Кати українських полонених мають понести відповідальність

"Всі, хто катував і знущався над нашими полоненими, мають понести відповідальність. Але це неможливо, якщо Верховна Рада не прийме закон про воєнні злочинців"

Люди, які пережили полон, родичі заручників кремля, активісти та журналісти провели під Кабінетом міністрів України акцію, мета якої - привернути увагу уряду до важливості прийняття такого закону якомога скоріше

Мітинг був не багатолюдний, але його ініціатор Олександра Матвійчук (крайня ліворуч) сподівається, що їх почують. Свого часу історії Володимира Рибака (його дружина на знімку біля Олександри) та Ірини Довгань (третя зліва) вразили країну. Але їх кати, як і кати багатьох інших украінців, що перебували в полоні та зазнали тортур, не можуть бути покараними

-Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців, - під час акції пояснює ініціатор мітингу Олександра Матвійчук. - У Кримінальному кодексі України не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права. Саме тому правозахисники у співпраці з Міністерством юстиції розробили законопроект "Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права". Уже рік він перебуває на розгляді уряду.

Щоб ви краще розуміли, за міжнародним правом основними злочинами вважають геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресію. Злочинність цих діянь випливає із міжнародного права незалежно від того, чи передбачена відповідальність на національному рівні. Україна зобов’язана запобігати безкарності основних злочинів за міжнародним правом.

Український народ вже неодноразово стикався із міжнародними злочинами. Можна згадати Голодомор 1932-1933 років або депортацію кримських татар в 1944 році. Розстріли на Майдані мали б розслідуватися як злочини проти людяності, натомість проходять як терористичний акт. Аналогічні проблеми виникають із кваліфікацією викрадень та катувань на сході, жертвами яких стали тисячі людей. Така ситуація не може тривати довго. Це прямий шлях до безкарності. Це безвідповідально до людей, які вижили, та до болю родичів полонених.

- Мій чоловік був закатований за вірність українському прапору, за свої переконання, за те, що в очі казав сепаратистам: "русского мира" тут не буде, - говорить Олена, дружина загиблого весною 2014-го Володимира Рибака, депутата міської ради, який відстрював Україну в своєму місті до останнього подиху. - Володю викрали на очах багатьох людей, відразу після проукраїнського мітингу. Ми шукали його три дні. Місцеві авторитети обіцяли мені, що повернуть його живим і неушкодженим. Може, вони сподівалися, що тіло Володі ніколи не знайдеться... В морзі під час впізнання я особисто бачила всі сліди катувань... І я знаю людей, причетних до цього. Я знаю, хто надав наказ вбити мого чоловіка. Більше того. Цей негідник знаходиться на території України і в очі мені сміється: мене не покарають. Він такий впевнений у тому, що немає статті, по якій суд зможе прийняти рішення. Як таке може бути? Я буду домагатися того, щоб Верховна Рада внесла зміни у законодавство, я не зупинюся і руки не опущу. Бо мій чоловік загинув за Україну. І країна має шанувати його подвиг.

Цензор.НЕТ детально розповідав цю історію.

- Саме в ці дні чотири роки тому я була в полоні у чеченців, - взяла слово мешканка Ясинуватої, яку за допомогу українській армії заарештували і жорстоко били, Ірина Довгань. - І дякувати Богу, залишилася жива. В той час ми зробили свій вибір, бо були вревнені: Україна є і буде, країна іде вперед. І багато хто постраждав саме за ций вибір. І тому нам, тим, хто пережив тортури і знущання, дивно, чому держава ігнорує наші інтереси. Бо ми ж боролися за цю державу, ризикували за неї життям. І єдине про що просимо - прийняти закон. Я не хочу, щоб моя справа розглядалася як звичайна кримінальна справа. Я хочу, щоб те, що відбувалося в ті серпневі дні 2014 року, називалося так, як і має: дії проти людяності.

У цій статті детально розказується про полон Ірини Довгань та називаються інші постраждалі.

- Більше ніж 70 українців тримають зараз у тюрмах Криму та Росії, - додає брат полоненого Росії в Криму Євгена Панова Ігор Котелянець. - Рік тому ми вже проводили аналогічну акцію, говорили, що такий законопроект потрібен, аби ті кати були покарані. Ми знаємо їхні прізвища, більше того, у нас вже є цілий реєстр цих покидьків. Ніхто з них ніколи не може мати навіть шансу потрапити під амністію. Чим більше часу проходить, чим далі продовжується війна, тим довшим стає список політв’язнів. Якщо не почнемо карати катів, список буде лише збільшуватися, бо непокаране зло не зупиняється.

На жаль, уряд нашої країни не має стратегії. Як не було відповілальної за це людини, так і немає. Останні три місяці хіба що Сенцов привертає їхню увагу до страшної долі політв‘язнів. Сподіваємося, на цю нашу акцію прем‘єр-міністр зверне увагу. Це дивна тенденція - весь час просити допомогу та реакцію у країн Європи, а самим нічого не робити.

Всі з 70 в’язнів, про долю яких знає наше об’єднання, перенесли катування, фізичні знущання. Через їхні тіла пускають струм, на голови надягають мішок і душать. Майже кожного вивозили до лісу, ставили в яму, над головою перезаряджали зброю, імітуючи розстріли. Так сталося з моїм братом в Криму. І так буде далі, якщо ми не почнемо змінювати систему покарання, не визнаємо офіційно наявність у нас військових злочинців.

- Ми вимагаємо негайно внести в парламент законопроект, - підсумовує ініціатор мітингу Олександра Матвійчук. - Декілька років тому я й уявити собі не могла, що буду документувати такі страшенні злочини, записувати свідчення людей, які пережили полон. Те, що я почула від різних людей, перевертає мою душу.

Олександра почала цитувати:

"Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что "очень хорошо, что укроповский ребенок умрет". Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение. Я потеряла сознание"…

"Меня так били, что я мочился под себя. И им потом от этого запаха, от этого всего было противно бить, и это было мне помощью. Зажигалкой ноги жгли, электрошокером били, глаза выдавливали, рот раздирали, крест в задний проход заталкивали. Избили хорошенько, потом каждый заходил, считал за честь пнуть ботинком, берцем. Я валялся в углу около суток. Потом нас повезли в Россию. В кузове машины тоже били. Потом уже в каком-то РУВД на допросе били. После 8 дней содержания там надели пакет на голову, связали, перевезли в Луганск – областное СБУ. Встретили, избили сильно, отвели в камеру. Волокли меня, как тряпку. В камере был холодильник нерабочий, закинули меня туда, чтобы я сдох. Полтора суток меня там держали, в темноте, связанного, с мешком на голове"…

"Как и говорил раньше, двух девочек заставляли мыть от крови автобус, в котором возили тела погибших. Я знаю, что "Кубрак" порезал этих девочек ножом. Точно знаю о порезах шеи, но, наверное, еще были порезы на спине"…

Хіба за це не треба карати?