Моя війна

 "Все помнят, что у нас происходит на востоке страны? Кому-то это еще важно или нет? - офицер горячится, нервничает, машет руками. – Почему все срутся между собой, не могут договориться и сообща душить все это? Что вы все делите, не добившись победы?"

Коли чуєш ці запитання в черговий раз там, де війна максимально наближена до тебе, до шкіл та звичайних супермаркетів, стає гидко. Бо й сама весь час себе запитую: скільки можна розривати один одного, країну, тих, хто щось робить, тих, хто справді намагається все зробити для перемоги? Нашої перемоги.

Чотири роки тому, навесні 2014 року, коли до військкоматів стояли черги, коли дорослі чоловіки готові були виконувати накази "зелених" командирів, аби йти та захищати Україну, коли молоді хіпстери та художники, без досвіду та вміння воювати, йшли в армію, яку нещодавно зневажали, яку обходили десятою дорогою, від якої втікали, здавалося – ось зараз всі разом навалимося і виженемо ворога, нарешті наведемо порядок з тими, хто розколює країну. Такий був підйом, такий патріотизм, така віра у власні сили. У те, що можемо, що ми всі разом…

Але вистачило всього пару місяців, щоб у багатьох "виросла корона", щоб всі повірили у свою безгрішність та всесильність. І почалося… "Що ти бачив, де ти був?" І розривати на грудях тєльнік, бронік, наліплюючи на рукава "геройські" шеврони. Як правило ті, хто захищав Донецький аеропорт, не люблять, коли їх називають кіборгами. І розказують про те, що пережили скупо, крізь зуби, або зашутковуючи все, або коротко переповідаючи про загиблих і кращих друзів. Та й ті, хто щойно приїхав з фронту, відразу вдягають джинси та светр і перетворюються на звичайних хлопців. Саме такі, незважаючи ні на що,  сидіти в окопах, не жаліються і не бухають, брязкаючи нагородами всіх видів і яскравості, а просто роблять свою роботу.

"Если бы каждый из нас честно и тщательно делал то,что от него зависит, мы бы уже жили совсем по-другому", - сказав один з найкращих офіцерів цієї війни. І саме ці слова не дають мені особисто зупинитися, поїхати у відпустку, не подивитися новини, пропустити сюжет про Світлодарку, Щастя, Піски, промку… Я постійно пам’ятаю, що в моїй країні іде війна. Хтось зараз, у момент, коли я пишу ці слова, зазнав поранення… І я мушу робити все для перемоги. А потім врізаюся з усього маху в стіну чергового срачу, вимірювання кількістю нагород та глибиною аналітичних здібностей. І тут з'ясовується: всі краще знають про оборону та наступи, сидячи перед комп’ютером, оцінюючи "дійсну" ситуацію по телевізійній картинці, довіряючи тільки власному "військовому" досвіду, отриманому під час гри у "танчики". І коли говориш: підпиши контракт, покажи себе у справі, мало хто готовий до подвигу, до сидіння в окопі, копання траншей, наближення перемоги. Я хотіла написати, що ми просеремо країну у фейсбучних коментарях, в раздраї між родами військ, недовірі до добровольців, розтягуванні волонтерського майна навіть з позицій на передовій, у вимірюванні значущості волонтерів, але не напишу. Бо бачу людей, які спокійно і невпинно працюють, які ризикують, які не ображаються і не кидають справу, не довівши її до кінця. Які підуть звідси тільки після нашої перемоги, попри все. І тому сама не зупиняюся. Не маю права. І тому майже не коментую у фейсбуці, не беру участі у "великих" обговореннях світових проблем, нікому нічого не доводжу. Дуже хочу, щоб скоріше настала наша перемога. "Ну что вы нервничаете из-за всего этого? Не переживайте. Я здесь точно буду до окончания всего этого. Это моя война, - говорить мені доброволець. – Но говорите всем, кому только можно: прекратите ругаться и делить страну, делайте что-то".