ЯКОЮ МАЄ БУТИ ІДЕОЛОГІЧНА МАТРИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА?
Наша держава береться за формування питомо українського погляду на воєнну минувшину країни, за повернення історичної справедливості у досі багатоколірну картину сприйняття вітчизняного війська і за розвій потужної патріотичної платформи єднання. Український успіх кодується саме у ній.
Дещо запізно, проте нарешті, українське військо буквально лікується від живучих «штамів-конструктів» радянської імперії. Фундаментом ідеологічного «здоров’я» і маршрутизатором розбудови військової потуги стають традиції часів визвольних змагань, зачаті поколіннями борців за волю від Армії УНР до УПА, актуалізовані теперішньої доби. Тобто, дано старт своєрідному апгрейду вікової звитяжної спадщини, здебільшого незаслужено забутої або перекрученої імперськими борзописцями.
Чи не найактивнішим учасником робочих груп, що творять дорожню карту образно-ідеологічної матриці українського війська, є Василь Павлов, співробітник науково-дослідної частини історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка.
– Нас ледь не згубив період «раннього Януковича», коли в Україні насаджували культи великої перемоги й георгіївської стрічки, нівелюючи будь-які національні наголоси. Розробку способів прибирання елементів радянщини з армійського буття 2014-го починав нині покійний полковник Валентин Федічев. Та з різних причин від баласту «совка» ніяк не вдавалося позбавитися, – розповідає Василь Павлов. – У промовах Президента України часто звучить: наша армія має перестати існувати як обрубок радянської. Питання назв у цьому контексті здебільшого стосується ідеології держави, її символіки. Тому воно дуже складне.
На думку дослідника, все дуже добре зробили, як не дивно, 1992-го. Як ідентифікатор частинам лишили здебільшого кодований визначник з літер і цифр. Історичне навантаження геть вичистили. Із 1999 року, з проростанням у Росії зерен путінізму, коли його агенти почали вплив на наш істеблішмент, пішла радянізація української армії. Найпершим її «повзком» став указ Леоніда Кучми в жовтні 2000-го, підписаний Віктором Медведчуком, в якому йдеться про повернення частинам гвардійських найменувань, радянських нагород на стяги, почесних імен доби СРСР. До речі, позначку з цього документа «Опублікуванню не підлягає» зняв інший указ глави держави аж у листопаді 2009-го! І от частини знову стали «тричі червонопрапорними Ордена Суворова, Курсько-Померанськими Залізними дивізіями». Потім на той конструкт-сюр наклали, скажімо так, момент української реалії. Тобто, з’явилися бригади «Ордена Суворова та ім. Данила Галицького». Це навіть не оксюморон, а цілком несумісне поєднання.
Дехто каже: «Що там атрибутика: знамена, історія, назви – від того не будеш ситим і вдоволеним життям. І чи допоможе це виграти війну?». Ті, хто висловлюють такі тези, ментально родом з червоної імперії, забуваючи, як її пропаганда жорстко крокувала містами, мозками й долями мільйонів людей. І як вона досягала задуманих результатів…
Наше військо ще немає повноцінно сформованої ідеології і це не його провина – військові повинні воювати. Але ми знаємо, в якій системі орієнтирів ще недавно виховували майбутніх українських офіцерів, коли в одному з вишів на стіні поруч розміщували портрети Врангеля, Щорса, Петлюри й Махна.
– Це що було: сон, дрімота істориків, влади, чи ворожа спецоперація? – запитую в співрозмовника.
– Я б назвав це комплексом факторів… Супротивник прорахував нашу, вибачте, вайлуватість і ментальну інертність мислення. До прикладу, як не дивно, надзвичайно негативну роль почасти відіграють ветеранські організації. Нічого не маю проти них як військовиків, та вони намагаються актуально-позитивний, але досвід минулої молодості, прищепити теперішній юні. Панове, це страшно. Що даємо на противагу? Відповідь проста – українське бачення історії, – відповідає Василь Павлов. – Наші земляки справді служили в арміях кількох країн водночас, причому ворогуючих. Але акцентуймо увагу на тім, що українці воювали і за власну державу. Це період козацтва і доба 1917-1921-их років. А в інші часи служили в тих арміях, до складу яких країн входити їхні терени. На цю річ слід екстраполювати автентичну точку зору, яка полягає в тім, що українці – блискучі солдати імперій. Але вони не билися за свою державність. Варто визнати: дехто був колабораціоністом, обравши таку стратегію виживання. Тобто, Україна має право на своїх героїв і так само – на власних покидьків. Із одними й іншими маємо розбиратися самі. У нас є чудові військовики, які з різних причин зробили негарні речі, що не дозволяє включати їх до пантеону героїв. Приміром, Петро Дяченко бився з більшовиками у 1917-20 роки, служив у польському війську в еміграції, воював з нацистами, а от 1945-го вступив на службу до вермахту (формував Окрему протитанкову бригаду «Вільна Україна» групи армій «Центр», очолював 2-гу дивізію УНА, здався американцям, переїхав у США – Авт.). При всій повазі, не можна іменами таких людей, хоч і героїв, називати частини Збройних Сил. І схожих постатей багато. Товариство, звикаймо: для України німецько-фашистська й радянська армії – окупаційні. Причому остання – з 4 грудня 1917-го. 1921 року Червона армія здолала Армію УНР, окупувавши Україну. Речі слід називати власними іменами – тоді і ставлення до них зміниться.
– Чи варто переймати практику наших сусідів – Литви, Польщі тощо з переформатування історичної політики й національної ідеології?
– Так само, як Німеччина та Великобританія поволі прощалися з імперством, маємо попрощатися з нашим колоніальним минулим і комплексом меншовартості. Польський досвід військових перейменувань цікавий, його слід вивчати але не переносити сліпо на наш ґрунт… Знаєте, неправі люди, які кричать, що ідеологія – несуттєве. Сліпці! Це найважливіше! Без сумніву, солдат має бути озброєним, підготовленим і нагодованим. Але то тільки одне з коліс воєнної машини. Якщо голову цього забезпеченого бійця на чудовому танку заповнить путінська «вата», Україні нічого доброго не світить. Треба водночас будувати технічну, ресурсну й ідеологічну компоненти. Це не вигадка 2017-го. Відомі листи українських вояків доби УНР, які у своїх командирів просять переважно дві речі: дайте набої й істориків. Деяких військових досі дивує факт, що УПА організаційно і структурно була армією з власними статутами. У тих умовах у старшинських школах навіть викладали курс історії Українського війська й видавали підручники! Зараз ситуація практично дзеркальна. Поясніть солдату, за що він воює і чому доводиться вбивати. Страшні слова, але мусимо їх сказати. Є польська приказка, що стала мемом: «Дитина в школі має вивчати два обов’язкові предмети – допризовну підготовку та історію власної країни. Щоб знати як і в кого стріляти»… Погано, що про це говоримо за 26 років від часу виголошення Незалежності. Ми майже втратили їх, але це не запізнення, це затримка. Найголовніше, що почався рух уперед – до пошуку універсальної для всіх частин моделі військово-ідеологічної платформи.
