Про "несподіваний" реванш

Країна прокинулась - ой, у нас, виявляється, знову Беркут.
Ой, виявляється, він існує.
Ой, Беркут повернувся за реваншем.

- А це тобі за Майдан! - махали кийками і приговорювали учора, під Радою, роблячи з людей криваве м'ясо.
Били такі ж "космонавти", що і чотири роки тому, і, схоже, не всі вони тоді звалили на літаку до Криму?
:)
Тобто, вже ясно, що є у нас прошарок професійних силовиків, які живуть, можливо навіть і воюють, і мріють про реванш, назвемо умовно "За Майдан". І ось цей реванш вирвався, так?

Не так.

Ніхто нікуди не виривався. Вірніше, ніхто нічого й не приховував. Реванш вже йде чотири роки, люди. Майже з самого початку життя нашої, начебто оновленої Майданом, країни.

Весна 2014.
Наш перевізник веде машину в Зону, на Славянськ. Машина повна волонтерського начиння. Десь під Харковим його зупиняє пост поліції. Нашивки - "Беркут". Йде повний шмон машини, згадують Майдан. Мета - знайти хоч щось недозволене, не пропустити машину на фронт.
Потім про цей пост говорять і інші перевізники. Той же шмон, але вже з покладанням мордою в асфальт. Але людям не до цього, почалась війна. Такі новини проходять повз людей.

Літо 2014.
Нашого перевізника затримують в Зоні. Поліція, нашивки "Беркут" Шмон машини, мордою на капот. Бачать волонтерський груз, але ведуть до відділка.
Висилаю на допомогу "Донбас"
Відбились.

Осінь 2014.
Айдарівці беруть в полон замміністра чи самого міністра ЛНР. Везуть до Києва. Тут на них вже чекають силовики. Арешт айдарівців (!), звинувачення у викрадені людини, міністра ЛНР випускають.
Айдарівців судять вночі, Автомайдан не пропускає цю подію, підтягується як у старі добрі часи. Айдарівців випускають під заставу. Обвинувачення про викрадення людини на айдарівцях висить, міністр ЛНР час від часу приїздить до Києва, потім спокійно шастає за кордон.

Зима 2015.
Заходимо в Артемівський відділок поліції. Чекаємо на документи. Нас тим часом запрошують на каву у сусідній зал. Заходимо - дві групи. Одна на вихід, друга якраз з виходу. Виходи в них - стояти на блокпостах других і третіх ліній, аж до Ізюма.
- А ви звідки? - питаємось ми.
- Ми харківський Беркут. - охоче пояснюють.
Форма міліцейська, в декого дійсно беркутська. Шеврони Беркуту теж на місці. Пильно дивлюсь на цю форму і на шеврон.
- Харошая, удобная. Давно єйо нашу. - каже один, перехопивши мій погляд.
- Я знаю. - м'яко кажу я. - Якість вашої форми я знаю давно, ще з Майдану. Горіла за милу душу.
В зальчику пада тиша. Ми дивимось одне на одного. Хтось зупиняється на півдорозі, несучи чашку кави.
- Каву не буду. Дякую. - відповідаю я.

Ми виходимо з залу. Ми добре знаємо цей Беркут. Стоїть на Часів Яру. Майданівців визначає нюхом. Тоді може статись - мордою на асфальт, і повний шмон машини.
А просто так. А за Майдан!
Про що тобі не раз нагадають.

Подібних історій кожен волонтер розкаже вам вагон з маленьким возиком. І ми, скажу вам чесно, здивовані вашим прозрінням - о, невже в нас є Беркут?
Та він нікуди не дівався, братця. Він був і є з самого початку "нашої оновленої після Майдану, країни"
І неважливо, як він зараз називається. Важливо те, що він існує і реваншу за Майдан він давно прагне. Можете бути певними, вони тільки чекають відмашки "Фас!" А тоді вже мало не покажеться нікому. Ні малим, ні старим. Бо перемогла їх тоді ціла країна - а отже, бити треба всю країну.
І єдина маленька деталь зупиняє мій погляд і змішує мій хід думок - шматок чорного сплавленого пластику на одній з полиць нашого музею.
Це чашка наколінника. Її знайшли на місці загибелі вертоліта, в якому летів тоді генерал Кульчицький і хлопці з Беркуту Івано-франківщини. Цей наколінник ми купили свого часу і передали, разом з цілою машиною грузу, на Карачун. Де ці беркутята стояли разом з Першим резервним, в майбутньому - батальйон імені Кульчицького.
- Діано, вони класні хлопці. Вони якраз тоді відмовились їхати на Майдан. Одні з небагатьох. Давайте, допоможемо їм з екіпіровкою? Бо воюють у капцях. - попросили мене мої шалені майданівці.
І ми екіпірували як змогли тих беркутят, які чи то були на Майдані, чи то не були - але у боях були завзятими і правильними. Так вирішили хлопці. Ми лише виконали вирішення.
Так всі ті беркутята й загинули тоді, у нашій екіпіровці...
І цей шматочок пластику - мені як спомин...
І цей шматочок пластику мені як нагадування про виключення з правил.

Але ж ми усі дорослі люди і розуміємо, що кожне виключення з правила не відміняє правила.
Ми також розуміємо, що мрії про реванш - вони були і будуть в тих цепних псів, і нічим вони не залікуються.
Ми розуміємо і те, що ці цепні пси без команди "Фас!" нікуди рипатись не стануть.
І ми, звичайно, розуміємо, хто віддає команду "Фас!"

І ось вам остання розповідь про реваншистів, які начебто раптом проявились в нашій країні.
Нас було запрошено на урочистий захід. Як волонтерів. Зараз такі часи, що будь-який захід не може відбуватись без присутності волонтерів. Ми йдемо як свайбові генерали - ну, хто знайде час, звісно.
Ми якраз час мали. І пішли туди.
Після урочистостей нас запросили в кулуари, де було багато офіцерів, чиновників суду та юриспруденції взагалі, ба навіть генералитет.
Почались тости.
І ми прозріли.

- ... і спасіба за защіту от етіх нєнормальних актівістов! - закінчував промову високий суддя, вже напідпитку.
Я одразу підійшла до нього.
- І не кажіть. - сказала я. - Ці активісти вже змучили всіх. Що їм не сидиться?
- Да! - гаряче припав до моїх слів суддя. - Валантьори єсчо еті! Задралі уже всєх!

Зі мною була моя донька, вона дивилась на те все і тримала в собі регіт як могла. Аж тут лунав наступний тост.

- Так вип'єм же за тєх настоящіх офіцеров, с которих і началось наше славноє воінство! Офіцеров НКВД!
- Кхе... - кашлянув якийсь генерал і оратор похопився:
- Ееее... карочє, вип'єм за офіцерав!

Донька маякувала мені - пішли, досить вже з нас цього зоопарку. Але мені було цікаво ще поспостерігати. Мені цікавою була глибина оцього очікування реваншу у "нашій оновленій Майданом країні". Можете вважати мене мазохісткою. Я пропоную кращий термін - дослідник.
Мені було цікаво, чи хоч хтось згадає за загиблих - цей обов'язковий тост для будь-якого військового соціуму, що побував у війні.
Випили за мілих дам.
Потім почали проголошувати тости за Іван Іванича і Сідора Сідоровіча.
Ми сиділи у куточку і спостерігали, тримаючи рюмочки, забарвлені Моршинською.
Потім я рішуче встала і підійшла до генерала, який здався найсимпатичнішим і найстаршим. До того ж його було представлено як відомого волонтера-пенсіонера.
- Пора б випити й за загиблих. - сказала я йому. - Виголосіть, прошу. Від вас це буде правильнішим.
- Да-да! - гаряче покивав головою генерал.
І високо підняв свій келих.

- І давайтє вип'єм за всєх, кто погіб в етой страшной, нікому нє нужной, братоубійствєнной войнє! - виголосив він.

Донька, вже не стримуючи сумної посмішки, кивнула мені - бінго, мовляв! Що, дослідила, досліднику? А чого ти ще чекала?
̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶ь̶,̶ ̶ж̶г̶і̶,̶ ̶т̶у̶т̶ ̶у̶ж̶е̶ ̶н̶і̶ч̶є̶г̶о̶ ̶н̶є̶ ̶с̶п̶а̶с̶ь̶о̶ш̶!̶ - кивнула я їй у відповідь, і ми вийшли.
- Гранатку б туди вкотити. - сказав хтось з молодшого офіцерського складу, вибігши з того гадюшника разом з нами.
І ми мовчки кивнули, згоджуючись.

Це були, повторюю, високі чиновники та чини. Нагороджені та учасники всєя і прочая. Отримавші звання та ордени за ці чотири роки стільки, що грудей не вистачить, аби усе оте чіпляти.

Так що ви там говорите про реванш, який раптом, ну так вже неочікуванно, почав піднімати голову?
Так що ви там говорите про Беркут, який "зненацька" в нас з'явився?

Та він нікуди й не зникав. І я це знаю так точно, як кількість нашивок "Беркут", які ми досить часто бачимо. І я це знаю так ясно, як ота кількість генералів НКВД, які ходять між нами.

Реванш з ними.