Владислав Селезньов: «Я присягав народу України. Це була моя війна»

Зустрічаємось із Владиславом Селезньовим біля воріт Міноборони. Нині він - офіцер управління зв'язків із громадськістю Міністерства оборони. Із осені 2014-го очолював прес-службу Генштабу ЗСУ. До того - керівник прес-центру АТО. Під час анексії Криму очолював там медіа-центр Збройних сил України. Говоримо з ним про події лютого-березня 2014-го, боротьбу за справедливість, офіцерську гідність та вірність присязі, яка не може піддаватись сумніву.

- Як почувалися українські офіцери у Криму до анексії?

- Протягом кількох десятиліть відбувалась поступова російська експансія в Криму. Для тих, хто розумівся, було очевидно, що вона призведе до проблем. Свого часу я служив під керівництвом генерала Олександра Островського. Він був начальником військ берегової оборони, займав принципову позицію щодо українізації наших підрозділів - у спілкуванні, просуванні відповідних історичних традицій. Разом із адміралом Тенюхом створював галицькі роти морської піхоти - із військовослужбовців і призовників із Західної України.

- Які стосунки були з російськими колегами?

- Ми проводили спільні паради до річниць, часом близько спілкувались. Я на собі відчував зверхнє ставлення. Рівень фінансового забезпечення, матеріально-технічного у них був на кілька порядків вищий.

- Було відчуття, що колись ці люди окупують наші території?

- Звичайно, ні! Це неможливо було уявити навіть у страшному сні. Однокласник, з яким я за однією партою сидів, служив і досі служить у 810-й бригаді морської піхоти РФ на одній із керівних посад.

- Який момент став відліком окупації Криму для вас?

- Для мене вона почалася з дзвінка Романа Юрчилла - керівника прес-служби командування Повітряних сил. Зателефонував мені близько 23.00 26 чи 27 лютого: «У нас серйозні проблеми. В Бельбеку росіяни заблокували усі в'їзди до аеродрому. Потрібна присутність преси. Є надія, що не підуть на штурм у прямому ефірі». Тоді військові частини ще працювали у штатному режимі. Але вже захопили кримський парламент, Раду міністрів АРК.

- Що ви робили після дзвінка про блокування бази в Бельбеку?

- Телефоном повідомив журналістів про події. Вони відгукнулись - і в ту ніч штурму Бельбека не відбулось.

«Зелені чоловічки» у присутності медіа поводились поміркованіше, не застосовували фізичну силу. Перші два тижні ця схема працювала ефективно. Потім росіяни почали виставляти «кримську самооборону». Та знущалася, била журналістів і всіляко перешкоджала їм. Але наша робота продовжилась, бо в усіх районах Криму працювали прес-офіцери.

В медіацентрі працювали сім військовослужбовців. Центр був у Сімферополі, де зосереджено органи військового управління і державної влади. Але співробітники працювали автономно в регіонах. Події лютого-березня 2014-го року підтвердили виправданість такої схеми. Нас неможливо було заблокувати, бо ми були розпорошені. Можна розграбувати кабінет, знищити обладнання, але ж нас треба було ще знайти і спіймати.

Моїм офіцерам погрожували, наполегливо рекомендували «заткнути пельку» тим, хто надавав коментарі ЗМІ. Щоб убезпечити персонал медіа-центру, я взяв на себе інформування суспільства, а решта офіцерів добували інформацію. Виїжджали на місця, супроводжували журналістів, намагаючись все це робити приховано.

- Які рішення в той час військовим давалися найтяжче?

- Часто питають, чому не відкривали вогонь. У тому ж Донузлаві. Як стріляти, коли під час штурму Південної військово-морської бази в перших рядах стояли жінки, діти, літні люди? Задурені російською пропагандою, щиро вірили, що військовослужбовці на території частини, військового містечка в Новоозерному, яких вони знали десятки років, вмить стали окупантами і фашистами. Не виїжджаючи з Криму, не виходячи навіть із військової частини. Це якась дикість. Виглядало ніби зомбі-апокаліпсис, але це було. І в перших рядах стояли цивільні, а за ними - озброєні «зелені чоловічки». І вся ця маса перла на штурм. Як стріляти у цивільних людей?

- Ви усвідомлювали небезпеку і знали про перевагу росіян, але продовжували. Чому?

- Тому що я присягав народові України. Це була моя війна. Наші можливості були слабші, але ж це наша земля, і її потрібно захищати. Моя зброя - це слово. Хто ще тоді виходив в ефір і розповідав правду про події в Криму?

Мене найбільше нудило від несправедливості! Це було нечесно. Росія вчинила зґвалтування - України, кримчан, здорового глузду, врешті-решт. І це мене як людину, не як офіцера, найбільше розбурхало.

Наша робота давала результат. Українці і світ знали, що насправді відбувається. Кількість ефірів зашкалювала. Були й нічні включення на США. На день мав пропущених викликів по 100-120, бо не міг одночасно відповідати на три телефони. Почав вести сторінку в Facebook, щоб оперативно працювати на велику аудиторію. Навантаження було колосальне. Та поряд з російською пропагандою було чутно й наш голос.

- Коли перед вами постав вибір: залишитися в Криму чи їхати на континентальну Україну?

- Він переді мною взагалі не стояв. У перших числах квітня вже усі військові частини були захоплені, останнім був тральщик «Черкаси». Розповідати про діяльність військових частин та підрозділів, які припинили своє фактичне існування, не було сенсу. 6 квітня ми отримали команду, й медіацентр у повному складі вийшов із Криму. Виїхали до Києва.

Довелось проводити спецоперацію, адже на нас мали зуб російська ФСБ, військова контррозвідка ЧФ. Усіх, хто приїздив-виїжджав потягами з Криму, перевіряли кримські «самооборонівці». Тому ми схитрували: взяли квитки з Севастополя на потяг, а сіли у Бахчисараї. Там «самооборони» не було, бо населення здебільшого - кримські татари.

- Що було найважче?

- Залишити рідних в Криму. Всі близькі, друзі, кохані, з якими прожив найактивніший період життя, залишились там. Із квітня 2014-го жодного разу в Криму не був. На початку липня 2017 року у мене померла мама, і я навіть не зміг потрапити на похорон. Вона три з половиною роки мене чекала... І не дочекалася. Це особиста трагедія, дуже болюча.

- Вам пропонували перейти на бік агресора?

- За весь час кримської кампанії я принципово ні з ким не зустрічався. Я очікував провокацій - вже пішла хвиля викрадень військовопосадовців. На мені замикались усі інформаційні потоки. Якби випав з процесу - він зупинився б.

Телефоном пропонували зустрітися. Казали, мають повноваження від уряду РФ і цікаві для мене пропозиції. Мав кілька розмов з полковником ЗС РФ спецкором газети «Красная звезда». Запрошував мене на зустрічі в неформальній обстановці для пошуку спільних інтересів і т.п. Я всім відмовляв.

Кількох хлопців на спецтехніці ми з контррозвідкою вирахували. І «слухачі» втікали, аби ми не захопили їх. Може, думали, що СБУ мене охороняє (сміється). Хоча моя безпека була лише моїм клопотом. За рахунок постійних переміщень, переїздів, змін місць проживання вдалося зберегти медіацентр.

- Під час анексії Криму сталися перші смерті українсько-російської війни.

- Це був шок. Про можливість штурму, про рекогностування навпроти 13 фотограмметричного центру у Сімферополі я інформував суспільство за день-два до сумнозвісних подій. Казав напередодні, що скоро буде атака. Фактично описаний мною сценарій був реалізований: це і розміщення снайперів на будівлях біля військової частини, і спостережні пункти сил «кримської самооборони» та «зелених чоловічків».

Перші смерті дуже впливали на морально-психологічний стан, а ще більше - невизначеність. Не було чіткого бачення, що далі робити.

- Продовжите службу?

- У ЗСУ чимало молодих перспективних офіцерів, які набувають досвіду. Я думаю, не гірше за мене зможуть справитись з завданнями. А я рухатимусь далі. Чим займусь, сказати не готовий - важко уявляю собі цивільне життя. Зі своїх 43 років 26 - військова служба. Тому, як кажуть військові моряки, «Перше правило - треба оглянути відсіки».

- Про що мрієте?

- Щоб війна на сході завершилася нашою перемогою. Про український Крим, український Севастополь!

Анатолій Гаєвський

Від часу кримських подій минуло вже понад три роки, а «зомбі-апокаліпсис» триває - на Донбасі. Весь цей час його невтомно стримують наші військові. Вони б не впоралися без нашої підтримки. Тому ми не зупиняємося.

Долучитися до допомоги українській армії можна тут: https://goo.gl/

Фонд «Повернись живим»
Для швидких переказів в Україні і за її межами:
https://api.fondy.eu/s/v7joD0D4lCyO