Кров і сльози – ціна наших змін

Мені не судилося бути особисто знайомим з Андрієм Кизилом. Ми потрапили на "Алмаз-2" (тоді його ще називали так) в перших числах лютого.

Пам’ятаю, що та поїздка була суцільним сюром для деяких членів нашої команди. Я ж не міг не відзначити два моменти, які мені врізались у пам’ять. Перше, це невисловлений накопичений внутрішній біль в очах бійців 1-ї роти 72 бригади, який поєднувався одночасно із шаленим прагненням жити. Тоді ми приїздили на "Царську охоту" та "Алмаз" потягом двох днів поспіль. І так вийшло, що ми були свідками того, як заходили і змінювались зведені групи батальйону з "Орла". Це було неймовірно виразно. Внутрішньо зібрані, з дуже сильно прихованим острахом, бійці йшли у невідомість. Навіть не так. Вони висувались на гарантовані нічні танкові атаки, 100% обстріли 120-ми та 80-ми мінометами, неприхованими в радіо ефірі істериками Гіві з вимогою відбити позицію.

Зате повертались вони – іншими людьми, з іншої позиції. На "Алмаз-2" заходили пацани з почуттям внутрішнього неспокою. Виходили з "Орла" впевнені в собі бійці. Втомлені, чорно-оранжеві від глини та бруду, сірі від втоми. Але це були БІЙЦІ, які точно усвідомили принцип: "там, де ми – там Україна". За їхніми броніками – наша земля, спокій київських дітей, пам’ять про Андрія Кизила.

Коли на "Царській охоті" групи зустрічались – це було дуже виразно. Тремтіння пальців, що не можуть підпалити цигарку. Нервовий сміх. Показне демонстративне бажання обійти у розмові згадку про загиблих побратимів. Обійми, рукостискання. Обмін набоями та специфічною інформацією про місцезнаходження нових МОНок та точки роботи сєпарських танків.

Пам’ятаю, тоді я зрозумів, що ці люди (різного віку, статусу, професії, у червоній глині, з запасними стоптаними берцями у сумках-авоськах) – вони і є новою українською армією, здатною зупинити будь-якого ворога. А ведуть цю армію – молоді командири, вчорашні курсанти "Львівської сухопутки", які отримували свої останні уроки тактичного бою під Волновахою та Авдіївкою, ледве чи не у перший тиждень свого перебування в бригаді.

Мені було приємно спостерігати за професійним зростанням цих командирів протягом року. І навіть коли 24-річний капітан Роман Дармограй, хвилюючись за наше життя, жорстко забороняв нам вільно "працювати" на Промці, я сприймав це з посмішкою в серці. Ось він – командир нового типу, який незважаючи на будь-які товариські стосунки, буде діяти в інтересах свого підрозділу та довірених йому цивільних. Надзвичайно показовим була поведінка друзів Андрія Кизила у Львівській академії сухопутних військ у вересні цього року. Тоді хлопці стояли за кафедрою, а перед ними сиділи пацани, не набагато за них молодші, які за пів-року також виїдуть на фронт.

Роман Дармограй, Андрій Верхогляд, Василь Тарасюк - справжні бійці, визнані авторитети, які "прожили життя". 1-2 роки різниці між учасниками цієї зустрічі, але це була прірва у досвіді та знаннях.

На прикладі цих хлопців можна проаналізувати і те що відбувається з нашою країною. Ми змушені швидко вчитися і змінюватися. Наша боротьба за Незалежність, на жаль, супроводжується втратами. Дуже болючими втратами, пам’ять про які залишить у серцях незмінні рубці.

І допоки ця пам’ять буде жити, рубці болітимуть – суспільство буде змінюватись.