя. Можна позбутися пальців, цілої руки чи ноги, але позбутися члена - рівнозначно загибелі.

За півроку я став командиром відділення, коротше, ніс відповідальність за всіх цих героїв.
За місяць до дембеля Григорій Іванович оголосив, що жениться, на штабній вільнонайманій. Це була потіжна мадам заввишки від 190 з плечовим поясом борчині, роокчів їй біло під тридцять. Мій командир, капітан Голубєв, чудовий дядько і мій парашутний інструктор, казав мені:
- Поговори з Гришею, він робить помилку. Хто вже тільки його наречену не тойво…
Але я не знайшов аргументів.
Яким було весілля я не знаю, але за пару днів наш жених повернувся до казарми і гордо ліг на свою койку. Довкола зібрався натовп воїнів. Я і сам не втримався. Підійшов.
- Ну як, Григорій Іванович, перша ніч?
- Дівчина, - гордо відказав той.
- І з чого ти це взяв? - перепитав я?
- Та крові було як з поросяти.
За півроку вона його вигнала. Звісно, тримати такий агрегат у робочому стані - треба мати здоров'я.

Минуло багато років, і армію я згадую з любов'ю. Адже там я полюбив адреналін. Стрибки з парашутом, оосбливо у складних умовах - це кайф.

#перекладиколяди