Ярмарок марнославства: навіщо екс-силовикам (і не тільки) власні партії?

Колишній перший "зам" генпрокурора України Микола Голомша є лідером партії "Патріот". Колишній голова Служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж керує структурою з довгою та претензійною назвою "Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю". Колишній голова СБУ Ігор Смешко очолює партію "Сила і честь", а його колега (теж екс-глава СБУ) Валентин Наливайченко – громадсько-політичний рух "Справедливість". Колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко є лідером партії "Громадянська позиція", а колишній працівник прокуратури Юрій Кармазін – Партії захисників Вітчизни.

Дивлячись на весь цей перелік імен та регалій, мимоволі думаєш: чи їм, бува, не пороблено? Особливою актуальності це питання набуває після проголошення Кармазіна "гетьманом козацтв всієї України". Так далеко решта екс-силовиків не заходила, проте ще не вечір. Ще тільки ранок виборчої кампанії, тож гетьманів може побільшати. Недарма, вочевидь, поруч із Кармазіним на його неймовірному (в усіх сенсах) "козацькому" дійстві був присутній ще один "колишній": екс-генпрокурор та екс-суддя Конституційного Суду Віктор Шишкін. "Гетьманство", мабуть, може бути заразним.

Що ж, на ряджених теж буває попит. У 2010 році мером столиці Ісландії став комік Йон Гнарр. "Найкраща партія", заснована комедійним актором, отримала підтримку 34,7% виборців, що й дозволило їй перемогти. Перед тим вона встигла проіснувати лише шість місяців, чесно позиціонувала себе як "відверто корумповану" і обіцяла не виконувати все, що заанонсовано у передвиборчій програмі. А були там, зокрема, пункти про безкоштовні рушники в басейнах, білого ведмедя в зоопарку та "Діснейленд" в аеропорті Рейк’явіку.

Вочевидь, гумор "Найкращої партії" подіяв на уяву українських блогерів, які у квітні 2018-го заявили про створення партії "Демократична орда" (скорочувати назву можна по-різному: ДемОрда чи ДеМорда), що існуватиме за рахунок кріптовалюти та пропонуватиме "обкласти податками все – азартні ігри, проституцію, церкву, наркотики", а ще дати "право ЛГБТ зі зброєю в руках захищати плантації коноплі на своїй приватній землі". Сміх сміхом, але українські реалії є такими, що сказати, де завершується клоунада й починається серйозна політика, не спроможний ніхто. Здається, одне плавно перетікає в інше й навпаки. (До речі, ідея з коноплею та податками комусь може припасти до смаку, тож зможемо побачити й такий пункт у цілком "солідних" партій).

Повертаючись до колишніх силовиків, хотілось би, звісно, зрозуміти, що саме рухає ними у партбудівництві? Партії, які не мають розгалужених структур на місцях, слугують лише декораціями. Їх навіть нікому толком й не продасиш, бо товар подібного ґатунку – неліквідний. Колишня влада, звісно, не дає спокою тим, хто звик відчеканювати накази, кому віддавали честь та перед ким ставали струнко. У випадку із екс-силовиками це, мабуть, додатковий мотиваційний нюанс, незнайомий "цивільним" партлідерам. Або ж роль відіграє бажання убезпечити себе як людину, котра "забагато знає", сховавшись за власну партію як за кам’яний мур.

Українська політпсихіатрія могла б стати окремою дисципліною, оскільки тут дійсно чималий простір для досліджень. Можна окремо вивчати душевні розлади електорату, котрий робить подекуди геть не зрозумілий вибір, та ментальні відхилення тих, хто балотується на ту чи іншу посаду. Між іншим, ще у 1957 році 27-річний американський економіст Ентоні Даунс вивів формулу, що пояснює мотиви, якими керуються обидві сторони виборчого процесу – ті, хто реалізує своє пасивне виборче право, і ті, хто користується правом активним. Всіх учасників виборів Даунс назвав "егоїстичними раціональними максимізаторами особистої вигоди".

Що стосується виборця, то він, виходячи з власного життєвого досвіду і економічних цілей, прораховує, яка з політичних партій-ошуканців, прийшовши до влади, створить такі умови, які йому, виборцю, будуть особисто більш вигідні. Якщо йому потрібно зниження тарифів, то виборець шукатиме, яка партія реально зможе це зробити. Якщо виборець є держслужбовцем, то він, швидше за все, проголосує за діючу владу, щоб зберегти свій статус-кво. Ще комусь важливе мовне чи міграційне питання, комусь – легалізація одностатевих шлюбів чи повернення смертної кари, а хтось просто захоче продати свій голос за енну кількість грошових знаків.

Відносно ж політичних партій Даунс відразу відкинув традиційне пояснення, що партії прагнуть перемогти на виборах, щоб сформувати свій власний або коаліційний уряд і проводити політику, спрямовану на підвищення добробут суспільства. Це утопія. Насправді партії, пише автор – це команди людей, які намагаються прийти до влади, щоб використовувати бюрократичний апарат держави для нав'язування суспільству своїх егоїстичних групових або індивідуальних цілей. Політичний ринок працює так само, як і товарний ринок. Продавцями на ньому є політичні партії, покупцями – виборці. Здавалось би, у сказаному немає нічого нового, все це ми розуміємо й без Даунса. Але є одне "але".

Українські партії на кшталт перерахованих вище, ламають всі шаблони, прописані в монографії Даунса, яка стала вже класичною працею. Вони у переважній більшості навіть й не думають прийти до влади. Тобто мріяти про неї вони можуть, але реально розуміють, що прохідний бар’єр не взяти ані "Патріоту" Голомші, ані "Силі й честі" Смешка, ані ще одній "Честі" під керівництвом Маломужа. Нащо всі вони тоді йдуть у велику політику? Власне, деякі з мотивів – у якості робочих версій – вже були перераховані вище. Інші (альтернативні) варіанти також не виключені, їх лишилося тільки осягнути розумом та озвучити.

А загалом чим ближче до виборів, тим більше топтатиметься на електоральному полі нових та старих гравців. Навіщо вони виходитимуть на пасовисько, де їм не дістанеться ані травинки? Як каже Аль Пачіно у "Адвокаті диявола", "марнославство – мій улюблений гріх". Можливо, це саме те, чого не врахував у своїй праці Ентоні Даунс?..