Буханка хліба для Ади Роговцевої в селі під Горлівкою

Високе синє небо. Зелені пагорби перетікають один в інший. Хатки, такі подібні до тих, що пише на своїх полотнах геніальний Іван Марчук. Похилені парканчики та протоптані в траві стежки. Ідилія. І тут, в цьому райському місці, біля двоповерхової будівлі так званого гуманітарного штабу, на стільчику стоїть картонний ящик. Біля нього – троє підлітків років 12-13 і молодиця з дитиною на руках. Кожному з ящика дістають круглу буханку і дають у руки. Доросла жінка в звичайному шкільному зошиті відмічає, хто отримав хліб… Незважаючи на спеку, від цього видовища по спині біжать мурахи. 2018 рік! Центр Європи! А діти в крихітному селі, яке опинилося в зоні бойових дій, у безпосередній близкості від окупованної Горлівки, стоять у черзі за хлібом, який привозить сюди група цивільно-військового співробітництва штабу ООС міста Бахмут (за англійською абревіатурою скорочено їх ще називають сіміками)! Війна, яку нам нав’язали, яка прийшла в нашу країну, примусила дітей жити під обстрілами і стояти в черзі за хлібом.

- Нашого села Піски-2 навіть на мапі немає, - усміхається та сама жінка, яка робить позначки, хто отримав привезений хліб. – Коли тут почалася війна, ми спочатку чекали, хто ж до нас приїде, пояснить, що з нами буде далі, як будеми жити… Але ніхто не їхав по наших грунтових дорогах. Тоді ми самі почали телефонувати місцевим представникам влади, різних фондів, волонтерам. Нас тут живе 56 человік. Практично ніхто не виїжджав, будинки не кидали. Тільки одна родина на деякий час перебралася в Бахмут, та й тому, що чекали дитину. Після народження малюка повернулися. На початок війни у нас в селі було шестеро дітей. А теперь їх вісім. Життя іде… Четверо школярів скоро підут до школи в сусіднє село, це трохи подалі звідси, в більш безпечному місці. За ними буде приїздити автобус.

Будинки у нас не були розбиті так, як в сусідніх селах. Так, уламками сікло дахи, стіни, вибивало вікна. Але щоб снаряд точно влучав у будинок і вщент руйнував його, такого, слава Богу, не було… Хоча в підвалах ми своє відсиділи. Земля дрижала і гула. Повірте, до цього швидко звикаєш, потім просто трошки голосніше робиш телевізор, який ми також перенесли вниз, і все, не зважаєш.

Але знаєте, що я вам скажу. Я проти активної допомоги волонтерів і гуманітарних міссій. Інакше людина тільки і живе тим, що чекає, коли хтось приїде і дасть їжу, в руки всім заглядає. Так не можна. Нашим бабусям потрібно обробляти городи, піклуватися про грядки, дивитися за худобою. Так вони і самі себе забезпечать, і будуть активно рухатися, а значить, і проживуть довше, бо переживуть вони зиму чи ні, буде залежати від них самих. Якщо в підвалі є картопля, морква, капуста та буряки, то зима вже не така страшна, навіть якщо до нас не зможуть доїхати сіміки. А ще праця не дає впадати у відчай. Достатньо в селі однієї людини, яка зневірилася, щоб і інші піддалися такому настрою. Тоді всім буде зле. Іноді я ходжу до тих, хто знаходиться на межі, щоб поговорити, втішити.

Старших жителів села у нас двоє – сімейна пара 82 і 83 років. Бабулька ще активна. А дідусь маломобільний, практично лежачий. Але тут живуть їхні діти, вони і допомогають батькам.

Дехто в селі продовжує тримати корів. Це ж молоко. У мене дві корівки. В 2015 році, під час активних обстрілів, уламки потрапляли в сараї, худоба отримувала поранення. А якось 80-а міна прилетіла точно в корову, яка паслася на лузі… Так прикро було. Під час перших обстрілів, коли ми самі не розуміли, що відбувається, корови боялися так, що виривали товсті ланцюги і вибігали з сараїв.

Коли опиняєшся на лінії війни, швидко починаєш розпізнавати, які снаряди летять над головою. 80-ті міни, 120-ті… Вони по-різному шиплять і свистять. А коли по нам в перший раз вдарили "Гради", я навіть замилувалася. Червоні олівці над головою летіли. Особливо яскраво їх видно на темному небі…

Магазини у нас не працюють з 2014 року, з того ж часу мало хто сюди навідується. Сіміки привозять хліб, гуманитарні грузи. Медики-"асапівці" доставляють ліки. Ці люди і допомогають вирішувати наші основні проблеми. Я знаю всіх, хто живе в нашому селі, тому що тридцать років пропрацювала тут лікарем. Поки швидка доїде, потрібно будь-яку допомогу надати, тому і голови зашивала, і пологи приймала. Все робила. Коли почалася война, коли ми дали про себе знати, до нас стали приїздити представники цивільно-військової адміністрації, комусь потрібно було складати списки людей, їх проблем. Я думала, позаймаюся цим тиждень, та й по всьому. Але осьо вже п'ятий рік слідкую за тим, щоб усі отримали хліб.

Поїздку акторок на війну фільмував оператор Олексій Степанков-Ткаченко. Він зняв і чергу дітей за хлібом, і розповідь жінки про життя під обстрілами. Згодом все це можна буде побачити.

Жителі Пісків-2, як і сусідньої Жованки, яку обстрілюють до цих пір достатньо активно, цим же круглим жовтим буханцем з дрібкою солі на ньому зустрічали групу актрис, які приїхали до них з Києва. Артистки прямо біля воріт, пробитих осколками від снарядів, показували уривки з вистав, читали вірші, спілкувалися з місцевими мешканцями. А їх у цьому селі, яке ще зовсім недавно знаходилося на сірій территорії, досить багато – 134! І навряд чи всі вони колись потраплять у театр у великому місті і побачать вистави, в яких грає Ада Роговцева, повністю. Жінки пенсійного віку, дізнавшись про таку зустріч, причепурилися – одягли не тільки найкращі сукні, але й капелюшки і нарізали в своїх квітниках троянди, які вручили кожній з артисток.

"Ви живете тут із своїми дітьми і онуками, і я постійно про вас пам’ятаю, тому мені хочеться побути поряд з вами, розділити те, що ви переживаєте. Такі самі почуття і у моїх колег, в компанії яких я приїхала до вас", - Народна артистка України, Герой України Ада Роговцева особисто стала ініціатором поїздки на передову напередодні Дня Незалежності. І всюди вона розпитувала людей про їхнє життя, про те, що їм довелося побачити, як переживали обстріли. Через 15 хвилин після того, як актриси залишили Жованку, сюди прилетіли міни. У двох будинках, у яких ніхто не живе, виникла пожежа.

"У готелі в Бахмуті я почула, як іноземний журналіст говорив комусь: дивна у вас війна. Тут я їм королівські креветки, потім сідаю в машину і через 40 хвилин опиняюся на нулі, на передовій, де гинуть ваші солдати, а місцеві жителі не можуть виїхати навіть за продуктами", - каже Ада Роговцева своїм колегам по цеху в машині дорогою в інше село.

Народна артистка України, актриса Національного театру імені Івана Франка Лариса Руснак, попри те, що неодноразово брала участь у благодійних концертах на користь військових, в зоні АТО побувала вперше. "Чомусь мені зовсім не було страшно, хоча ми декілька разів проїжджали по дорогах, що знаходяться під прицілом ворога. Мабуть, тому, що їхали ми до людей, які потребують підтримки, яких хочеться якось розважити та розрадити", - говорить Лариса. Її голос та своєрідна манера виконання українських народних пысень зворушила всіх.

Начальник групи цивільно-військового співробітництва штабу ООС міста Бахмут Євген Шило, офіцер групи з питань планування та забезпечення діяльності Артем Думлер та офіцер взаємодії Віктор Загурний детально розказали артисткам про свою роботу та про життя місцевих мешканців на передовій. Катерину Степанкову друзі, особливо ті, хто займається волонтерством, лаяли за те, що вона взяла з собою в поїздку меншого сина. "Скрізь, де ми їздимо, живуть діти. Ми поїдемо, а вони лишаться", - відповідала на це режисер і акторка.

Під час триденної поїздки акторки зустрілися не тільки з тими, хто живе на війні, але і з добровольчим підрозділом – 1-ою окремою штурмовою ротою Добровольчого українського корпусу. Її командир друг Да Вінчі показав гостям із Києва меморіал пам’яті всіх загиблих, створений бійцями за триста метрів від славнозвісної промки.

Перевідали акторки і солдат, які несуть службу на передовій. "Побачивши Аду Роговцеву в нашому розташуванні, я подзвонив мамі і сказав про це. Так вона мені не повірила. Мовляв, невже така титулована акторка, та ще й у такому поважному віці – і приїхала аж на фронт", - говорив боєць народній артистці, яка в цей час давала автограф для його мами.

"Це вам та іншим дівчаткам, які служать на передовій. Навіть на війні не забувайте, що ви красуні, і бережіть себе!" - Заслужена артистка України, артистка драматичного театру на Лівому березі Світлана Орліченко привезла на фронт засоби догляду за обличчям. І була щаслива познайомитися з легендарною мінометницею Оленою Ігорівною, позивний Київ, яка служить у 2-му батальйоні 72-ої бригади. "Тепер чекаю на тебе в театрі, на виставі", - обіймаючи жінку на прощання, говорила Світлана.

Акторки продумали кожну дрібницю своєї поїздки. Їхні особисті дорожні валізи слугували реквізитом. А задником сцени ставали то обідрана стіна будівлі, де живуть бійці, то медична евакуаційна машина, то ворота гаража... Під час параду Ада Роговцева "впізнала" таку "санітарку". "О, саме така стала для нас одночасно гримеркою і декорацією на Світлодарскій дузі, а після виступу медики відразу приготували в ній все необхідне на випадок негайного виклику", - нагадала вона онуку, який з величезною увагою і серйозністю слідкував за всім, що відбувалося на центральній площі країни. До речі, семирічний Матвій, якого банально не було з ким залишити вдома, разом з бабусею, мамою і старшим братом об’їхав усі місця виступів на самісінькій передовій…

"Я відчуваю себе такою безпомічною, дізнавшись, що через день після того, як ми побували з виступами на контрольно-пропускному пункті Майорське, його обстріляли снайпери, - в голосі Лариси Руснак тремтіли сльози. – Але ж там живуть люди! Що ж робити?" Київські акторки показали жителям Майорського та прикордонникам, котрі не були в той момент зайняті, уривки вистав безпосередньо біля під’їзду житлового будинку. А на пропускному пункті їх вразили черги людей, які під пекучим сонцем переходять на окуповану территорію. І тепер вони ніяк не можуть повірити, що пропускний пункт, який контролюють і наглядачі від ОБСЕ, місце, де українська армія не має позицій, регулярно обстрілюється бойовиками.

Катерина Степанкова (праворуч), Світлана Орліченко ( в центрі) та Лариса Руснак (ліворуч) читали вірші Лесі Українки, Ліни Костенко, Романа Семисала, Дзвінки Торохтушко, Сергія Жадана, Ольги Перехрест, Ірини Пиріг та Івана Малковича. Цей знімок зроблено безпосередньо в Жованці, за триста метрів від цього місця вже знаходиться ворог.

Зворушливо було в Жованці, коли акторок зустріли хлібом-сіллю, використавши буханку з тих, які у фронтові села привозять сіміки. І всі гості одностайно сказали: це занадто дорогий хліб, ми його не маємо морального права забирати з собою... Після цієї сцени символічно і проникливо прозвучали слова пророчиці Тірци з поеми Лесі Українки "На руїнах", які прочитала режисер і акторка Катерина Степанкова, яка в 2013 році, як і її мама, розірвала всі стосунки з Росією:

"…Зори плугами це бойовисько!

Не давай ні кроку Землі Обітованної! Посій

Понад границями пшеницю добру,

Відгородись житами від пустині!

Щоб не казали люди : - Тут руїна…

Щоб мовили: - Колись тут стане дім!"