21 лютого 2014 вечір

П`ять років тому приблизне в цей час

https://youtu.be/96EUPtAEb60

Пробудження

21 лютого 2014 р.

Після невеликого перепочинку я пішов на КПП. Комісія закінчила підрахунок. Нам розповіли, що на території академії знаходяться 282 співробітники ППС із Харкова, і солдати внутрішніх військ: 168 осіб із Луганська, 21 — із Маріуполя і 7 офіцерів із Донецька. Бійці почали проситися відпустити їх додому. На цьому комісія вирішила, що їх місію завершено, й можна благополучно їхати по своїх справах. Ми лишилися одні. На КПП вийшов ректор академії та сказав:

— Командири підрозділів хочуть з кимось провести переговори.

Я спробував відмахнутися:

— Щойно тут була комісія. Хай повертаються і ведуть переговори.

Ректор у відповідь лише похитав головою.

— Це місцеві менти, вони нічого не вирішують. А наші гості хочуть гарантій на безпечний виїзд із Києва.

Чесно кажучи, я не хотів брати на себе відповідальність — схожого досвіду в мене не було, та й, чорт забирай, чому я? Але все ж пішов на КПП. Там очікували четверо чоловіків у формі, з погонами підполковника. Обличчя — чорні від сажі, дуже стомлені. Командири сказали, що хочуть їхати додому, але їм потрібні гарантії безпечного проїзду через блокпости. Подумавши, я озвучив умови. Їх було п’ять:

1. Причепити номери на автобуси.

2. Лишити всю амуніцію: каски, щити, бронежилети, газові балончики, кийки і решту — на території академії.

3. Спочатку повинні виїхати автобуси, і ми перевіримо їх на предмет сюрпризів.

4. Починаємо випускати бійців кожного взводу по одному, через живий коридор, перевіряючи посвідчення й знімаючи на камеру.

5. Після цього ми їх супроводжуємо за Бориспіль (у Борисполі були дуже серйозні блокпости), а далі вони їдуть самі.

Вони запитали, хто дасть їм гарантії. У відповідь сказав, що гарантії даю я. Тоді пролунало резонне питання: хто ж я такий? Відповів, що я — місцевий житель, бізнесмен і просто порядна людина, до звичок якої входить тримати своє слово. Інших гарантій я дати просто не міг. Розповів їм, що був на Інститутській 18 лютого, бачив надто багато, і не хочу більше воювати. Пролилося достатньо крові — ми просто хочемо почати нове життя. Я ніколи не був оратором, але, видно, вони не мали вибору, й мені повірили.

Комбат ВВ з Луганська подзвонив своєму командиру полка, і ми далі вели переговори з ним. Полковник не хотів лишати 28 своїх бійців, які були в госпіталях Києва — хотів, щоб їх теж забрали. Але в шести бійців виявилися вогнепальні поранення. Я потім запитав, звідки в них рани-вогнепали — з нашого боку? Мені сказали, що не зовсім… Проблема полягала ще й у тому, що поранені були розкидані по різних лікарнях. Я готовий був організувати збір поранених, але комполку боявся, що ми їх не довеземо. У відповідь я лише посміявся, сказав:

— Ми, на відміну від вас, поранених не добиваємо.

Він погодився і дав адреси госпіталів, дані, де й скільки осіб лежить. Я віддав слухавку комбату й сказав, що комполку хоче зібрати поранених. Ми порадилися і вирішили, що це нерозумно — у Києві їм нічого не загрожувало, а умови для перевезення поранених ми забезпечити не могли. Комполк явно розводив істерію. Комбат був такої ж думки, тому переконав комполку лишити поранених у київських госпіталях.

Коли переговори були в процесі, мені подзвонили хлопці й повідомили, що в Харкові на 22 лютого намічається «шабаш» сепаратистів Гепи і Допи. Сказали, що заблокованим нами бійцям дали команду виїжджати до Харкова будь-якою ціною. Уявіть, яку ведмежу послугу ми би зробили харків’янам, якби випустили їх. Поклавши слухавку, я сказав, що, певно, сьогодні ніхто нікуди не поїде. Але командири запропонували знайти компроміс, і після переговорів ми вирішили лишити харківський загін ППС ще на добу, а решту відпустити додому.

З Майдану приїхала Самооборона. Вони дізналися по ТБ про нашу знахідку й вирішили більш ретельно перевірити на предмет полонених. Я пішов із ними. Ми облазили всі підвали, бокси, гаражі, час від часу кричали: «Майданівці, якщо ви є, відгукніться!» Менти ходили з нами, підсміювалися і намагалися жартувати. На це я сказав, що з радістю посміявся би разом із ними, якби не бачив, як убивали і калічили людей на Майдані. Смішки припинилися. Тоді я попросив ректора показати нам ту будівлю, до якої він не пускав мене раніше. Він погодився, і ми потрапили до навчального корпусу. Пройшли поверхами — у коридорах на підлозі лежали бійці, із аудиторій винесли меблі, й там теж відпочивали «гості». Нам навіть показали двері секретної кімнати, але туди не пустили. Довелося обмежитися крикам: «Чи нема полонених, відгукніться!» — і рухатися далі.

Тим часом двоє самооборонівців зібрали харківських ППСників і вели агітацію. Майданівців уважно слухали. До того часу вже стемніло, я намагався забрати самооборону на КПП (який сенс просторікувати перед ментами з Харкова українською мовою?). Але хлопці не поспішали. У цей час до мене підійшов один із силовиків-харків’ян і попросив поговорити з ним один на один. Він не представився, не сказав, у якому він званні, але повідомив, що він у них головний. Мента цікавило, коли їх випустять, і чи не будуть мстити. Я його запевнив, що не допущу провокацій та забезпечу безпечний вихід для харків’ян, але не сьогодні, а наступного дня. Ми поговорили про ситуацію, яка склалася, про життя… Всі втомилися від цієї братовбивчої війни і просто хотіли повернутися до своїх сімей живими. Я дав слово, що ми будемо охороняти їх від провокаторів, і вони потраплять додому. А з нього взяв слово, що він очистить своє місто від гопників і безпрєдєльщиків — буде ментом, а не мусором, візьме під захист мирних громадян, а не бандитів. Ще три місяці тому я би не ризикнув вести такі розмови з ментами, але, певно, прийшов час не соромитися.

Нарешті відірвавши ораторів від їх полум’яних промов, ми зібрали речі, знайдені в контейнерах, і попрямували на КПП. Там уже зібралося дуже багато людей, приїхав 5-й канал і «1+1». Я оголосив про план виводу ментів, і ми почали вибудовувати коридор. Потім мені сказали, що біля воріт зібрався гурт не зовсім адекватних людей, які явно горять бажанням відомстити і можуть зірвати мирний вихід. Я подався туди, по дорозі вибудовуючи коридор.

Коли я підійшов до вказаної когорти товаришів, там виявився депутат Віталій Ярема (за іронією, через кілька днів його призначили першим віце-прем’єром, до відання якого належав увесь силовий блок України). Він сказав, що приїхав нам допомогти і піде на переговори. Я відповів, що сенсу в цьому немає — ми самі вже впоралися, допомоги не потребуємо. Потім озвучив наші домовленості. Піднявся галас, крики, з’явилася купа «героїв» — і в кожного свої вимоги й бажання. Тим часом смеркало. Я задав одне питання: де були всі ці «герої», коли невелика жменька місцевих мешканців і студентів дві доби блокувала близько п’ятиста ментів і чотириста курсантів академії?

Яремі я заявив, що не бачу сенсу в його візиті. Він відповів, що є депутатом від цього району — мовляв, за нього голосувало 30 тисяч людей і таке інше… Я досить грубо відповів, що мені похрін, хто, де і за кого голосував. Ошелешений такою наглістю, він запитав: «То мені їхати звідси?» Моя відповідь була проста: це його особиста справа — їхати чи лишатися. Тим часом ситуація почала розпалюватися, виходити з-під контролю. Тут я зрозумів, що таке натовп не зовсім адекватних людей. На довершення абсурду з’явилася майданівська сотня «Коломия» і почала вимагати сотню бронежилетів на потреби Самооборони. Я їм сказав, що треба було раніше приїжджати і самим вести переговори, але вони почали наполягати, інакше «підуть на штурм». У голові набатом лунала одна думка: де всі вони були раніше?..

На Майдані вже було тихо, мусори в паніці розбігалися по всій країні, й броники, на мою думку, там уже були не потрібні. Ярема сказав самооборонівцям, що він зараз подзвонить Парубію, а йому відповіли: «Хто такий Парубій, щоб ми його слухали?» Ярема здивовано запитав: «Ви впевнені?» Самооборонівці відповіли: «Звісно, впевнені». Обличчя Яреми відображало крайнє здивування. А я не був у курсі всіх цих підводних течій, у мене була одна задача — вберегти людей від зіткнень і нових жертв. Не хотів я більше крові, дуже не хотів…

Усі галасували, лунали крики, були люди, які тупо влаштовували тисняву й верещали абищо. Нас почали відтісняти й вдавлювати в двері КПП. Лівою лопаткою я відчув, як щось металеве вперлося мені в спину. Озирнувшись, побачив, що мене припечатали до спини охоронця пана Яреми, і мені в лопатку, швидше за все, впирається руків’я його пістолету, захованого під курткою на наплічній кобурі. Нас реально ледве не розчавили, але ми з матами почали відтісняти натовп назад. Один хлопець у бежевій балоновій куртці з криками: «Сотня! Сотня! Сотня!» — проштовхував до входу КПП свого сотника, і зрештою Ярема на пару з командиром Самооборони пішов на чергові переговори з ментами.

А по цей бік огорожі знову почалася тиснява й безладний галас. Зрештою я не витримав і дуже голосно, матами, спробував навести лад — це спрацювало, натовп заспокоївся. Правда, журналісткам на час моєї тиради прийшлося прикрити мікрофони, а операторам — вимкнути камери. Натомість і крикуни притихли. На допомогу прийшли бійці «Коломиї» — вони трошки відтіснили натовп від ґанку КПП і взяли вхід під охорону.

Я весь час спостерігав за натовпом — виділив двох найактивніших крикунів і провокаторів. Коли вони знову почали верещати, я підійшов ближче. Одному чоловікові — товстому, з великим кендюхом, — пообіцяв «дати по пузу», якщо він ще раз відкриє рота. А другому — молодому хлопчині — порадив забиратися, доки не пізно, і він на якийсь час зник із поля зору. Пузатий мужчина спробував знову збурити воду. Тоді я подався в його бік із загрозливим виглядом — і крикун ретирувався, сховався у натовпі. Без підбурювачів на якийсь час народ затих. Мій друг Макс також почав виступати:

— Не можна ментів випускати! Хай віддають броники й снарягу, та чешуть додому з голою дупою.

Я прикрикнув:

— Максе, бл..ь, ну хоч ти не кричи! Чи ти хочеш, щоб мене тут розчавили на хрін? Краще допоможи й вгамуй крикунів біля себе…

Макс прислухався до голосу розуму й допоміг втихомирювати натовп.

Вийшов Ярема і сказав, що менти готові передати сотню броників, але лише під розписку. Мовляв, кожен броник коштує тисячу доларів — загалом треба написати розписку на сто тисяч зелених. Ярема запитав:

— У кого є із собою паспорт, щоб оформити розписку?

У відповідь на це знову почали кричати — з матами відправили Ярему з сотником назад на переговори. Минуло багато часу. Зрештою наші переговорники вийшли і сказали, що домовилися — повідомили, що ми починаємо випускати всіх. Але, за попередніми домовленостям, харків’яни їхали вранці наступного дня у зв’язку з уже відомими причинами. Сотник уже радів броникам і готовий був випускати всіх підряд, не заглиблюючись у ситуацію. Тут йому перепало від мене по повній програмі. Сотник лише кліпав очима і тупо повторював, сильно гаркавлячи:

— Так нам же віддають бгроники…

Я не стримував емоцій:

— Мені пофіґ на ці броники! Харків’яни лишаються до ранку, або взагалі ніхто нікуди не їде.

Сотник розгубився — просто не знав, як йому йти і перегравати все по-новому. Один хлопець на ім’я Любомир — теж майданівець — допоміг мені швидко влаштувати голосування за те, щоб лишити гостей до ранку. Ми з Любомиром потім розмовляли, і він мені розповів, як брав участь у штурмі вулиці Грушевського 20 лютого.

Формальним приводом відмови випустити «гостей» послугувала відсутність документів у кількох бійців. Ми їм дали час до ранку надати ксерокопії будь-яких документів, що посвідчували особу. Добре, що в наш час це не є великим клопотом. Після рішення, ухваленого всезагальним голосуванням, ми послали сотника і Ярему назад на переговори. Доки вони радилися, вийшов один із керівників академії. Запитав, підсміюючись:

— Що ж ви так — самого Ярему з голосуванням прокотили?

У свій час Віталій Ярема був великою шишкою — начальником міліції міста Києва.

Я відповів:

— Ось вона — демократія в дії.

Чесно кажучи, та зима змінила нас. Ми зрозуміли, що треба мати сміливість не лише йти з камінням проти куль, але й ухвалювати рішення і контролювати їхнє виконання. Так формується громадянське суспільство — співдружність вільних людей.

Наші умови були прийняті без додаткових претензій. Курсанти академії почали виносити бронежилети і складати біля КПП. Сотник був щасливий, що зміг забезпечити захистом своїх хлопців. Самооборона вантажила броники в машини. Один із автомобілів, як виявилося, належав Оресту — моєму старому знайомому з Майдану і земляку сотника.

Коли все повантажили, я підійшов до сотника і попросив про допомогу:

— Ми лишаємося чергувати ще на одну ніч. Зараз людей багато, а години до третьої лишаться лише дівчатка з Могилянки, жінки й кілька моїх хлопців. Лиши десяток бійців для охорони.

Він відмовив:

— Ми їдемо на Майдан. У нас там свої задачі.

— На Майдані спокійно, — відповів я. — Там нема жодного мента — всі тут. І невідомо, що їм стукне в голову.

Але переконати не вдалося, лунала та ж пісенька — нам треба на Майдан, у нас свої задачі… Тоді я обірвав безглузду розмову:

— Молодець, броники отримав, тепер можна валити, — і побажав успіху, не надто соромлячись із добором висловів.

Сотник, Орест і ті, хто їх оточував, були явно здивовані моїм словам. Але мені було все одно — я хотів максимально убезпечити тих хлопців і дівчат, які лишалися на чергування. Нас реально було дуже мало…

Я повернувся на пост, розповів хлопцям про результати переговорів і плани на завтра. Далі ми робили свою звичну роботу — відганяли від паркана провокаторів-тихушників, стежили за обстановкою. Пізно вночі я поїхав додому — так завершився другий день облоги.