Вода у пекло: тилове забезпечення околиць авдіївської промзони
В кількох кілометрах від авдіївської промзони розташовується рота тилового забезпечення 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців. Ці хлопці займаються доставкою води, продовольства, медикаментів боєприпасів і всього необхідного бійцям "на нулі".
Розповідаючи про свою роботу тут, вони ніяковіють, кажуть: "хлопці там реально воюють, а ми що, у нас тут і душ є, і вода гаряча". Хоча багато з них брали безпосередню участь в боях на околицях Авдіївки.
Проте, вирушивши на щоденне завдання, а саме - доставку води на передові позиції, з одним з них, розумієш, що робота цих сміливців не вписується в звичне розуміння слова "тиловики".
До четвертої ранку на промзоні Авдіївки не стихали постріли і вибухи. В небі час від часу, ніби новорічні феєрверки, спалахували вогні гранат із АГСів. Рота тилового забезпечення, попри канонаду, відпочиває. У гараж через півметрову діру в бетонному даху ллється місячне світло, що відбивається у вікнах вантажівок. Діра, звісно ж, не для милування місяцем зроблена. Під час одного з обстрілів на дах будівлі впала ворожа міна, пробила перекриття і розтрощила припарковану внизу ГАЗель. Сьогодні на її місці «ночує» вантажна автоцистерна ЗІЛ.
О 9-й ранку «водовоз», як його тут називають, викочується з гаража і вирушає на передову. Це фактично перший транспорт, який після нічних обстрілів «досліджує» дороги авдіївської промзони.
За кермом вантажівки - Ярослав. Він родом із Чернігівщини. Тут, в Авдіївці, хлопець уже восьмий місяць возить воду на передову.
Під час учорашнього виїзду осколок пробив колесо вантажівки. Замінити його не було чим, благо, армійська вантажівка має автопідкачку - компресор постійно підтримує тиск у колесі.
Буквально за п'ять хвилин кабіна просто розжарюється на сонці, Ярослав час від часу футболкою витирає піт з обличчя, а потім геть її скидає.
- А чого без бронежилета і каски?
- Та кабіна ж залізна, вона захистить, - сміється Ярослав. - Тут і у футболці всидіти не можна, спека страшна.
Автоцистерна переїздить залізничні колії. У тріснуте дзеркало заднього виду дивлюсь на авдіївський коксохім. На вигоні мирно пасуться корови, ніби вони з іншого часу і простору, в якому немає місця війні.
- Ще кілометр і будемо на «нулі», - каже Ярослав.
Вантажівка повільно підіймається вгору. Коли нарешті вибирається, Ярослав розганяє машину.
- Он, бачиш міст, там вже сепаратисти. У них там опорник. Хоч би не обстріляли.
Машина реве усіма своїми кінськими силами, проскакує прямий відрізок дороги і ховається в чагарях та рештках бетонних споруд.
Двигун 131-го замовкає, і настає тиша. Я вилажу з кабіни й опиняюсь серед посічених осколками шматків бетону й заліза, перемішаних так, що й не розбереш, що то колись було. Навколо, здається, ні душі. Та за хвилину, ніби мурахи, звідусіль до автоцистерни починають сходитись солдати, які несуть у руках пластикові бутлі, пляшки і великі бочки.
Після нічного бою хлопці не говіркі, стомлені. Солдат років двадцяти набирає воду в діжку, не випускаючи з рук АК.
- Як ніч минула? - запитую.
- Нормально, стріляють. Слава Богу, без втрат. Учора міни прилітали - АГСи та РПГ.
Ярослав поспішає, йому потрібно ще об'їхати чи не всі позиції довкола. ЗІЛ їде до наступної позиції.
- Добре що зранку заїхав, у нас тут вчора три хати горіли. Всю воду витратили - гасили, - говорить командир з позивним «Бродяга».
- І що, ви просто під час бою їх гасили? - запитую.
- А що було робити, зайняли довкола оборону й бігали гасили.
- Де бронік з каскою, - свариться «Бродяга» на одного з бійців.
- Так жарко дуже і не стріляють…
- Хто з нас командир тут? Біжи вдягай…
Автоцистерна стає своєрідним штабом. Хлопці, набираючи воду, обговорюють події ночі, що минула. Будують плани на день. Командир вислуховує бійців, у кого які потреби. До позиції під'їжджає ще один ЗІЛ, водій із кузова дістає мішок з хлібом, віддає бійцю.
- Тиловики, щоб там не казали, - це наша надія і опора. І це не жарт, - каже «Бродяга». - Без них нас тут не було б. Уяви, як тримати оборону без їжі. Ну три дні протримаєшся на сухпайку, ну тиждень, а далі? Я вже не кажу про воду, про БК.
Ярослав сідає у кабіну, намагається завести двигун, та той мовчить. Хлопець дістає рукоятку для прокручування двигуна, хвилину «чаклує» над машиною - і ось ми вже їдемо на наступну позицію.
Поступово спустошуючи бочку, ЗІЛ рухається жвавіше. Ярослав щораз робить музику в авто гучніше. З динаміків лунає геть цивільна, молодіжна музика. І, здається, що він зараз керує автівкою не на передньому краї війни, а десь у себе на Чернігівщині, допомагає землякам у полі.
Під'їжджаємо до наступної позиції на авдіївській промзоні, зупиняємося. Я опиняюсь серед тиші, в споруді, відомій з багатьох хронік і новинних сюжетів. Тільки у тих хроніках вона виглядає більш цілою. Усе, що потрапляє у поле зору, - або уламки, або страшно посічене осколками і кулями. Серед цього моторошного пейзажу стоїть запах пилу, пороху, мастила і військової форми.
Запах форми не підвів, з каністрами і бутлями до ЗІЛа, вигулькуючи наче з-під землі, сходяться солдати. Я розумію, що весь жах нічної канонади ці хлопці тримали на своїх плечах. Вони просто біля вантажівки вмиваються, а хтось і повністю обливається водою. Набравши води, хлопці так само, як і з'явились, непомітно зникають в укриттях.
Із залізобетонної промки ЗІЛ потрапляє до густого мішаного лісу. Вузька дорога явно не була готова до руху по ній військових вантажівок. Вона вщент розбита. Та Ярослав радіє: «Літом добре, можна тут проїхати. А от весною, коли все тануло, був жах».
Машина впирається в траншею. Це окопи ще однієї позиції. Червона земля серед густого зеленого лісу нагадує пейзажі американських фільмів про війну у В'єтнамі. Ярослав подає бійцю шланг, і той ховає його в маскувальну сітку, яка під собою приховує склад води. Чоловік із голим торсом і двома жетонами на грудях, що оперує шлангом, - санітар.
- Я санітар, але як треба допомогти, то роблю. Що тут такого? Я і їжу хлопцям готую, всяко буває, - каже він.
- Як у вас тут, тихо? - запитую.
- Ну як тихо, війна була.
Постійні нічні бої змушують тут, в одному з найгарячіших місць на фронті, розділяти добу на «умовно тихий час» і «війну».
- Я тут із часу, відколи бригада зайшла в Авдіївку, а на фронті з 2016-го. Хотів своїми очима побачити і зрозуміти, що відбувається.
- І зрозуміли?
- Все зрозумів, все побачив. І я не один тут. Хлопець тут ще мій, син, - показує вбік, де нічого не видно, але він знає, що там його син.
- Мабуть, ви дійсно достатньо зрозуміли, що й син ваш тут?
Але він тільки посміхнувся і потягнув шланг до вантажівки.
- Хлопці, пустий я, немає води. Після обіду завезу, - виправдовується Ярослав, зупинивши вантажівку біля однієї з позицій. Солдат унизу, сидячи на стільці, показує рукою, аби вантажівка їхала.
- Отак буває. Там хлопцям треба було більше води, пожежу гасили, а сюди не вистачило, - пояснює мені Ярослав, хоча знає, що мені це відомо.
Ярослав засмучений, робить музику гучніше і розганяє порожню вантажівку. З динаміків виривається пісня Марини Тимофійчук «На передовій». Після чотиригодинної подорожі засмагле обличчя хлопця рясно вкрите потом.
- Ти щодня так день починаєш? - запитую Ярослава.
- Так, а хто ж мою роботу зробить? Та що я? А хлопці, що БК возять, а бензовози…
Я слухав його і згадував вчорашнє знайомство з бійцем, що має позивний «Квітка», який з літа 2015-го водить тут бензовоз. У 2016-му він демобілізувався, але й року не витримав удома, попри те, що знайшов хорошу і безпечну роботу. Повернувся сюди, до бензовоза, кожну мить ризикуючи потрапити під обстріл. А вдома на нього чекають двоє синів.
Між собою бійці називають водіїв бензовозів «смертниками». Існує неписане правило: коли підрозділ потрапляє в оточення або під шквальний вогонь, у цих хлопців завдання одне - відвести бензовози подалі від особового складу, щоб від можливого вибуху пального постраждало якомога менше людей.
Я пригадав, що на промці, де сьогодні Ярослав розвозив хлопцям воду, його товариш по службі потрапив під обстріл. Машині осколком перебило патрубки і радіатор, побило фари, але він у темряві підрихтував машину і наосліп вирішив їхати на базу, бо під обстрілами до ранку з машини нічого б не залишилося.
- А які у вас стосунки з місцевими, - запитую Ярослава.
- Та по-різному. От завтра о 7-й вийдеш на КПП, подивишся, скільки тамтешніх до нас за хлібом приходять.
А машина вже рухається вулицями Авдіївки. Тротуаром, на інвалідному візку їде чоловік. Побачивши машину, він посміхається і махає рукою. Ярослав посигналив.
- Якби своїми очима не побачив, не повірив би, - кажу.
- І таке буває.
Машина вкотилась у гараж, на своє місце, під пробоїною у даху.
- Ну як поїздка? - запитую.
- Нормально, супер, - засміявся Ярослав.
Хлопці з роти забезпечення 72-ї ОМБр щодня виконують небезпечні завдання, доправляючи на передову все необхідне - від питної води до боєприпасів.
Допомогти хлопцям краще виконувати свою роботу і наблизити нашу спільну перемогу можна тут.
Для швидких переказів в Україні і за її межами:
https://api.fondy.eu/s/v7joD0D4lCyO
