Про зіпсованих бійців та волонтерів і вкрай зіпсований вокал

Ви кажете – як воно відбувається? Як воно так робиться, що як не зірка естради – то вже й зіпсувалась, несіть нову, а то й дві одразу. А начебто були нормальними, це якщо не рахувати повалійно-лораково-потапових зарані з-підмосковлених. Аж дивись – псуються одне поперед одного. Навіть ті, від кого й не чекали.

Та просто це відбувається. Поясню на пальцях. Не на зірках, не на співаках, не на естраді, не підмостках.

Приклад №1

… була собі дівчинка. Бігала, волонтерила. Зітхала, приходячи до госпіталю. Плакала, дивлячись на портрети загиблих. Тобто, жила з війною в серці. А потім зустріла кохання. Ну, і чудово, чом би й ні, коли з любові ще вийде й заміжжя? А потім припинила заклики по волонтерству, почала копирсатись у дівчачих, таких маленьких, таких світлих та ніжних, проблемах. Ну, буває. Втомилась людина. Он про собачок безхатніх постить на фейсбуці, і слава Богу. Теж волонтерство. А потім, якраз під Новий рік, дала відео з петардами, що рвуться на все небо, і приписала: «Дякую, мій Гендальфе. Такого свята я давно не бачила»

Ну, петарди. Ну і що? Так, ми знаємо, що волають у фейсбуках та по ТіВі переселенці:

-  Досить вибухів. Наші діти щойно звідти, вони лякаються. Їм сниться війна.

Скрегочуть зубами дембеля:

-  Вас би на передок, почули б, що таке вибухи. Побігали б від мін. А тоді б ми з вами й поговорили про сумнівне задоволення від салютів у мирному місті.

Скочуються з ліжок поранені у госпіталі, зачувши ті вибухи. Но коментс.

Але ж що це порівняно з тим, що у дурної дівки з»явився свій Гендальф. І вона хоче поділитись цим щастям на увесь  ̶О̶д̶н̶о̶к̶л̶а̶с̶н̶и̶к̶и̶  ой, ні, на весь  ̶в̶К̶о̶н̶т̶а̶к̶т̶і̶к̶  корочє – на весь Фейсбук, прости Господи, краще б вони сиділи в тих контактіках!

Далі гірше. У дівчинки крім кохання є ще й друзі. Як цим не похвалитись? І дівчинка гордо постить фоточки (вони говорять саме так – фоточки) «Я і Потап», «Я і Врємя-і-стєкло» І рече:

- Тот самый момент когда все знают Позитива из "Время и Стекло", а для тебя он просто Лешенька из New Z Cool ))))

Я не витримую і пишу комент:

- спроси у него, действительно ли они выступают в России. И как так получилось, что в самый разгар войны с россией твой Позитив получает русские премии за свои песни. аудитория замерла и ждёт ответа

відповідь я чекаю й досі. Аудиторія теж.

Що сталось з дівчинкою? Чому полум»яна колись волонтерка, щира патріотка країни раптом забула про війну, забула про російський слід у тій війні. Невже вона стала запроданкою, ай-яй-яй… Та ні, братці. Вона такою й була. Вона поринула у волонтерство колись тому, що це було модним. Але ж війна війною, а обід за розкладом. Я маю фоточку з Потапом, і Позитивом, я просто мушу її показати – а раптом це допоможе мені в сценічній кар»єрі?

Приклад №2

… був собі боєць. Пішов воювати одразу у чотирнадцятому. Воював голим-босим, як і більшість тоді. Потім трохи збіжжя назбиралось. І держава почала видавати, і друзі допомогли, волонтери, знову ж. Та й зарплатня військового зросла, можна й самому дещо підкупити. Три роки воював боєць. – А що там, в Києві? – питався.

-  А чому нам не дозволяють воювати? – питався.

-  А що це роблять з армією? – питався. – Я до такої армії не йшов. Я йшов боронити Україну, а не писати оці купи папірців. А не виструнчуватись перед штабними офіцерами, котрі приїздять до нас перевіряти, чи є в нс місце для розраджання зброї і чи всі бірочки на місці, і чи висить стінгазета?

-  Та що вони роблять з мотивацією! – обурювався боєць. – У нас такі класні бійці йдуть з фронту, бо вже задавлені бюрократичною машиною армійського совка.

-  А кого вони призначили командувачем сектору, ви знаєте? Та він же конкретний сепар. В нього договорняки з тією стороною. – палав боєць.

А потім пішов на дембель і перепалав.

- Ви знаєте, я оце розглядаю позицію Президента і розумію, що все правильно. – каже боєць.

- Чувак… - кажу йому я. – Що правильно? Те, що над тобою стояв конкретний сепар, призначений згори? А хто стояв за його призначенням, цікаво? І чому його не було перевірено аж до нігтів. А якщо було перевірено, чому було допущено до командування? Що ще правильно? Що в тебе начисто відбили мотивацію, з якою ти йшов на війну?

- Нє, ну, мені ж підвищили зарплатню. Нє, ну, мені ж видали свого часу гарні берці. – каже боєць.

І сам трохи червоніє, розуміючи, як наївно звучать його оди армійсько-фронтовому укладу й обраній позиції. Непереконливо звучать. Бо з»явилось у бійця нове життя, бо покровителі на сплять – вони швиденько підхоплюють до своїх лав таких бійців, влаштовуючи їх на престижні роботи, даючи змогу кар»єрного та бізнесового зросту. У відповідь на це потрібно небагато – не бунтуй. Не лай владу. Іноді хвали. Все? Все. Тю, так це ж небагато. За такі преференції чому б і не похвалити?

Приклад №3

… поки у Києві йшло кавування «За Президента» - ми якраз гасали фронтом. Ми пройшли до тридцяти позицій, від Щастя до Маріуполя, тобто, вибірка була досить репрезентативною - і скрізь говорили бійці та командири про те кавування. Говорили крізь зуби, презирливо спльовуючи. Просили тих кавоманів запросити сюди, на фронт, в армію. Тикнути їх носом в те, у що перетворилась армія сімнадцятого порівняно з голою, босою, але сповненою рішучості йти до перемоги, армія чотирнадцятого.

-  Та вони й самі дехто з фронту, ті кавомани. – реготала я. – Вони відслужили мінімум по року, поставили собі галочки і зараз працюють на провладний апарат.

-  Що ж з ними сталось? – спльовували знову фронтовики.

А я дивилась на моїх фронтовиків і думала – не знаю. Не знаю я, що з ними сталось. Не знаю навіть, що буде з вами, коли ви вийдете на дембель і почнете будувати своє життя в мирному ключі. Бо кожен з вас після цього зможе вийти на якусь іще каву у підтримку діючої влади – само по собі це і непогано. Людина має право на свої переконання. Якби ж то були переконання…

- То що ж це? – скрикне нарешті нетерплячий читач. – Чому вони, отакі бунтарі та реформатори на фронті та у волонтерстві, раптом стають покірними телятами, відколи приходять до мирного життя. Як це назвати?

- Війна війною, а обід за розкладом. – відповім я.

- Кушать хочеться. – відповім я.

Усе це називається просто – кушать хочеться.

Ок, чудово, я віддав своїй країні деякий час та сили. Я галочку поставив. Мені за себе не соромно. Але ж тепер мені треба якось влаштовуватись. А наша сучасність влаштована таким чином – якщо ти в ногу із нинішньою владою (будь-якою владою, будь-якого періоду) – то тобі й преференції. А без преференцій в наші часи (та й в будь-які часи) пробитись важко. І кушать хочеться, ой як хочеться. Тому і йдуть вони – волонтери, бійці, в минулому бунтарі та патріоти, а зараз просто люди, які повернулись з війни і замислились, а що ж робити далі? ой, я ж втратив кілька місяців (років) свого життя, ой, в мене ж сім»я, і кушать хочеться.

А ви кажете – чому вони курвляться, оті співаки та культурні діячі. Чому вони поглядують у сторону Росії та їздять туди на гастролі. Тю на вас – та кушать же хочеться! Оце просте поясню усе - і злягання з тими, хто віднедавна був твоїм ворогом, і підмахування під тих, хто й зараз ворогом являється. Якщо на цьому ламаються вмотивовані бійці, то що ви хочете від якогось там безмозглого дівчати, для якої фоточка в обнімку з Потапом – це більше та сильніше, аніж усі ті сльози, які вона колись проливала над вбитими на війні воїнами. А для якогось безмозглого Льошеньки, що волає зі сцени в мікрофон, взагалі немає нічого, кірм «кушать хочеться». Він і слів таких – Україна, патріотизм, війна, оголошена нашій країні Росією – не зрозуміє.

То що, все так погано? І шлунки, набиті смачненьким, серця, зігріті новими вибухами салютів «від коханого мого Гендальфа», тільця, закутані у новенькі шубки, перемагають оте святе, чим жили ми у перші роки війни, а дехто живе й тепер?

Та ні. Усе не так погано. І ось вам

Приклад №4,5,6,7,8

… був собі боєць. Воював, і воював славно, був поранений – повернувся, вилікувався, вклався з нуля в закинутий цех і ось він вже працює. І обійшовся без преференцій, і висилає з доходів того заводика постійну допомогу волонтерам.

… був собі боєць. Воював, і воював славно. Повернувся, підняв старий свій бізнес і працює. І не треба йому іти по преференції до влади, справився й сам.

… є собі співаки та групи. Відомі українські співаки та групи. Виступають в Україні, виступають деінде, і не потрібна їм та Росія як джерело заробітку. Здавалось би, теж люди, теж кушать хочеться. А вони ще й відривають від своїх гонорарів гроші для фронту.

Чому так? Чому одні кладуть переконання під потреби шлунку – а інші живуть собі з своїми переконаннями, і ніякий чорт іскусітєльний їм не страшний?

Та усе знову ж таки просто. Готовність до проституції – вона або є в душі, або її нема. Та й гордість – або вона присутня, або її там зроду не було. І ви можете сказати - та що вона отут про все докучі, і про мух і про котлети? Чи можна порівнювати лягання під владу і лягання під Росію?

Можна. Якщо це свідоме продажне лягання під девізом "Кушать хочеться". Тоді вже не важливо, під кого ти ліг - важлива твоя готовність до проституції.

Прим.

при написанні посту жоден свідомий прихильник влади не постраждав. Якщо людина чесно й переконано любить свою владу, не заради вимоги, а за покликом серця – хто ж їй суддя, хто цей негідник?

Прим ще одна

При написанні посту не постраждають усі свідомі любителя Росії та її політики на нашому сході та в Криму – але лише тоді, коли вони будуть видворені з України. Усі ці естрадні продажні Льошеньки, усі ці безмозглі та нерозбірливі дівоньки. Усе просто - чемодан, вокзал, Москва. Пора уже, пора. Їдьте. Чистішим буде наше повітря без вас та вашої проституції.