Яскравий спалах серед ночі

Він не одразу помер. Два рази він повертався до нас під час реанімаційних заходів, два рази уходив знову. А потім все, потім можна вже було не поспішати.

Він пішов остаточно, людина, яка захищала землю України, починаючи з весни 14-го, людина, яка за ці довгі-довгі роки сповна наковталась солоних поту та крові. Людина, на обличчі якої, незважаючи на усе пережите, завжди блукала легка, трохи втомлена, проте, все ж таки весела посмішка.

Сповільніть свої кроки. Солдат залишив нас.

Валерій Ігорович Єгоров народився 17.12.1989 року у місті Прилуки Чернігівської області.

2008 року закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж, у якому здобув спеціальність "педагог-організатор". У коледжі хлопець відвідував гурток туризму, заняття в якому проводив один з його викладачів коледжу. Серед учнів була така традиція - День Здоров'я, це коли всі групи виїжджали в ліс, варили кашу, розводили багаття, грали в різні спортивні ігри, приймали участь в естафетах.

Це були незабутні часи молодості, які дотепер з теплотою згадують його одногрупники, адже у цьому році планували зустрітись з нагоди десяти років від закінчення коледжу, і вони зустрінуться, але вже без Валери.

Потім хлопця призвали на строкову, що тривала з вересня 2008 по вересень 2011 року, і яку він проходив у 1-му окремому батальйоні морської піхоти старшим матросом, на посаді старшого навідника.

Паралельно зі службою в армії, Валера вступив на заочну форму навчання до Національного педагогічного університету ім. Драгоманова у 2008 році, отримавши у Лубенській філії диплом бакалавра за спеціальністю "початкове навчаня (практична психологія)" у 2010-му.

А невдовзі війна розколола його життя на "до" та "після".

Валерія Ігоровича було призвано за мобілізацією 19.03.2014 року. Спочатку він потрапив до 1-ї окремої танкової бригади, де служив старшим навідником мінометного розрахунку. Він постійно прагнув потрапити до зони війни, тому написав прохання про перевод, і вже наприкінці травня прохання задовольнили.

Старший солдат, командир гранатометного відділення 34-го окремого мотопіхотного батальйону (на той час - батальйон територіальної оборони "Батьківщина").

Перша ротація на війну відбулася у липні 14-го року. Спочатку батальйон доправили до Костянтинівки, а 21 липня почався блискавичний штурм Дзержинська (нині - Торецьк), у якому Валера приймав безпосередню участь. Після штурму наші хлопці зайняли оборону на підходах до Горлівки, перекривши більше половини підступів до міста.

Далі батальйон було перекинуто у напрямку Дебальцева та висоти Гостра Могила, що знаходиться на околицях Луганська, на тих позиціях Валерій Ігорович пробув приблизно місяць, і там вперше здійснив розвідувальний рейд. З 1 листопада 2014-го він став повноцінним розвідником. У 15-му році приймав участь у боях за Зайцеве, коли росіян відтісняли до школи та ферми.

Демобілізувавшись восени 2015-го, чоловік лише пару місяців пробув вдома, а 25.12.2015-го підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

У Валери було два захоплення, яким він віддавав усього себе. По-перше, він був ковалем. Обожнював працювати з металом, на кожній новій позицій облаштовував саморобну кузню, у якій проводив майже увесь вільни час. Доходило до того, що відчергувавши у наряді, він не йшов відпочивати, а бігом летів до своїх завитушок та різноманітних кованих виробів. Використовув шматок рельси, як ковадло, з нічого міг зробити горнило, а якщо не виходило зробити з першого разу - не нервував, а спокійно та розсудливо переробляв, допоки результат його повністю влаштовував.

Другим захопленням була історія. Він знав її настільки глибоко, що у перервах між боями збирав навколо себе хлопців, втомлених та брудних, у руках яких ще не охололи автомати, та міг годинами розповідати про історію саме цих місць, де вони перебували, які річки тут протікали року так десь у 1600-му. І хлопці слухали, настільки цікаво Валера міг розказувати, що несила було відірватись.

Загинув 19 лютого о 12.40 у Донецькій області внаслідок поранень, отриманих під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого у Прилуках. У нього залишились батьки та брат.

Чи існує межа людського горя? Де знаходиться та тонка невидима лінія, за якою начисто відрізає всі емоції? Чим можна заглушити болючі спогади? Як забути незабутнє?

Не знаю. Не володію рецептом бути щасливим, поки зі Сходу надходять звістки, від яких зупиняється серце. Коротенькі повідомлення, що тупим лезом повільно проводять по ще незагоєних шрамах від попередніх втрат. Коротенькі прості повідомлення, в яких сховане чиєсь життя, що забрала війна.

200. 200. 200.