18 лютого 2014 р.
Знайшов ще трохи фото, які з'явилися зовсім недавно! Ці фото дають багато відповідей на ті питання які я сам собі задав на протязі минулих п'яти років, та відображають те, що я написав в одній з глав своєї книги Пробудження
Настав момент, коли бомбардування гранатами посилилося так, що стояти стало неможливо. Я присів і прикрився щитом, притримуючи його лівою рукою над головою, дивився на карту Києва і думав про те, що треба показати сину мій улюблений Андріївський узвіз, будинок, де народився його прадід, зводити до Андріївської церкви й до будинку-музею Булгакова. Уривками смикалися думки про те, що дружина дала мені перелік покупок для дому, що скоро треба їхати за сином до дитсадка, що сьогодні зібралася повертатися додому моя мама, і я повинен був проводити її…
Коли дим розвіявся, я отямився від сильного удару в щит, звівся, спираючись колінами в мішки зі снігом. Ще подумав: дивно, так жарко — а коліна не намокли від талого снігу.
Почав спостерігати за подіями крізь дірки в щиті. Забрало шолома було забризкане дрібними краплями крові. Але кров була не моя, а тих хлопців, яких зносило вибухами з барикади. Напроти мене метрів за десять-п’ятнадцять стояло трійко беркутят. Вони почали стріляти в мій щит із помпових рушниць. Щит був добротний, із нержавіючої сталі, та й мені було вже якось байдуже. Я підняв уверх над щитом праву руку й показав їм середній палець, смачно приперчивши кількома матюками. Каменюки, що прилетіли в стрільців від мого сусіда, остудили їхній запал, і вони відійшли.
Озирнувшись по боках, я побачив, що на барикаді нас майже не лишилося. До мене підбіг хлопчина й сказав:
— Усі йдуть на Майдан. І вам треба йти.
— Ще не всі пішли зі станції метро, треба їх прикрити, — гаркнув я.
Хлопець сказав:
— Тоді лишайтеся. Але дивіться — поруч уже нікого нема.
— Подай нам трохи камінців і не хвилюйся: знайдемо чим відповісти, якщо раптом що…
Той подав кілька шматків бруківки і побіг уздовж барикад до станції метро, на прощання метнувши камінь у «Беркут», який уже хазяйнував там. Я заходився вивчати обстановку. Будівлю станції метро вже захопили. «Беркут» закріпився там, а тепер біля розбитого вікна вишиковувався в колону по двоє — готувався зайти нам із правого флангу й взяти в кільце. Поруч зі мною на барикаді лишився всього один хлопець — дуже молодий, але шалено відчайдушний. Каміння закінчилося, і він показував ментам непристойні жести й обсипав їх матюками. Потім виліз на самісінький верх барикади й почав показувати їм зад із криками: «Стріляй сюди, сука!» Я кинувся прикривати його щитом, побоюючись, що реально попадуть, куди просить…
Стало ясно, що хлопчина увійшов у раж, і треба його привести до тями. Дуже хочу його знайти, свого випадкового побратима по боротьбі. Облич один одного ми не бачили, але, можливо, він пам’ятає нашу розмову. Я йому тоді сказав:
— Треба йти.
— Здаємо барикаду? — відповів він запитанням.
Я йому:
— Подивися довкола. Ти бачиш когось, крім нас?
Він озирнувся і буркнув:
— Так, бл…
— Подивись праворуч. У метро вже зібрався «Беркут» — зараз на нас піде. Хочеш у полон? — запитав я.
Він хитнув головою.
— Так, ти правий, треба йти.
Не знаю, скільки часу все це тривало, але незчисленна орда ментів боялася атакувати двох знесилених людей без зброї. Ми з напарником спокійно спустилися з барикад. Я прихопив щит із собою, одягнувши його на руку. Не повертаючись спиною до ворога, ми почали повільно відходити до центрального проходу барикади. Ніхто з беркутні навіть не намагався перелізти через барикаду, хоча там уже нікого не було — менти тільки метали гранати і каміння нам услід…
Але коли я побачив, що відбувається в проході восьмої барикади, то на якийсь час заціпенів. Там люди лежали штабелями один на одному. Хлопці закривали їх щитами від мусорів і робили «черепаху». На самісінькому верху барикади біля проходу стояв дуже високий і дебелий чоловік, з яким я раніше зіштовхувався на вулиці Садовій. Він спокійно віддавав команди своїм хлопцям, незважаючи на вибухи гранат довкола. Я чув його команду, що треба віддавати щити наперед, але був у шоковому стані. До мене підбіг якийсь хлопець — він казав, щоб я віддав щит, а я мовчав. Зі словами: «Ти що, оглух?» — він висмикнув щит з моєї руки й відбіг.
З боку Майдану з усіх сил намагалися допомогти людям — за руки висмикували тих, хто потрапив у тисняву, розбирали мішки зі снігом, намагаючись розширити прохід. Менти щедро закидали людей, що лежали причавлені, камінням і гранатами. Вибухи, крики, матюки, кров, благання і стогони. Я бачив людей, обличчя яких уже починали синіти. І вся ця людська купа ворушила руками, простягнутими до мене, і благала про допомогу…
Коли перший шок минув, я, обійшовши тисняву, спинився біля вишки праворуч від проходу й думав, як краще залізти наверх, щоб чимось закидати «Беркут». Але тут в барикаду на великій швидкості влетів сірий КрАЗ-водомет. Від різкого удару мішки зі снігом підлетіли вгору — але барикада витримала. Люди, що лежали в тисняві, закричали від жаху та відчаю. Водомет здав трохи назад і знову з розгону в’їхав у барикаду, потім врізався утретє. Відразу після тарану через перепону почали перестрибувати потвори в темно-синій уніформі з білими світловідбивними смужками на рукавах і гумовими кийками у руках. Обходячи небагатьох захисників барикади, готових дати відсіч, менти почали лупцювати людей, що лежали в тисняві, — цілилися в голову, тримаючи кийок двома руками. У пам’ять врізався один мент: зіскакуючи з барикади, він поправляв лівою рукою свій шолом, тримаючи в правій гумовий кийок. «Беркуту» кричали, що вони б’ють трупи, просили, щоб вони зупинилися, але без пуття… Ще місяць після цих подій мені снився один і той же сон: водомет, що влітає в барикаду, і нелюди, які лупцюють безпорадних людей, які лежать штабелями один на одному.
