"Ми не солдати, а воїни"
Передмістя Авдіївки. Дачі. З дерев падають яблука, які немає кому збирати, біля криниць лежать нерозірвані міни. У підвалі будинку, де ми спимо, є маленька капличка. Її разом із волонтерами облаштував Гайдамака. Тут і ікони, і вишиті рушники. Мого друга Льошу це надзвичайно тішить. Тепер він щовечора молиться. Запалює тонкі церковні свічки і просить Бога, щоб його не посадили за те, що він, контрактник, зірвався з полігону на фронт, до правосєків. В офіційну відпустку, щоправда – але вона вже закінчилася.
Звідси рукою подати до Промки. Хлопці звідти часто проходять повз нас – втомлені, брудні, у важких армійських "корсарах". Зрідка зазирають, питаються:
- А де Гайдамака?
Гайдамаки немає. Ненадовго поїхав додому.
Незабаром він повернеться на війну. І у підвалі, де панує напівмертва тиша – адже без нього ми троє цілодобово втикаємо у телефони, відволікаючись від цієї важливої справи лише якщо викликають працювати – буде такий гамір, ніби приїхала сюди не одна людина, а щонайменше десятеро.
Гайдамака привезе із собою купу гостинців з дому та мільйон історій, які можна безкінечно слухати, дожовуючи нескінченне печиво. Реготатиме з Льоші, який так хоче залишитися на війні – але зараз змушений повертатися в армію. З усмішкою розповідатиме про тилових армійців у новесенькій піксельці, які вдома назвали його "цивільним".
Адже за документами так і є. Воюючи від початку війни, Гайдамака так ніколи і не вирішить підписати контракт із ЗСУ. Він назавжди залишиться неоформленим добровольцем. На відміну від багатьох нелегалів, які роблять те саме, що і бійці ЗСУ, просто маючи при цьому вільний графік - робитиме те, що офіційній армії часто й не снилося.
Переживати на нулі бригаду за бригадою, спостерігаючи як хлопці понуро залишають позиції та повертаються на велику землю – ротація? Звісно.
Відпрацювати зі стодвадцятого міномета на 500-700 метрів, на першому поросі? Легко.
Почути поправку "п’ять метрів вліво" і не розсміятися, не послати корегувальника з його, здавалося б, абсурдним проханням куди подалі? Натомість впевнено, ювелірно відпрацювати – так, ніби ти снайпер, а не артилерист? Без проблем… Якщо ти Гайдамака. Якщо ти навідник від Бога.
Не дивуватися нічому, не скаржитися, не вимагати нічого, а вперто робити своє? Звісно. Навіть якщо тобі раптом підсовують – замість твого, вилизаного та справного – непрацюючий зламаний кимось через недбалість міномет. Можна годинами при світлі ліхтарика намагатися змусити ту купу заліза працювати. Працювати вже зараз, вже цієї ночі. Бо війна триває, бо в ній немає перерв на технічні проблеми, з’ясування обставин та вимагання справедливості.
… 16 січня не стало побратима Гайдамаки, друга Спікера. Гайдамака був дуже важко поранений, але продовжував боротися за життя. 17 січня він помер у лікарні. Йому було 34 роки.
"Один на двох бліндаж, пачка цигарок, шматок хліба. Одна на двох міна.
- Де служите, солдати?
- Ми не солдати, а воїни. А служать, сам знаєш хто.
І цим все сказано. І в цьому справжність та щирість вільних людей. Не ображайте гордих, великих духом, відданих полеглих воїнів словом "жертва", - написав у цей день командир загиблих хлопців Санта. - Вони знали, на що йдуть, заради кого і для чого. Вони були готові до всього. Ми не готові це прийняти. Друже Гайдамака, Друже Спікер – ви виграли свою війну".
