Кривава річниця

 Сьогодні багато хто пише спогади про 18 лютого 2014 року. В мене все ті дні змішалися в пам'яті в один суцільний фільм про міський апокаліпсис. Пам'ятаю, що на той час мій командир - нинішній лідер партії Андрій Тарасенко - заборонив мені їздити додому навіть з охороною (до цього я їздив пару раз в тиждень помитися і переодягтись: в Будинку профспілок можна було максимум почистити зуби, а шкарпетки і труси були одноразовими - їх носили кілька днів і просто викидали). До цього часу я бував тільки в трьох місцях - у Будинку профспілок, на Майдані і в кафе "Купідон", де з перших днів Майдану було щось на зразок прес-центру - все кафе з ранку до вечора було забито журналістами з усіх країн світу і мені не потрібно було влаштовувати прес-коференції - я приходив, сідав за стіл і навколо мене створювалась черга колишніх колег.

 Пам'ятаю, що 18-го вранці було холодно і сонячно, пам'ятаю колону "Самооборони", яка на подив струнко, майже як в армії, марширувала в бік Верховної Ради; Парубія в смішній шапці,  замученого Левуса, який, судячи із зовнішнього вигляду, не спав днів 5, журналістку Катю Луцьку, яка була на Майдані з перших днів, і з якою ми спали на одному спальнику в Михайлівському монастирі після розгону студентів, Бодю Тицького, якому ментовська куля, якщо не помиляюся, саме в цей день вибила передні зуби.  Здається, саме в цей день поетові Олексію Бику гумова куля потрапила прямо в лоб і він жартував, що куля в лоб, про яку говорив Яценюк, дісталася не Яценюку, а саме йому. Звичайно ж пам'ятаю наших правосеков - в товстих куртках, радянських касках, масках, з палицями, щитами і іншим "господарством", на вигляд незграбних, але стоявших як суцільна стіна.

 Потім був підпал офісу Партії регіонів, а після цього - пекельне побоїще в районі Ради і Кріпосного провулка. Мені подзвонив командир і сказав йти звідти, я повернувся до Будинку профспілок, який на наступний день згорить, і почнуться найстрашніші дні Майдану, коли трупи на носилках або просто на куртках почнуть носити десятками.

 Коли в 1999-му році я поступав на факультет журналістики і мріяв про кар'єру журналіста, я й уявити не міг, що в моєму житті буде все це - трупи на куртках на морозному Майдані, охорона, "Правий сектор", колони "Самооборони", постріли, дубини, щити, вибиті зуби, палаючий Будинок профспілок і потім рік нічних кошмарів, коли цей самий будинок, в реальності згорілий дотла, горить у тебе у снах кожен день.

 Минуло 4 роки. До влади встали ті, хто багато і красиво говорив зі сцени Майдану. Ті, хто не ночував у наметах, хто не бився на Грушевського та Інститутській, мільйонери, депутати часів Кучми. Президентом став один із засновників Партії регіонів і міністр в уряду Азарова часів "президенства" Януковича. Все, що відбувається в політичній, соціальній, культурній, так будь-якій інший сфері життя - це такий один великий суцільний сором і цинізм, що не тільки владі, а всім нам має бути соромно перед загиблими героями Майдану за те, що ми таке допустили.

 Маю велику надію, що до п'ятої річниці того кошмару на Майдані у нас буде інша влада. А сьогодні - в Прощену Неділю, перед початком Великого посту, давайте попросимо вибачення у родичів Небесної Сотні за те, що ми не поки не змогли змінити країну, і тихо покладемо скромні букети квітів на пам'ятники тим, хто загинув в центрі Києва за майбутнє великої України .