Про Незалежність та історію

Підписала я чергове звернення до Харківського міського голови, ініційоване Оленою Рофе-Бекетовою, яке, хоч і називається інформаційним запитом, але ж, насправді, — проти чергового знесення чергової історичної будівлі Харкова.

Не пишаюся — ані цією моєю дією, ані її причиною. Але підписуватиму кожен раз, до останньої старовинної будівлі. Хоча й знаю, що старовинного у самому Харкові майже немає, але є історично важливі будівлі, а історія (справжня історія, як її Антон Бондарєв трактує) дійсно має значення для майбутнього, бо (наведений нижче список не є вичерпним):

1) В дитинстві в неї прикольно гратися. І не лише уявляючи себе героєм прочитаної легенди або міфу, а й, віднайшовши у кишені старого материного пальто квиточки з тролейбусу, відтворювати «порядки», які у стародавні часи були у міському транспорті. Потім, нафантазувавшись вдосталь, у матері перепитати, як жеж воно було. Щоб наступного разу гратися з друзями по-новому, авторитетно заявляючи правила.

2) Це шкільна програма. Знати, що зі шкільної програми не відповідає дійсності — високий політ. Одразу ж вибачуся перед поборниками толерантності у навчанні, але, на мій погляд, такий тролінг, хоч і образливий, та заслуговує на існування (з усіх предметів). Звісно ж, якщо має обмеження, бо позитивно діє рівно до того часу, поки спонукає усіх учасників процесу до розвитку. Розвинена дитина далеко піде цікаві пости у Фейсбуку писатиме ;)

Ремарка: у шкільній програмі багато ерзац-історії, бо її пишуть не лише для розвитку дитини, а й для розвитку громадянина. При цьому громадянську свідомість кожному доводиться напрацьовувати самому — у програмі не закладено. Та й чи можно такому навчити?

3) Історія — крута штука для маніпулювання. Якщо її не знатимете ви, то і маніпулюватимуть вами — і зараз, і у майбутньому.

От нам кажуть щось кожен день з екрану (не лише телевізора — смартфона, ноута, компа, будь-якого, але з телевізора атака — наймасованіша). Хтось перевіряє ці дані? Інформація вкарбовується та починає сприйматись як реальність.

Ми готові свідомо дозволити комусь собою маніпулювати? З усіх досліджень виходить, що так. Констатування цього тхне поразкою. Ви як хочете, а я боротимусь.

Знову пробачте, поборники толерантності, а з ними — педагоги й дресирувальники, бо дітей і котів я не враховую — їм маніпулювати можна. Насправді, виключень більше. Для мене причини цілком обмежуються цариною біології — ланцюжок харчування, еволюція, все таке. Тобто питання виживання (справжнього, а не уявного) ніби виправдовують маніпулювання, а, от, використання гостросоціальних тем на свою користь — жодним чином.

4) Вплив ерзац-історії Україні добре продемонстрували події 2004-го і 2014 років. Розгрібати ще і розгрібати. Важке у нас майбутнє, але, без сумніву, може бути краще, ніж мені здається.

Та що там казати: яку епоху історії України не візьми — треш і угар. Однозначність у трактуваннях дає лише Український інститут національної пам'яті, бо його задача така. (Тому цікаво споглядати, як буцаються у публічному полі українські та польські колеги, аби ж крові не шукали).

До слова, напередодні оприлюднили нові історичні найменування низки військових формувань. І я, врешті та дякуючи колегам, звернула на них увагу. Що скажу: це чудова ілюстрація, по-перше, строкатості української історії, по-друге, ставлення українців до пам’яті. В одному списку, наприклад, Запорізька Січ і Костянтин Острозький. Цікавий історичний оксюморон. Чи такого можна уникнути — не знаю.

Двоїстість у сприйнятті історії демонструють і більш побутові речі. Є вулиця в центрі Харкова, назва якої вже багато років заганяє в глухий кут не лише випадкових перехожих, а й аборигенів. Вулиця Чернишевська. По-перше, це історична назва, по-друге, єдина правильна з 2002 року. Але що ми бачимо? Вивіска магазину корпорації «Бісквіт-Шоколад» ніби заблукала між 1970-ми та початком 2000-х. І таких прикладів на цій вулиці стільки, що мимоволі закрадається підозра щодо продуманих і підступних дій нащадків письменника та революціонера Миколи Чернишевського.

У мене одне питання: вивіски ж чималих грошей коштують, чому б перед замовленням не перевірити назву вулиці? Ну, добре, онлайн-реєстр назв урбанонімів не оновлювався з 2013 року, але ж найближчий ЦНАП на тій самій вулиці, а таке питання я б онлайн поставила.

5) Неповага до знання історії впливає на ставлення суспільства до знань в цілому та до людей похилого віку, зокрема (і не треба мені зараз писати, що не всі вони варті уваги, типу молоді всі — безцінні). Доводилося мені спілкуватися і навіть сюжети знімати про цікавезних персон, далеко не завжди усіма позабутих, але з таким багажем знань, який би тільки б зібрати та видати великим накладом, щоб усі знали, але... Ну, так, немає мені пробачення — треба все кидати та якось це втілювати, поки герої живі.

Тут, заради справедливості, вкажу на позитивний досвід, який також можна побачити на вулицях Харкова. І приклад наведу: реконструкція на Костомарівській, 11.

І продовжу.
Нещодавно Ірина Баришевська, записуючи відео про Ніч історії Харкова, питала, чому цей проект вартий уваги відвідувачів.

Можу розповісти про себе: 
Я не історик і ніколи ним не стану. Я ненавиджу шаровари на хлопцях і вінки на дівчатах як незмінні супутники офіційних заходів. Я вдягаю вишиванку за настроєм, а не за наказом або традицією. Я не толерую неповагу до моїх громадянських і людських прав. І відстоюватиму своє право на знання історії, її збереження та передачу майбутнім поколінням.

А ще...
Над моїм будинком літають медичні гелікоптери (останнім часом не щодня), але щодня через мене як редактора проходять політичні інтриги, владні розбірки, тотальна зрада та кілька смертей. Можливо, тому мене тригерить вистава про Крим, випадково побачена на Театрально-дизайнерскому фестивалі "Живи".

Здається, там і якісь смішні розповіді з минулого були, але Галина Джикаєва, фраза за фразою, вгоняла мене в історію моєї країни, моїх друзів, мою історію

Відверто — тут треба написати, що мені болить. Але я не писатиму, бо це слабину показує. Я слабка людина, але можу не показувати та просто продовжувати діяти, таким чином, щоб колись боліло менше, використовуючи усі доступні засоби. А ще я знаю, що багато з тих, хто дочитає до цього місця, робить так само.