"Добрий брат" України. Як польський підприємець ставить на ноги тяжких "трьохсотих"

Якщо Росія за останні роки може називатися братнім народом хіба в лапках та з гірким сарказмом, то інші сусіди часом проявляють підтримку воістину братерську. Серед них Польща та Маріуш Марковскі. Пан Маріуш працює в Україні у будівельний галузі з 1994 року. З початком війни він із своїми друзями та однодумцями заснував благодійний фонд «Добрий брат», що двічі на рік відправляє бійців із травмами на три тижні на реабілітацію. Президент і засновник фонду розповів про свою незаплановану волонтерську діяльність, про підводне каміння розвитку реабілітації в Україні та ставлення поляків до нас.

Маріуш Марковскі

Як ви організовуєте процес?

Ми беремо дві групи - одну навесні, одну восени. І намагаємося їх поставити на ноги. Чисельність групи - до 35 осіб. Залежно від тяжкості випадків. Центр займається передусім опорно-руховою системою і неврологією. Списки постраждалих надають ЗСУ та Нацгвардія, я особисто вивчаю епікризи, обдзвонюю кожного пацієнта, з'ясовую поточний стан здоров'я та скарги.

Як для Вас особисто почалася ця війна?

Війна для мене, як для всієї України, почалася несподівано. З'явилося дуже багато фондів, що дзвонили нам на фірму, і кожен просив: дайте грошей. Раз-вдруге-втретє ми дали, а потім почали замислюватися - а куди ці гроші йдуть? Адже ми нікого не знаємо, платимо незрозуміло куди. Дивлячись по телевізору на те, які втрати, які поранення у хлопців, я зрозумів, що можна йти не по лінії війни, а по мирній лінії, допомагати одужувати - над цим ще ніхто не замислювався. Враховуючи, що я співвласник реабілітаційного центру в Польщі, я вирішив Україні допомогти з того боку, показати проблему.

Це була одноразова акція. Я не збирався бути волонтером, розробляти програми лікування. Я перший раз взяв на реабілітацію 35 осіб. Допомогли друзі з України, з Польщі, і спільними коштами ми групу полікували. Виявилося, що існує велика потреба у програмах з реабілітації, тим паче, в той час -2014 рік. Частину хлопців ми не долікували - за три тижні див не буває. І я зрозумів, що їм потрібна подальша реабілітація і потрібно організувати наступну поїздку. Але якщо везти їх, то треба взяти ще когось, тому що везти маленьку групу себе не виправдовує, краще вже брати групи великі. Далі разом із польськими реабілітологами розробив програму лікування. Зараз збирається їхати вже восьма група.

Як Ви доправляєте хлопців і як відбувається реабілітація?

Доводиться проїжджати всю Польщу зі Львова. Місто Осек, 90 км від Гданська. Реабілітаційний центр розташовано у глухому лісі над прекрасним великим озером. Частина хлопців розчаровані, бо там немає дискотек, немає розваг - там тільки лікування, три тижні посиленого лікування. Звісно, ми їм робимо екскурсію, щоб побачили Гданськ, Гдиню, море. Група збирається у Львові в казармах - цьому сприяють ЗСУ. Автобусом бійці доїжджають до кордону, де на них чекає інший автобус, котрий фондові надає польська армія - вони безкоштовно перевозять українських солдатів.

Я тим часом прилітаю туди, беру участь у привітальній вечері, пояснюю правила того, як вони тут мають лікуватися, як поводитися, чого ми від них очікуємо. З усіма знайомлюся. На другий день залишаюсь як перекладач під час медогляду. Усім прописуються процедури, кожен приписується до одного фізіотерапевта. Кожен фізіотерапевт має свою кількість пацієнтів, і він працює з ними індивідуально щодня, по годині, а якщо це неврологія, то й по два чи три рази на день. Аби це було максимально ефективно.

У нас є обладнання, але найбільше значення в лікуванні має індивідуальна праця терапевта з пацієнтом, щоденно, мануально, щоб поставити людину на ноги. Через біль - вони плачуть, вони кричать, є таке. Ми про це їх попереджаємо. Але вони нам потім дякують, коли можуть бігати. Наприкінці лікування я знову прилітаю за день до їхнього від'їзду, беру участь у прощальній вечері - за традицією, розпитую їх, як пройшло лікування, збираю інформацію, і вони наступного дня зранку їдуть.

Чи дотримуються підопічні правил, чи траплялися ексцеси?

Призначається керівник групи - старший за званням офіцер, і він відповідає перед директором центру за поведінку, роздає бійцям вказівки, як поводитися, спостерігає за ними. Якщо група велика, вона складається з військових із різних формувань: Нацгвардії, добровольців, військових із ЗСУ, прикордонників. Тому між ними бувають розбіжності в оцінці подій на війні і в мирному житті. Великих ексцесів не було, лише невеликі непорозуміння.

Хто з пацієнтів Вам запам'ятався найбільше?

Одна із найяскравіших розповідей від хлопця зі спецназу. Отримав поранення - його забрала «швидка». Дорогою їх накрили «Градом», загинули всі з екіпажу «швидкої», крім нього. Він виповз із машини, поповз у своєму напрямку. Його підібрала інша «Швидка» - і історія повторилася, її також розбили. Боєць повз іще добу, поки дістався своїх. Вижив.

Є печальна історія капітана розвідки. Він отримав сильну контузію двох плечей. У нього вирвало два плеча. Йому не пощастило - його не взяли іноземці, лікували в Україні. Зробили ендопротези цементні, і так погано зробили, що в одній руці не пришили м'язи. Він того не знав. До нас приїхав - ми йому одну руку розробили. А друга рука ніяк не йшла, ми не розуміли, що не так. Завезли його на МРТ, його подивився польський лікар. Каже, з цією рукою ви вже нічого не зробите, вона не працюватиме. Зараз я йому телефоную, чи готовий він поїхати ще раз - ми дуже переживали, що може початися регрес другої руки. Але він колишній спортсмен, каже: «Підтримав усе на тому самому рівні, гірше не стало, а краще ви, як я розумію, не зробите. А ліву руку буду навесні ампутувати». Тому що біль божевільний, а допомогти ніхто не може.

Я дав завдання в Польщі, аби поговорили з нашими хірургами. Якщо є можливість зробити бодай щось, тоді я збиратиму гроші на нього, на операцію в Польщі, аби все таки врятувати руку. З багатьма хлопцями я спілкуюсь досі, хоча їхня реабілітація вже давно закінчилася.

Чи брали на реабілітацію жінок?

Була у нас волонтерка Оксана Нежальська, у якої ампутація обох ніг. Їй лікували фантомні болі і вчили ходити на протезах. Це важливо, адже через те, що люди неправильно ходять, болить поперек, викривлюється хребет і починаються інші проблеми. До групи, що збирається їхати цієї осені, також пропонуємо приєднатися жінці-бійцю.

Хто підтримує діяльність фонду?

В основному це мої друзі та знайомі, українці, з якими я познайомився на роботі; це українська діаспора в Польщі, а також Посольство України в Польщі та Консульство України в Гданську. У Львові є група наших волонтерів, які активно збирають кошти. Рік тому вони організували концерт і в такий спосіб зібрали гроші на групу, котра поїхала восени. Зараз львів'яни знайшли спонсорів серед своїх знайомих, які працюють у будівельних компаніях, та зібрали кошти на реабілітацію наступної групи.

Чи Ви пробували реабілітувати хлопців в Україні?

Був план навчити фізіотерапевтів-реабілітологів з України, щоб вони могли лікувати хлопців тут. Але виявилося, що це не працює. Лікарі-реабілітологи приїхали, подивилися, як ми працюємо, сказали, що в основному вони все розуміють. Але праця реабілітолога в українських державних закладах низькооплачувана. Вони не можуть цілий день займатись тільки військовими, тому що повинні працювати з приватними пацієнтами, щоб заробити додаткові кошти та прогодувати сім'ю.

Хлопці, які до нас приїжджають, були в українських реабілітаційних центрах і багато розповідали про їхні недоліки. Хлопці хочуть приїжджати до нас, тому що ми більш ефективні.

В Україні є хороші фізіотерапевти, ентузіасти. Але через названі причини ентузіаст може взяти не більше двох-трьох пацієнтів. У Києві в санаторії «Перемога» працює реабілітолог, котрий був у нас і працював із нашими фахівцями. Колишній спортсмен, ентузіаст, дуже добре займається хлопцями. Ми час від часу відправляємо на «Перемогу» кошти.

Там з мамою постійно проживає Саша Коваленко - хлопець-інвалід із Кременчука. У 19 років він отримав тяжке кульове поранення в голову. Оперувати Сашка, щоб вийняти кулю, не погодився жоден лікар. Він став інвалідом, який без опіки мами не може існувати. Саша проходив у нас два двомісячні курси лікування, після чого його стан покращився, але реабілітація триватиме роками. Сподіваюся, він вийде з цього стану. Реабілітолог з «Перемоги» займається ним і далі, а ми час від часу за необхідності оплачуємо його перебування там.

Яке ставляться до України та війни у польському суспільстві?

Ставлення поляків до України нормальне як до сусіда поряд. Коли в Україні почалася війна, серед поляків почався ажіотаж, була велика підтримка. Але потім, на жаль, самі ж українці загасили цю проблему - немає ж війни, є якась антитерористична операція. Перші роки постійно були сюжети на цю тему, а потім усе стишилося, уже ніхто не пам'ятає, що там війна, крім того, що ми показуємо, що лікуємо українців. Звичайне ставлення, вже немає співчуття, котре було перший рік.

Українські воїни потребують підтримки. Пан Маріуш - один з тих, хто допомагає їм повертатися до життя після повернення війни. Кожен з вас допомагає боротися з ворогом на фронті: https://goo.gl/HuofXr

Для швидких переказів:
https://api.fondy.eu/s/v7joD0D4lCyO
* працює в Україні та за її межами