Свято грибів і шурупів

Непорозуміння завжди на стику різних досвідів, як шви між цими кахлями....

Дрель врізається мені раз по раз в кістку і обірвано затихає - вжжжжж- дррррр! Звук сверління починається з високих тонів, закінчується низьким риком, приглушеним в глибині мого плеча.
Звук ехом відбивається від старих кахльованих стін відділення хірургії, тут добра акустика. Операційна районної травматології схожа на закинутий радянський басейн - глибокий, пустий і сумний куб вмощений квадратиками синьої плитки. Посеред кубу, себто на дні, ми - я на операційному столі, яскравий прожектор і двоє хірургів наді мною, в хірургів дрель.
В кутку цього басейну стоїть радіво, радіво насвистує якісь похабно-заспокійливі мелодії.
- Стєпанич, ну куда ж ти сверлиш? Просверли кость вот здесь, а не там! Та дирка шо ти просверлив не нужна.
В голові на кілька секунд проноситься суміш зі всіх відомих мені матюків і молитов.
Поки Стєпанич пішов вибирати інше сверло, я повертаюсь до попереднього потоку свідомості.

Отож, непорозуміння відбуваються на стику різних досвідів… Це буде вже певне девятий шрам, я подумки рахую, згадуючи своє тіло . Вниз в перспективі мого погляду на столі - переносна валізка моєї душі, шкіряний мішок нерадивих кісток .
Поки мене ремонтують, я прямо відчуваю наскільки тимчасово орендоване це помешкання, моє тіло.
Просто функціональна річ -заряджаєш їжею, водою, сексом, сном, ліками - працює. Інакше ламається.

Іноді суто механічно, от як зараз. В вуличному файт клабі в мене поламалась плечова кістка, і це ремонтується як табуретка - беремо металеву пластину, чотири шурупи і дрель. Скріпляємо.

В мою колекцію відчуттів на кістках прямо зараз додається ще одне. Мені вирізали шмат кістки на стегні пилкою, вибавали інший шмат на нозі долотом та молотком, тепер от сверлять і закручують в кістку шурупи.

Тим часом Стєпанич приносить нове сверло і потрібну викрутку. Над вухом хижо заводиться дрель. Вжжжж- дрррр! - пробурюється білий кістковий матеріал, стружка осідає в розрізі рани. Щоб не взвити я думаю всілякі веселі дурниці - добре було б повісити на плече табличку - "Ведуться ремонтні роботи", а якщо до ритмічного звуку дрелі додати ударні і гітару - може вийти хірургічний драм-н-бейс. Прокучую в голові можливий саунд.

-Так ти в Сухолуччя їздив на ті вихідні, Міхалич? І шо є там люди?
-Не підходить тут ця пластіна, давай іншу. Ця ніби стає. Там шоб ти понімав в лісі, як на Хрещатику, нема де паркуватись.
-Стільки людей приїхало? І шо є гриби? Тут де звязки треба шилом.
-Візьми більший шуруп, ну я два відра за годину назбирав. Дивись, я отак давлю, а ти докрути атвьорткою. І білих грибів багато.
- Шось воно не тримається купи, давай я ше один шуруп туди зажену.
-Ага. Ну на слєдущі вихідні можеш смєло їхати. Тіки передавали дощі. Ти знов не туди сверлиш, візьми ближче.

- Якесь нестандартне у вас плече.- це вже до мене.
Мені хочеться відповісти, шо я й сама нівроку не стандардна, але це видається нескромним. Тому підтримую розмову грибами.
-І скільки ви загалом їх вже назбирали?
Сверло доходить до серцевини моєї кістки, і як ніж в масло - виходить з іншого боку. Ніяка анестезія не може забрати в мене це відчуття. На секунду, коли шуруп доходить до кінця, біль стає абсолютно нестерпним. Я втисячне шкодую шо не маю з собою гумову капу. Мовчки стискаю зуби до скрипу.
- Та мішками возили, навіть не щітали, і сушили, і на закрутки, і жарили.
Всьо, Стєпанич, зашиваєм.

Півтори години ремонту плеча таки завершуються. За вікном нічний дощ. Хірурги йдуть вимкнувши радіо. Ще хвилин двадцять я лежу в тихому пустому басейні, чекаючи поки приїде сестра з візком, забере в палату.
Я лежу і думаю про новий досвід, який приходить з новими шрамами і швами, про шматок металу як шось нове в собі, про свою праву, яка потрібна мені передусім щоб тримати штурвал, про переносну орендовану, вкотре полагоджену валізку - своє тіло. Скільки йому ше тут лишилось ходити по планеті, ремонтуватись, і мені разом з ним.

І, звісно, про білі гриби.