Що за культи у Мінкульту?

Міністерство Культури не допускає проект «Жива УПА» до конкурсу кінопроектів патріотичного спрямування. Ми здивовані? - Ні! Ми - рішуче налаштовані й NEVSEREMOS!

Чого ми туди подалися?

Творчі люди в Україні знають: держава вважає їх заняття забаганками багатих, яким нічого більш робити, ніж ото знімати кіно, писати книги чи малювати картини. Наразі всі декларації Міністерства Культури про реформи й підтримку нових проектів привабливо звучать, але на ділі - складні схеми для бувалих, а для новачків - дуля з маком.

Розпочну із невеликої передісторії. “Сектор правди” починався з фронтового волонтерського проекту влітку 2014 року. Ми обрали для себе найскладнішу ділянку інформаційного фронту - націоналістичний добровольчий рух. Смішно казати про державну підтримку, ми навіть від своїх її не дуже отримували, проте зробили чимало. Влітку 2016 року розпочали проект “Жива УПА”. На волонтерські кошти від найближчих друзів (в основному з-за кордону) зняли перший фільм задуманого циклу документальних історій нині живих ветеранів Української Повстанської армії. Отримали схвальні відгуки майстрів кіно, нагороду V міжнародного кінофестивалю “Поза часом” за кращий сценарій та вдячність глядачів за актуальність піднятої теми. Це спонукало рухатись далі.

Як ми в Раду та Мінкульт писали

Навесні «Сектор Правди» розіслав листи Народним депутатам України. У них ми розповідали про проект «Жива УПА» і просили допомоги у його розвитку. Єдиним, хто відгукнувся і допоміг не словом, а ділом, став Юрій Левченко (ВО «Свобода»), за що ми йому сердечно дякуємо. Частина інших адресатів зробили на основі нашого листа депутатські звернення і розіслали до установ, відповідальних в Україні за культуру, кіно та національну пам’ять.

В результаті ми отримали п’ять відповідей від Міністерства Культури на різні запити одного змісту: із нашим проектом можемо подати заявку на конкурс кінопроектів патріотичного спрямування і спробувати отримати державне фінансування. Ми ретельно виконали пораду Міністерства, написали та подали на конкурс необхідні документи:

- сценарії трьох проектів,

- їх синопсиси,

- режисерське та продюсерське бачення своїх проектів,

- кошторис та календарний план їх втілення тощо.

І тут почалося

Омину увагою той факт, що вимоги складені так, що ми змогли подати на конкурс не весь проект, а лише одну серію. Будемо вважати це нашою проблемою. Щоб читач зрозумів, зараз мова йде не про втілення історичного циклу “Жива УПА”, на який вже зібрано 15 історій від безпосередній учасників подій, а про 100 тис. грн. на зйомки третьої частини циклу «Жива УПА» під назвою «Я – не з неба», героєм якої є легендарний командир УПА Мирослав Симчич. Паралельно ми подали на конкурс ще два власних проекти патріотичного спрямування – історичну короткометражку та веб-серіал.

Тепер слідкуйте за руками …

Від Міністерства Культури, яке веде електронне листування без підпису конкретною особою, отримали відповідь, що жоден наш проект не може бути допущений навіть до першого етапу конкурсу, оскільки … та-да-а-а-ам! … ми не надали копії договорів із загальнонаціональним (!) телеканалом або кінодистриб’ютором на демонстрацію нашого  продукту. У подальшому листуванні анонім із Мінкульту наполягає, що один із цих договорів є обов’язковою вимогою до проекту, нібито на підставі Додатку 2, Наказу Міністерства Культури №370.

Спеціально для цієї посадової особи ми провели аналіз тексту вказаного Наказу і довели, що жоден з наших проектів не підпадає під цю вимогу і ніде в Наказі не сказано, що договір із телебаченням є обов’язковою умовою участі в конкурсі патріотичних кінопроектів. Цей документ є обов’язковим для проектів, котрі орієнтовані на кінопрокат чи телевізійні покази, і у чинному Наказі з Додатками так і написано.

У супровідних документах до «Живої УПА» ми чітко вказали, що орієнтуємося не на ТВ чи кінотеатри, а на Інтернет, спеціальні освітні заходи та поширення ідеї проекту на вітчизняних кінофестивалях.

Ні, ми б із радістю показали його на теле- чи кіноекранах, але «Сектор Правди» із фільмами про ветеранів УПА туди і не думають пускати. Бідний, але гордий ПершийUA, порушуючи діюче законодавство, просто, не відповідає на нашу пропозицію безкоштовно надати фільм «Жива УПА. Орест» для показу. То на який телеканал нам іти далі? Може, на Інтер?

Куди підуть державні гроші на розвиток патріотичного кіно?

Пітчинги кінопроектів, які фінансуються державою Україна, – це болюча тема й для маститих виробників кінопродукції. Не будемо зараз про це. Ми були готові до того, що наші проекти не пройдуть перший етап відбору або будуть розкритиковані на другому. За «Живу УПА» і Мирослава Симчича збиралися воювати до кінця. Недопуск же до конкурсу взагалі - відверто вразив. Півмільярда державних коштів, виділених для зйомок патріотичного кіно, за таких вимог до заявок, фактично, буде спрямовано на виконання комерційного замовлення телебачення та кінодистриб’юторів. Для чого, взагалі було відбирати конкурсну комісію із експертів, якщо всю роботу за них вже провели менеджери телеканалів? Бюджетна програма, яка насправді мала би підтримати зйомки потрібного Україні, але «неформатного» кінопродукту, перетворюється на програму дотацій приватного телевізійного та кінобізнесу. Державні органи, котрі мусять просувати «неформатний» продукт на екрани і допомагати незалежним кінематографістам, перекладають свою роботу на плечі виробників контенту.

Це корупція, спитаєте ви?

Не знаємо, як це назвати. Не знаємо, чому мусимо кланятися власникам «кнопки» від телевізора, і благати показати глядачам зі Сходу фільм про Мирослава Симчича. Цікаво, а що б у такому випадку зробив сам Симчич, який 32 роки провів у концтаборах та тюрмах? Радянська система не змогла зламати легендарного «Кривоноса». Українська бюрократична система гідно виконує настанови своєї радянської попередниці,  відмовляючи УПІвцям у визнанні та праві розповісти свої історії.

На фото: документ з архіву СБУ. Матеріали справи Мирослава Симчича (бойове псевдо "Кривоніс")