1 пункт

Нещодавно (перед початком нового року) наша співоча гордість, і за сумісництвом нова зірка на політичному небосхилі, Святослав Вакарчук опублікував на Цензорі свій пост «10 пунктів», та публічно запросив до діалогу на вельми затягану тему «хто винен і що нам далі робити». Залюбки підтримаю.

Глибоко шанований мною як співак Слава Вакарчук розповів нам, чому його там за великі гроші навчили в стенфордах. Сформулював цілих десять великорозумних пунктів свого привабливого на словах, але неймовірно мутного в виконанні, задуму…

А я ось що думаю. Я, звичайно, в гарвардах та прінстонах не навчався, трохи на Східному фронті в голову вдарений, тож на цілих десять альтернативних пунктів в мене розуму не вистачить. Хіба тільки на один.

«Незнання основ – основа всіх бід» – так, кажуть, звучить в перекладі відома японська мудрість. Той основоположний базис суспільних відносин, який давно відомий, але скромно на всіх управлінських рівнях замовчується, в тому числі і в стенфордах (в результаті чого в світлих головах утворюється каша з десятьох, двадцятьох і більше пунктів) звучить так:

·  на науково-теоретичному рівні – «основним питанням політики являється питання доступу до влади» (здається – слова Ф. Енгельса);

·  на організаційно-практичному рівні – «кадри вирішують все» (здається, Й. Сталін).

Правда життя, практики людських суспільних відносин в тому, що:

1.  Правила, закони – це не якась абсолютна цінність, а цілком собі відносна річ. Їх пишуть, трактують, тим чи іншим чином виконують (або не виконують) конкретні люди. В нас що, зараз, по вже існуючим законам – чиновникам, можновладцям вже можна красти, брехати, брати, давати хабарі, вбивати на дорогах і поза ними, чинити злочинні дії чи бездіяльність? Що зміниться, якщо написати та прийняти інших гарних, правильних законів, що будуть забороняти те ж саме, але дещо іншими словами? Якщо їх будуть трактувати, застосовувати й виконувати ті ж самі люди? Вірно, вони їх таким самим чином дискредитують, вихолостять, проігнорують, все що завгодно зроблять, але будуть займатися рівно тим самим, чим звикли, на що в них вистачає розуму, совісті, виховання. Насправді проблема не в поганих законах, а в поганих людях, якими забитий кадровий склад апарату української влади. Будуть принципово інші люди (кадри) – запрацюють й ті закони, що вже є. А ні – то напишіть хоч закони рівня божих заповідей, все це буде «до лампочки».

2.  Формування, жонглювання «антикорупційними», «реформаторськими» владними структурами – то все по суті переставляння ліжок в борделі, без зміни персонального складу повій. В нас що, раніше не було (не вистачало) правоохоронних органів, які б мали боротися з владною корупцією, злочинністю, чинити справедливе правосуддя? Або тих державних органів, в чиїх обов’язках і праві було проводити економічні чи соціальні реформи?А що зараз змінилося, якщо в новостворених, додаткових, паралельних, дублюючих, яких завгодно органах засіли ті ж самі (за рідкими виключеннями, що тільки підкреслюють правило) кадрові вихідці с старих владних й правоохоронних структур та їх нові моральні послідовники? Зовні –багато шуму, словоблуддя, імітації роботи. Фактично – лише додаткові бюджетні витрати на утримання нових структур, з нульовою практичною віддачею.

3.  Будь яке діяння не може розумітися у відриві від свого конкретного виконавця. Будь які (реалістичні) суспільні ідеї, стратегії, плани не можуть існувати у відриві від чіткого розуміння, хто конкретно їх буде виконувати. Інакше ними зручно прикриються інші, які під їх «ідеологічним» прикриттям просто будуть робити щось принципово інше, але своє. Тож говоріння, формулювання ідей, стратегій, планів, «пунктів» без розуміння чітких шляхів їх реалізації й готовності їх очолити  – то все дурня, з якої буде пшик. Тут і зараз проголошую суспільно-політичний управлінський Принцип органічної єдності стратега і його стратегії (ідеолога й його ідеології, планувальника й його плану, начальника й його рішення). Тільки він єдиний спроможний реалізувати задумане у всій повноті замислу, або достовірно довести його нездійсненність (за що й понести справедливу відповідальність). Якщо ж за виконання сформульованого (спланованого) замислу беруться інші – вони закономірно переінакшують все під своє розуміння, світогляд, можливості, інтереси. Потрібний живий приклад? А почитайте (якщо осилите) наші чинні державні, урядові, воєнні стратегії й доктрини. Як там з їх змістом? На рівні замордованого клерка, якому поставили завдання до ранку щось склепати. А як там з їх виконанням? Та ніяк. Бо то не їхній інтелектуальний продукт, не їхні думки й робота, а самі наші можновладці традиційно ідейно безплідні імпотенти. Але цього не скажи – тількижвонийпрацюють.

4.  Самі по собі окремі персоналії в сучасній політичній системі,. що склалася на певних стійких принципах функціонування, нічого змінити не зможуть. Система їх пережує, виплюне, завербує, купить, розбестить, нейтралізує/ізолює, вб’є в кінці кінців, але не дозволить себе змінити. Не вірите? Он у Туки підіть спитайте, або в Парубія, Ю. Луценка (обох), комбатів-депутатів та інших. Кощіїва смерть сучасної системи олігархічної влади в Україні, – в свята святих, в реальній системі кадрового відбору, в принципах функціонування «соціальних ліфтів». В тих принципах і практиці, на яких ця олігархічно – бюрократична система перманентно кадрово поповнюється. Вона може дозволити собі «дочасну» втрату десятків, сотень, можливо, тисяч своїх корумпованих й морально розкладених членів, аби лиш залишалися непорушними принципи відбору й «підйому» їх кадрових наступників «наверх». Ім’я цим «демонам» української влади:

·  розгалужені й стійкі неформальні кланові зв’язки (ФПГ, ОЗГ, кумівство тощо), що спроможні нівелювати посадову й побутову відповідальність (по принципу – «своїм все, іншим – закон»);

·  товарно-грошові відносини у владі й правоохоронних органах (торгівля посадами, ієрархічні побори), що примушують спочатку фінансово «вкладатися», а потім «відбивати» витрати (з суттєвим «приварком»), щоб «заносити» наверх «долю малу»;

·  волюнтаризм в кадрових рішеннях – воля й бажання начальника первинні, під них прописуються й проводяться будь які кадрові рішення, відбори й конкурси, кінцевий результат яких (якщо того хоче начальник) – наперед вирішений.

Все інше – лише наслідки цих фундаментальних «демонів», або комбінації з цих наслідків.

5.  Будь яка матеріальна система (в даному випадку – владна) не може сама себе принципово змінити. Максимум – може імітувати, мімікрувати зміни (наочний зразок – сучасний український держапарат). Не шукайте в загальній теорії систем такого закону, там його поки що немає. Здається, це інтуїтивно зрозуміле твердження було сформульовано мною ще в публікаціях за 2015 рік. Наслідок – матеріальну систему (для нас – український держапарат) може докорінним чином змінити (фактично – замінити) тільки інша, зовнішня по відношенню до неї (в даному випадку – за моральними й ресурсними принципами функціонування) система – людська організація. Яка за природою теж ієрархічно кадрова, але іншої природи й якості.

Тож який єдиний реальний шлях перемогти олігархічно-бюрократичного «дракона» в Україні? Ні, не намагатися проникнути в владну печеру й підірвати її з середини, виграти «вибори» умовному прекрасному Вакарчуку, чи Петращуку, чи хоч пресвятій Діві Марії, свідомо чи вимушено «лягти» під систему й самим стати тим самим владним «драконом». Єдиний шлях – він складний, тернистий, непривабливий. Хто ж на нього стане? Простіше галасувати, кричати, критикувати діючих можновладців, щоб, бува (з метою заткнути рота та припинити галас) пропустили в глибину свої рядів, звабили, купили, розбестили, виділили маленьку щілинку біля бюджетної годівниці…

Цей єдиний шлях – напруженої розумової й тяжкої організаційної праці, шлях довгої боротьби, а не «кавалерійських» наскоків. На цьому шляху необхідно сформулювати відмінні моральні, світоглядні принципи, на їх основі – реалістичні й зрозумілі програми, плани, сформувати навкруги них стійку людську організацію (партію, рух, мафію – кому як подобається), здобувати, примножувати й захищати її ресурси, примусити її осмислено й цілеспрямовано рухатися (діяти), витримати смертельний бій з старим «драконом» спочатку за право на життя, потім за уми широких верств населення, потім – за право відправлення суспільної влади, і наприкінці – за реалістичність і життєздатність свої принципів, ідей, планів. Інакше, якщо наприкінці схибили, й останній бій за життєздатність ідей, в які повірили люди, ви програли, зупинились на етапі влади заради самої влади – погляньте на себе в дзеркало й прийміть поздоровлення – ви черговий владний «дракон», без честі, совісті, принципів, поваги…

В цьому сенсі цікаво спостерігати за діями в Україні умовного «Заходу». Якщо є доля правди в байках ЗМІ, що НАБУ й інші «антикорупційні» органи в Україні створені на вимогу США й Європи, заповнені їхніми креатурами й утримуються переважно за їх кошт, то їх логіка дій майже вкладається в мою теорію. Вони створюють ніби всередині владного апарату України, але фактично (ідейно, кадрово, ресурсно) окрему систему, антагоністичну діючій. Яка б’є діючого владного «дракона» в дуже болюче місце – по принципу абсолютної безкарності, захищеному «своїми» розгалуженими владними кланами.

Але все марно. Американці і ЄС в кінці кінців програють. Тому що стріла їх удару спрямована на персональний склад органів української влади, й то не першого ешелону. Свята святих – волюнтаристська й товарна за природою система кадрового відбору до владного апарату залишається непорушною. Ось вже й перший кадровий десант «варягів» в українську владу по одному дискредитовано, куплено, розбещено, пережовано і виплюнуто… Український владний «дракон» перетерпить скрутні часи, оперативно замінюючи втрачені кадрові позиції новими. А коли американцям і європейцям набридне гратися в демократизацію й «деолігархацію» України, він повідкушує всім цим НАБУ голови, або скоріше – купить, звабить, розбестить, дискредитує…

Тож, як на мій скромний розум, не обтяжений дипломами гарвардів зі стенфордами, реально для суспільно-політичного відродження України існує тільки один єдиний стратегічний пункт, якого слід прагнути досягти. Це – фактичне (а не на папері) відсторонення великих капіталів і стійких неформальних кланів від реального впливу на систему (процедури) кадрового відбору до українського державного апарату, на всіх його ієрархічних рівнях. Через знищення «на корені» начальницького волюнтаризму в прийнятті кадрових рішень. Формування кадрового складу апарату української держави виключно на принципах ноократії (влади достойних). Тобто, презумпції бажаного (для конкретної посади) комплексу інтелектуальних, професійних моральних, психологічних, фізичних якостей, що визначені в результаті об’єктивного дослідження особистості, та результатів об’єктивного конкурсного відбору.

Тільки не нагадуйте мені про процедури та практику сучасних кадрових конкурсних відборів в держорганах України. Я сам особисто брав участь в таких конкурсах і перемагав, наперед знаючи, що я вже переміг задовго до їх початку. Просто такого результату хотів начальник, в тому й був весь секрет. В реальності в цій кадровій системі все вихолощено, дискредитовано, функціонує прямо навпаки – відбір без вибору, конкурс без змагання і т.д.

Нову, реальну працюючу «ноократичну» систему кадрового відбору до апарату влади слід обов’язково доповнити двома обов’язковими системами:

·  дієвого й послідовного стратегічного планування, ціле покладання; щоб можновладець (посадовець) будь якого рівня ієрархії від початку чітко розумів, для чого, для досягнення яких показників і завдань в конкретні терміни його тримають, і за що неминуче спитають;

·  невідворотної відповідальності за не так виконане, чи не виконане, а тим більш – за скоєне.

І тільки тоді український олігархічний «дракон» сконає. Якщо реально запрацюють принципово інші соціальні ліфти, й принципи моральних відношень в кадровому апараті (чітке цілепокладання, невідворотність оцінки й відповідальності за результати роботи). Тоді навіть старі (корумповані, безталанні) кадри можна не чіпати – вони не витримають кадрової конкуренції в нових умовах і швидко «вилетять», як пробки.

Ну, якось так…