Помісна церква - шлях додому.

Церква... Два роки тому я був одним з ініціаторів парламентського звернення до Вселенського Патріарху щодо дарування українській православній церкві автокефалії. Пишаюсь тим, що саме парламент сказав своє перше рішуче слово у цьому надважливому цивілізаційному питанні. Після звернення парламенту ми с колегам зареєстрували низку законопроектів, направлених на сменщення впливу Кремля та РПЦ на українську церкву, а таким чином і на українську державу. Нажаль, поки що ці законопроекти не дійшли до зали Верховної Ради. При тому, треба розуміти, що канонічна автокефальна православна церква, якщо вона відбудеться, і стане найбільшим ударом по Москві та її впливам на українське православ'я. Я далеко не у всьому підтримую курс президента Порошенка. І обгрунтовано критикую його політичні рішення публічно. Але, якщо він спроможеться "дожати" питання автокефалії - це буде гігантською перемогою України. Його і нашою спільною перемогою. Можно багато розповідати про те, що Україна - країна секулярна. І що церква в нас відділена від держави. Але неможливо не визнавати, що ми - частина православної цивілізації. Багато століть саме через релігію будувалась цивілізаційна прив'язка України до Москви. А знищення Києва у якості канонічного центру східноєвропейського православ'я в епоху, коли релігія та церква були рушійними силами державотворення, ставило хрест і на нашій незалежності. Своего часу мене хрестив покійний Митрополит Володимир. Попри це я не можу назвати себе надто релігійною людиною. Скоріш я мислю себе агностиком. Але було би наївно вважати, що цивілізаційні, ментальні, культурні коди, які формувалися впродовж століть на теренах України не закарбовані у моїй та вашій, шановні читачі, свідомості та підсвідомості. Автокефалія - це повернення додому. До тієї европейскої родини, яку ми втратили п'ять століть тому шляхом узурпації українського релігійного життя Москвою. Це речі, які впливали та будуть впливати на нас на метафізичному рівні. Хочемо ми цього, чи ні. І ще одне. Ми сприймаємо політику як потік новин. Але плинні події не залишаються у підручниках історії. Лушпиння відпадає, а в національну пам'ять закарбовуються найбільш значущі події, які впливають на декілька поколінь, на саму тканину держави. Ми можемо як завгодно критично ставитися до президентства Віктора Ющенка. Але в підручниках він назавжди залишится людиною, яка повернула українцям історичну пам'ять. Пам'ять про Голодомор, злочини Росії та невпинне прагнення українців до власної держави. На цій історичній пам'яті, зауважу, виросло покоління, яке потім стало в авангарді Революції Гідності. Якщо Петро Порошенко доб'ється автокефалії для українського православ'я, він назавжди закарбує своє ім'я в історії України. Попри усі його вади, корупційні скандали, богдани та рошени. Бо історія, поза нашого до цього ставлення, малює усе широкими пензлями.