Красний Партизан, який був НАШ
Дуже особиста історія про нині окуповане терористами селище, де був магазин "Талісман", де загинули захисники України і де лишилося серце, як мінімум, одного журналіста.
Поїдеш наліво – Горлівка, направо – Ясинувата. Та нині туди ніхто не їхав – обидва міста окуповані, навколо точаться бої.
А просто посеред дороги стоїть свіже встановлений блок-пост української армії. По бокам – дві половинки селища Красний Партизан. Віднедавна воно повністю наше!
Початок серпня 2014-го, неймовірна спека. На узбіччі радо вітає місцевий магазин "Талісман". Але в асортименті тут лише бридка, бо майже гаряча, мінералка: електрики нема, холодильники не працюють.
Посеред дороги – рештки сріблястого седана. Машина прострілена та понівечена. Вона на повну пхала через блок-пост, проривалася. Попереджувальні постріли в повітря, вогонь автоматів на ураження… Вона не зупинилась сама – її спинила додаткова черга та влучний постріл гранатометника. Троє озброєних бойовиків, з БК, формою, нашивками та перепусткою "ДНР" нікчемно "задвухсотились" просто в тій автівці посеред дороги, між двох частин Красного Партизана.
"Так коли це було? Вчора? Ну розкажи!!!" – вмовляла я бійця, який виявився єдиним, хто не відпочивав, чи тупо загубився в кущах, серед тих, хто, власне, зупиняв це авто.
Боєць морозився, як міг.
- Давно татуаж бровей робила?
- Та вже давненько – тупо офігівши відповіла я. Про що це запитання, тут між окупованими містами, довкола яких точаться бої?!
- А ти сама вгадай, коли ми їх шмальнули. Підійди ближче, глянь, ну давай, можеш хоч всередину залізти, я дозволяю.
- Не знаю, якщо б тіла лишились, то я б по запаху чи вигляду вгадала. Воно на літній спеці день від дня смердить по-різному. – блиснула я "знаннями", набутими за останній місяць поїздок за наступаючою армією.
- Чоловік є, офіційно заміжня?
- Ні.
- Ну, принаймні цивільного, вже не буде. – відрізав боєць.
- Я не люблю військових – посміхнулась я.
- Ти цивільного, не АТОшника, не простиш, а він тебе не зрозуміє, жахнеться. Добре, пішли розкажу як все було, вмикай камеру.
За кілька тижнів ми знову припхали до Красного Партизану. РНБО мовила зранку, що відтепер Ясинувата наша! Виявилось – не наша і проїзд заборонений. Працюємо тут.
"Як нас обстріляли! Боже! Земля з небом змішалась. Хлопця вбило! Він попід городом йшов. Поховали он там, без труни, як собаку. Нема трун, не знаємо куди йти за ними отак без свідоцтва чи чогось путнього. Тому й закопали, бо спека ж", – з надривом у голосі бідкається літня жіночка з Красного Партизану.
"Ми воду прийшли набрати. ЗСУ нам воду давали он там на пустирі, в селищі води давно нема. І тут як почалось…. Не знаю, як далі за водою до них ходити, боюсь, що з Ясинуватої знову обстріляють", – каже ще одна мешканка Красного Партизану.
Я всілась на якийсь ящик від БК посеред дороги на блок-посту. Вмовляла бійців пустити нас далі, в бік Ясинуватої. Вони пояснювали, як напередодні захлинувся наш наступ і ми відійшли з міста.
- Натискай! – хором сказали бійці, всунувши мені в руки "калаша".
- Нє, соррі, хлопці, я – журналіст, не стріляю.
- Та пальни куди хош, вздовж дороги – там порожньо. Це ж подарунок хочемо тобі зробити, на пам'ять. Нема чого подарувати пані, а хочеться.
Я натиснула на гачок. Відстріляну мною гільзу хлопці підібрали, запхали в неї кульку з іншого патрона, затисли і подарували на пам'ять. Цей подарунок досі є у мене.
Ми пили каву, теревенили, а потім довго прощались, бажали один одному якоїсь фігні, домовлялись на кшталт "зустрінемося у Донецьку. Та по-любому!"
Наша знімальна група від’їхала недалеко: заблукали, влізли на пагорб покинутого залізничного переїзду. Оператор став зняти звідти "пару кадрів". З пагорбу Красний Партизан видно, як на долоні: жодної позиції не видно, а от саме селище – те, що треба.
Штатив, камера, кнопка REC … По селищу б’є важка артилерія. Земля змішується з небом просто перед нашими очима.
"Зупини, зупини, вимкни, стоп, стоп", – я жалібно, ледь чутно скиглю. Це не може бути дійсністю. Це фільм, який транслюється в об’єктиві камери мого оператора, це не може бути реальністю. Всі вони…вони всі там, у тому місиві землі і неба…
На початку осені блок-пост на трасі між Горлівкою та Ясинуватою значно розрісся. Наступ армії зупинився і наші облаштувались там, де були. З придорожнього магазину "Талісман" відпала буква "Т", у ньому більше нічого не продавали. У місцевих повилітали вікна, іноді й дахи домівок.
- Ви ж розумієте хто вас обстріляв, що то бойовики з Ясинуватої гатили? – питаю в місцевого діда.
- Канєшно. Ето Нацгвардія мнє такоє сдєлала! – не кліпнувши оком каже старий.
- Як Нацгвардія? Ви ж бачите у селі українські солдати стоять. То хіба вони самі по собі стріляють?
- Нє, дєточка. Гаварю ж – Нацгвардія! То вони лупили по ЗСУ, ЗСУшники - нормальниє рєбята, у нас тут стоять. Но у ніх с Нацгвардієй своі разборкі.
Від фантазій на тему розборок мені відібрало мову…
Осінь змінила зима, У Красному Партизані було дуже тихо, від слова зовсім. Не стріляли наші, по нам також не прилітало. Я не могла знайти інформаційного приводу для керівництва, аби попхатись на зйомку в те селище.
"Бойовики зайшли до селища Красний Партизан, яке було цілком сірою зоною і зайняли його", - з телевізора мовив речник РНБО, а я тупо кліпала очима і не могла втямити чи прокинулась я, чи це мені сниться. Сіре нічийне селище???
За кілька днів терористи виклали відео, як український священик збирає тіла наших військових і грузить на машину. Наші загиблі воїни на тій довбаній дорозі між двох половинок Красного Партизану. Він грузить тіла на машину біля магазину. Біля магазину "Талісман" без літери "Т".
Красний Партизан не був сірий. Від спекотного серпня 2014 року він не був сірим! Ми боролись за нього, воювали, він був НАШ!
Я не знаю, чи лишила я у Красному партизані шматок серця…
Шматок свідомості, сумління, довірливості, може, й цивільності, зрештою логіки, я точно залишила там, у по-літньому спекотному селищі Красний Партизан, який був НАШ.
Я так хочу знов приїхати туди. До тої дороги, до того магазину "Талісман". Саме звідти дивитись праворуч, в бік Ясинуватої, яка от-от стане нашою…
Цим текстом Фонд "Повернись живим" продовжує серію публікацій # СерцеНаВійні про місця зони АТО, де ми, насправді, лишили частину себе.
