Між миром та війною
Безпросвітня, відчайдушна, кричуща бідність, від якої тріскається асфальт і опускаються руки. Це – Станиця-Луганська. І це перша у моїй фронтовій топографії «передова».
Дорогою туди, чи то пак, її абсолютною відсутністю, я наївно допитувалася, чи ці суцільні дірки – наслідок роботи «Градів», а досвідчений супутник із мене реготав. Причини його сміху стали зрозумілі пізніше: добрячий відсоток хат, поїдених часом, можуть відтепер не комплексувати та тлі будівель, у які «прилетіло».
Я тільки-но вивчилась на парамедика і рвалася в бій – уява малювала героїчні картини з евакуацією «300-х»: ясна річ, щасливою та успішною. Натомість, проблеми, з якими зверталися до медиків бійці, були аж ніяк не героїчного характеру. І жодним чином не входили в те коло знань, що їх дають на курсах такмеду.
Попри затишшя, що здебільшого панувало у цих краях, обстановка була напружена, адже ворожий блок-пост видно навіть без бінокля – гордовитий пам’ятник князю Ігорю.
Пам’ятаю, як наші військові давали відповідь на збройні провокації, та завжди старалися не зачепити, при цьому, пам’ятник. У такі моменти приходило усвідомлення: тільки українець на своїй землі зміг би думати про збереження культурної цінності, коли довкола війна.
У Станиці-Луганській було і є багато місцевих. Ми старалися допомогти усім. Одних людей було дуже шкода, інших – хотілося боляче копнути, аби вони врешті прокинулись і зрозуміли, що відбувається.
Пам’ятаю хату, де після «прильоту» вціліла єдина кімната. То було таке занедбане житло, бідне та сіре, як сама Станиця. У кімнаті жила прикута до ліжка бабуся. Вона категорично не погоджувалася, аби її доправили до будинку для людей похилого віку (забігаючи наперед – після кількох спроб її таки вдалося переконати).
«Вас би там доглядали. Не було би війни, погоджуйтеся», - вмовляли її хлопці.
«Не можу, дитя. У мене ж тут син лишиться без нагляду…», - відповідала стара.
Насправді, «син без нагляду» - це здоровий мужик-пияка, якому «по цимбалах», як війна, так і рідна матір.
А ще пам’ятаю подружжя пенсіонерів – милих та відкритих людей із проукраїнською позицією. Вони мали свій невеличний бізнес та зведений власноруч будинок із садком і теплицею. Терористи погрожували старим. І знаєте, чому? – Просто сусіди у кращих традиціях «совка» сталінських часів, строчили доноси «куди слід».
Зрештою, ця родина була змушена виїхати зі Станиці. Вони лишили військовим ключ від свого дому та дозволили використовувати будинок, у разі потреби, як вогневу позицію. Виїхали за межі досягнення війни, де, скорше за все, ловитимуть у спину недобрі погляді із коментарями «понаєхалі».
Станиця Луганська – це жінка, яка кричала у слід прокльони за війському форму і любов до України; це хлопчик-школяра, який зі словами «це вам!» простягнує мені висмикнуті з найближчої клумби тюльпани.
Це звалений «вождь пролетаріату» і порожній простір під дошкою пошани з написом: «Этими людьми гордится район!» Але, насправді, тут давно ніхто і ніким не пишається.
Це місто полярних настроїв та руїн. Місто надії, через яку туди хочеться повертатися.
Цим текстом Фонд "Повернись живим" продовжує серію публікацій #СерцеНаВійні про місця зони АТО, де ми, насправді, лишили частину себе.
