Як вберегти ветеранів від злочинів та самогубств. Рецепт полковника Тимфієва

Починаючи з літа-осені 2014 року, країну періодично збурювали сенсаційні повідомлення про “подвиги” добровольців у тилу. Гучні кримінальні справи у Мукачево, Драгобраті, Кам’янському ставили на вуха громадськість, пресу, волонтерський корпус і виводили під стіни судів, АП та Верховної Ради лави протестувальників у камуфляжі. Суспільство гаряче ставало на захист бійців, і суди виносили м’які, а то й виправдовувальні вироки. Герої були праві.

Чи завжди праві герої - праві?

Але п’ятий рік війни - то таки п’ятий, а не перший. Ветеранів стає дедалі більше, і ми вже не так гостро реагуємо на звістки про самогубства вчорашніх фронтовиків чи відкриті кримінальні провадження. Перше викликає сум і жаль, друге - праведний гнів побратимів.

І все, здавалось би, правильно… Але гнітить і гризе мене думка: а чи потрапили би у такі скрутні й трагічні обставини, до прикладу, мої побратими у Херсоні (йдеться про добровольців-розвідників, яких звинувачують у злочині вартому довічного ув’язнення), якби тил зустрів їх інакше? Чи сидів би зараз за гратами зовсім юний Вовка “Шуруп” - Народний герой України, боєць, що втративши ногу в бою, буквально за кілька місяців повернувся у батальйон? Я знаю цього малого! І всім серцем вірю: якби у рідному місті йому допомогли з роботою, дали у навантаження загін пацанів на вишкіл, спитали, чи не потрібні гроші на перший час, затягли б до хорошого психолога, примусили вчитись та прикріпили до тилового запасного батальйону зі звичним гаслом “Дисципліна - наш порядок”, - хлопцеві не світив би термін, довший, ніж він на світі живе.

Це його вибір - скажете ви… Так. Його. Але і наш теж.

Ще у 2015 році ми на “Секторі правди” писали про завдання тилових добровольчих структур. Будуватись ці завдання мали би на потребах ветеранів та сімей фронтовиків. На передовій боєць мусить бути впевнений, що його родина під наглядом побратимів з ветеранської організації:

- у дружини та батьків вистачає грошей на господарство;

- діти доглянуті та не потраплять у погану компанію;

- рідних ніхто не посміє принизити.

А бійці, що повертаються у тил, спочатку стануть на облік у своїй організації, яка допоможе:

- пережити перші - найважчі - тижні та місяці;

- знайти гідну роботу, чи піти на навчання;

- отримати чи знайти житло;

- отримати потрібні документи та передбачені законом пільги;

- забезпечити матеріальні потреби на перший час;

- знайти хорошого лікаря та реабілітацію в разі поранень;

- отримати консультацію психолога;

- приєднатись до громадської діяльності побратимів-тиловиків.

Тоді нам сказали, що такі плани - то утопія і щоб їх реалізувати, треба брати владу в країні. Владу не взяли і плани залишились на папері. Але не у всіх. Є в Україні тилові ветеранські організації, для яких фронтове братство на нулі не закінчується. Такі організації будуються людьми діла. Такими, як полковник запасу, артилерист, Народний герой України Андрій Петрович Тимофієв.

Справжній полковник

Колись за однією з сотень вечерь у нашому інформаційному центрі на базі 5 ОБАТ друг Петрович - в миру полковник запасу Андрій Тимофієв, за походженням росіянин - передав нам жарт своє доньки-волонтерки:

- Країна тата напала на країну мами, а тато пішов у Правий Сектор.

Мені пощастило бути свідком того доленосного для батальйону моменту, коли з волонтерським візитом відставний полковник уперше приїхав на базу правосєків. З того часу ми часто зустрічаємось і постійно “на алльо”. І я благословляю той день.

Майже п’ять років спостерігаю за діяльністю цього невгамовного побратима:

- десятки ідей друга Петровича втілено;

- з добра сотня артилеристів тільки в ДУКу і УДА ним навчено (а на фронті знають, на вагу якого золота той, хто влучно гатить з гармати чи міномета);

- мільйони гривень з власної кишені бізнесмена Тимофієва за час війни перекочували на передок у вигляді одягу і взуття для бійців, які вважають його батьком, у вигляді пального для авто та комплектуючих для мінометів та гармат;

- тисячі орденів та медалей для добровольців вручено з подачі полковника Тимофієва і з його ж кишені оплачено.

А скільки здобуто зброї та БК я вам не казала. Те, що в УДА є арта - цілком і повністю заслуга полковника Тимофієва.

Зараз друг Петрович на фронт їздить рідше, оскільки багато часу займають саме ті ветеранські справи, про які ми говорили ще у 15-му на базі батальйону. Щоб втілити у життя ці плани, очільнику Сумського осередку ГО “Об’єднання добровольців” не довелось брати владу. Йому її просто дали. Радник Сумського голови з питань АТО, голова координаційної ради учасників АТО та членів їх сімей при міському голові, полковник Тимофієв знає, як правильно застосовувати свої повноваження. У місті Суми створений соціально-реабілітаційний  центр допомоги учасникам АТО і ООС, де кожен вчорашній боєць, родина фронтовика чи загиблого побратима може знайти всю ту підтримку, про яку я вище написала. І це - не просто декларація, бо Петрович на дух не виносить ніяких декларацій. Він навіть у дружній розмові говорить цифрами:

- у Центрі на початок 2019 року зареєстровано 3400 ветеранів;

- 70 сімей отримали кошти на придбання житла;

- більше 1000 ділянок виділено ветеранам під забудову;

- створено резерв - 21 ділянка для сімей загиблих.

Програма по придбанню житла ветеранами та учасниками АТО та ООС - дітище координаційної ради та полковника Тимофієва. Рада не просто забезпечує виконання закону, а й залучає міські та обласні важелі та ресурси для найбільш повної реалізації цього закону на ділі.

Друга проблема, якою живе зараз друг Петрович - працевлаштування ветеранів. У Раді не тільки відшукують робочі місця та співпрацюють з роботодавцями. Полковник Тимофієв звертається до ВР з пропозицією законодавчо закріпити податкові пільги для підприємств, які працевлаштовують ветеранів. І, знаючи його характер, впевнена, що побратим зайде у владні кабінети і свого досягне.

Медична підтримка і психологічна реабілітація, безкоштовні зубні протези і пільги на оплату житла - це робота в тилу ветерана, який створив і забезпечив всім необхідним не один артилерійський підрозділ на нулі. Бо турботи командира і наставника не закінчуються на передовій, а справжній полководець той, хто бере відповідальність за своїх бійців. Завжди. Всюди. І це - правильно, так має бути.