Три історії дівчат, що воюють. Польові замальовки

Присутність дівчат і жінок на війні - у лавах як добробатів, так і ЗСУ - уже перестала бути дивиною й екзотикою. Українське суспільство - долаючи, часом болісно, опір «духовних скрєп» - все-таки обрало цивілізаційний вектор розвитку, де фахівця оцінюють за профпридатністю, а не віковою, гендерною чи ще якоюсь ознакою. Волонтерки, воїтельки і лікарки за роки війни свою профпридатність довели не раз. А армія, у свою чергу, навчилася приймати їх і навіть виготовляти форму і взуття маленьких розмірів.

Проте все одно їхні історії не лишають байдужими. Як і будь-які історії справжніх і щирих. Ось три з них.

Сара Конор

Вона й справді схожа на кіношного прототипа свого позивного - Сару Конор. Спокійна, виважена, сконцентрована, жодних зайвих слів або рухів. Снайперка на фронті з 2015 року, але опановувати усі військові спеціальності почала одразу після Майдану.

«Як і всі, я починала свій шлях з добровольців, - згадує дівчина. - «Дніпро-1», у них був свій загін, що офіційно не став міліціонерами. І ми виконували бойові задачі разом із ними, із батальйоном «Дніпро-1» у селищі Піски до виводу його з того району».

Навчалася, власне, у «Дніпрі» та у школі снайперів «Дике поле»: «Дуже багато мені дало «Дике поле». Я була із найпершого випуску, тоді ще не було школи, просто був хлопець із позивним Екшн, котрий на чистому ентузіазмі, приїхавши з Харкова, почав навчати людей основ снайперської справи. Дуже багато з теорії, з математики його курси дали». Пізніше інструктор у «Дніпрі» оцінив здібності Конор та її колеги Соні, що служить там і досі. «Сказав: «Давайте ви будете снайперською парою!», - згадує дівчина. - Тоді ще дівчат не брали у «Дніпро-1», але нам сказали: «Ми хочемо вас бачити!». Так ми і почали разом працювати».

У певний період воїтелька намагалася повернутися з війни до своєї «мирної» спеціальності - архітектор. Але новини про поранених і загиблих дивитися з дому виявилося несила: «Як слушно написала моя колега з 16-го бату Валькірія, побувавши один раз на війні, на неї в будь-якому разі повертаєшся. Війна буває перша і більше не закінчується. Це дуже складно - ужитися на «цивілці». Стільки було вкладено сил і праці у здобуття цього досвіду, стільки спорядження придбано… Вирішила «легалізуватися», підписала контракт в 58-му бригаду».

Здійснити цей вибір допомогла знайома волонтерка Юля Толмачова. Вона запропонувала Сарі покататися із нею лінією фронту, познайомитися з бригадами, які зараз стоять на позиціях. «І заїхали якось в Авдіївку, там тримала оборону 58-ма бригада, - згадує боєць. - Відразу познайомилася з комбригом, тоді то був Заболотний. Він каже: «Звісно, давайте до нас, не питання!» Познайомив із командиром взводу. Все склалося. Донецька область недалеко від тих місць, де я воювала раніше. І за два місяці нас виводять - я у Кримському, на Луганщині…»

Зізнається: їй нелегко дається тривале очікування, спостереження за об'єктами, нерухомість: «Я завжди вважала себе більше таким штурмовиком, але у «Дніпрі» у мене були хороші результати із стрільби, тож мене переконали… Важко лежати нерухомо, чекати, але це, звісно, окупається…»

Після перемоги мріє побудувати свій дім та створити сім'ю. «Насправді ти щодня тут радієш! - говорить снайперка. - Що ти живий. Тут, на Луганщині, дуже красива природа. На війні цінуєш кожну чашку кави зранку, це дійсно так! Дуже багато хороших моментів! Колектив хороший, взвод маленький, живемо однією сім'єю, дуже багато сміємося, підколюємо одне одного! Бойове братерство - це все таки круто!»

Чайка

Якщо артилеристи - це боги війни, то військові медики - це, безперечно, янголи-охоронці. Ті, хто завжди поруч, хто без вагань готовий зірватися на крик, знайомий ще з Майдану: «Медиків! Медиків на позицію!»

Ларису Андрєєву на фронті знають як Чайку, та побратими частіше звертаються до неї так: «Чаєчка». Відома чи не на всіх позиціях, де буває гаряче. Лікар загальної практики, на початку війни вона волонтерила для Добровольчого українського корпусу, потім стала до лав медичного батальйону «Госпітальєри». Зараз працює лікарем у 66-му військовому госпіталі, та коли десь починається активний «двіж», негайно їде на фронт.

Із чоловіком познайомилась після бою під Старогнатівкою - боєць і досі згадує дружині порізану нову «горку» (коли медику необхідно було дістатися до поранення ноги). Найтяжчим випробуванням стало очікування звістки від чоловіка з «передка».

Зараз подружжя чекає на появу «чаєняти».

«Перемогою вважатиму момент, коли я, сидячи на пляжі у Криму, своїм дітям розповідатиму про війну, як важко нам було встановити українську владу та відновити поствоєнні руїни домівок, доріг, заводів, шахт, людських душ», - говорить дівчина.

Марія Берлінська

Вона говорить про себе скромно і стисло. Проте варто бодай раз проїхатись із нею фронтовими дорогами (чи то пак бездоріжжям), як стають відчутними масштаби її діяльності - Марію Берлінську впізнають ледь не на всіх блокпостах, ввічливо вітаються і бажають гарної дороги.

Керівник волонтерської організації «Центр підтримки аеророзвідки», практикуючий фахівець із аеророзвідки на фронті, Марія пішла на війну, закінчивши магістеріум Києво-Могилянської Академії за спеціальністю «історик-юдаїст».

Вона любить повторювати, що безпілотники - очі армії. Завдяки її зусиллям «зрячими» стали сотні бійців. Організований нею центр навчає вояків, а також вона відвозить дрони безпосередньо на позиції, де «гаряче» і де їх найбільше бракує. У таких випадках навчання відбувається на місці. У перерві між обстрілами.

«Моя роль - не мені судити, збоку видніше», - говорить про себе Марія.

«Якби Марія не приїхала, ми лишилися би практично сліпими, - так казав у 2016 році командир другого взводу 22-го батальйону, молодший лейтенант Наєм Масі Мустафа, що його підрозділу привезли дрон просто на «Промку» Авдіївки. - Ми не могли би бачити, звідки по нас ведеться вогонь, де їхні позиції. Щось ми дізнаємося про це з даних розвідки (не нашого підрозділу). Є розвідка, що стоїть вище за нас. Інформація від неї надходить досить хаотично, іноді дані приходять запізно. Нам потрібно знати ситуацію станом на зараз, а не три дні чи тиждень тому».

Із того, що на війні дається найтяжче, Берлінська називає зимові «польоти». «Це ***дєц як важко!» - зізнається вона. Додає, що найбільше згадуватиме часи, коли «ми всі були ще живими і здоровими».

Каже, що перемогою у війні вважатиме остаточний цивілізаційний вибір і суспільний договір як вектор руху - від Північної Кореї до Південної.

Окрім того, аеророзвідниця докладає чимало зусиль для покращення положення жінки у Збройних силах. Саме завдяки їй та іншим активістам Міноборони розширило список посад, які може офіційно обіймати жінка в армії - адже перед тим чимало жінок виконувало бойові завдання нарівні з чоловіками, лишаючись «на папері» банщицями або кухарками.

Зараз Берлінська є продюсером документального фільму «Невидимий батальйон», що розкриває портрети жінок-воїтельок.

___

Війна не має гендерної приналежності і обличчя. Проте їх мають ті, хто тримає оборону. Тисячі облич і історій, вартих того, аби бути почутими. А допомогти цим історіям стати щасливими може кожен: https://goo.gl/KPiv1P

Олена Максименко

Фонд «Повернись живим»
Для швидких переказів в Україні і за її межами:
https://api.fondy.eu/s/v7joD0D4lCyO