Плата за без’ядерний статус

Передумови збройної агресії проти України та порушення її територіальної цілісності Росія заклала ще в далекому 1991 році. Рівно 27 років тому Верховна Рада ухвалила заяву про без'ядерний статус України. Символічно, що зазначена декларація була ухвалена 24 жовтня – у день заснування ООН, організації, чий статут ядерна Росія згодом безсоромно зґвалтувала.
Здобувши незалежність, Україна володіла більш ніж чотирма тисячами ядерних зарядів, з яких близько 2800 були тактичними. Вже до кінця 1992 року в Україні залишилась тільки стратегічна зброя, знищення якої стало пріоритетом як для США, так і для РФ.

Саме в рішенні позбутися спочатку тактичної зброї криється найкатастрофічніша помилка українського керівництва тих часів. Якби першим етапом програми ядерного роззброєння передбачалося виведення стратегічного компонента, то ситуація могла б розвиватися за іншим сценарієм.

Це передусім дало б змогу знизити напругу з боку США та дозволило б Україні спокійно негоціювати подальше вивезення (або залишення) тактичної зброї, виторговуючи для себе найкращі варіанти.

Чому ж тодішні лідери так поспішали, а пізніше святкували катастрофічне знесилення України через позбавлення наявної зброї?
Сьогодні чимало старожилів зовнішньої політики намагаються запевнити нас, що іншого варіанту не було. Що без’ядерний статус України – це неабияке досягнення. Але це не більше ніж навіюваний нам міф. А будь-які розмови про неспроможність утримання ядерного потенціалу – лише огидні спроби виправдати власну слабкість або, що ще гірше, – жадобу до грошей.

Донині тихим голосом і з мокрими очима говорять вітчизняні вчені-ядерники про те, що в Україні були всі спроможності для підтримання на належному рівні української (колишньої радянської) тактичної зброї. Йдеться як про інфраструктуру, так і про фахову експертизу.

Що ж ми отримали в обмін на відмову від ядерної зброї? Міжнародну допомогу на знищення об’єктів її розміщення. На практиці це не лише технології та обладнання, а й витрати на забезпечення тисяч візитів "контролерів" процесу знищення. Міцна Україна в ті часи, як і сьогодні, не була потрібна нікому, окрім самих українців.

Переговори про ядерне роззброєння нашої держави проходили надзвичайно стрімко. Низка політиків у США та РФ одержали тоді високі нагороди за "переконання" української сторони повністю та беззастережно відмовитись від ядерної зброї. Тиск на Україну справді був дуже сильний, але з ядерним козирем можна було пропонувати щонайменше три вигідні для нас варіанти компенсації:
- постійне членство в Раді Безпеки (РБ) ООН як неядерної держави;
- членство в РБ ООН і НАТО як неядерної держави;
- членство в РБ і НАТО як держави, що володіє лише тактичною ядерною зброєю.

Натомість ми отримали без’ядерну державу, учасницю Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яка не є постійним членом Радбезу ООН, а реалізація курсу України на членство в НАТО наразі нагадує сізіфову працю.

Майкл Нахт, колишній заступник директора департаменту стратегічних та євразійських справ у Агенції з контролю за озброєнням та роззброєнням США, який був учасником українсько-американських переговорів щодо ядерного роззброєння, у своїх спогадах зазначив, що американська делегація була готова до довгих та важких переговорних баталій. Але українці напрочуд швидко здалися.

Маємо приклад Індії, Пакистану та Ізраїлю, які відкрито називають себе ядерними державами та відмовляються приєднуватися до ДНЯЗ у іншому статусі. Найцікавіше, що з позицією цих країн рахуються, їх поважають і де-факто поводяться з ними як із ядерними державами. І завжди в Радбезі ООН знаходиться голос, який підтримує їхні інтереси.

Цікаво, що наявність у держави ядерної зброї вимагає особливого рівня компетентності та відповідальності політиків, які приходять до влади. За жодних умов у ядерній Україні до влади не прийшов би російсько-залежний Віктор Янукович. Як неможливою була б і відкрита збройна агресія проти нашої держави.

Слабкість української влади у 1991 році зумовила прихід слабких лідерів у 2014-му. Внаслідок цього маємо досить слабку військову допомогу з боку іноземних партнерів у війні проти Росії, постійні сумніви європейців щодо доцільності санкцій проти агресора та "вічний" мінський абсцес.

Свого часу Вінстон Черчилль слушно зауважив, що війна обходить стороною сильні держави. Тому сьогодні ми мусимо виходити виключно з національних інтересів з урахуванням гіркого досвіду минулого.

Сильний і передбачуваний партнер – ось що є запорукою успішних переговорів з НАТО та ЄС. Передбачуваний у всьому. Адже коли наші партнери, з одного боку, продовжують тиснути на Україну та впираються в міцний бар’єр, а з іншого – знаходять у державної машини слабеньке черевце у вигляді корупції під час війни, – це і є ознака слабкості та непередбачуваності.

Зараз дуже популярно говорити про Будапештський меморандум. Адже саме він мав би бути гарантією нашої безпеки після відмови від ядерної зброї. Меморандум є офіційним документом ООН, обов’язковим для виконання підписантами. Але це коли йдеться про цивілізовані держави. Натомість Росія дала чітко зрозуміти, що нехтує всіма нормами міжнародного права й цим меморандумом зокрема. Чи була б поведінка Кремля такою зухвалою, якби Україна володіла тактичною ядерною зброєю або була постійним членом Ради Безпеки ООН і НАТО? Переконаний, що ні.

Що ж до інших підписантів меморандуму, то вони чомусь не поспішають використати його як юридичне підґрунтя для направлення власних військ на допомогу Україні.
Тому й необхідно сьогодні виходити з того, що свою безпеку ми повинні забезпечувати власними силами. Це наша війна. І перемога буде за нами!