Право на зброю

З давніх-давен людина прагнула мати зброю. Зазвичай це було обумовлено необхідністю банального виживання родини, племені, народу. Часи йшли, змінювались виклики і загрози, удосконалювалася зброя. Функцію захисту країни і суспільства перебирали на себе спеціальні інституції держави, але все одно в сучасному світі громадяни навіть в розвинених країнах з самим потужними і високотехнологічними арміями і ефективними правоохоронними органами продовжують озброюватися особистою зброєю. Чому це відбувається? Через те, що наявність особистої зброї є показник ступені свободи людини. З прадавніх часів так склалося, що володіти зброєю мали тальки вільні люди і право на володіння зброєю є індикатором свободи в суспільстві. Тільки вільні і свідомі громадяни можуть володіти зброєю. 

Найбільш яскравим прикладом втіленням цього принципу є друга поправка до конституції США: “Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися”. 

Сьогодні в Україні активно поширюється думка, що наша країна не готова до вільного володіння зброєю, що лібералізація ринку зброї призведе до збільшення кількості жертв та кількості кримінальних злочинів, скоєних за допомогою вогнепальної зброї. Зернімося до світового досвіду з цього питання.

Найбільш ліберальною країною стосовно володіння зброєю є США, але не всі штати мають законодавство, яке дозволяє приховане носіння зброї, а лише 32 із 50. Згідно із статистики наведеної Федеральним бюро розслідувань, в цих штатах рівень насильницьких злочинів менший по відношенню до інших на 22%, у тому числі кількість тяжких злочинів є ще нижчим – кількість вбивств менше на 28%, а пограбувань на 38%.

В Європі одним з найвищих відсотків володіння зброєю є в Швейцарії – 29% від загальної кількості жителів, у той же час Швейцарія одна з найбезпечніших країн континенту.

Серед країн колишнього соцтабору розглянемо ситуацію в Молдові. Після війни 1992 року в країні стрімко зросла кількість  незареєстрованої зброї на руках, як наслідок країну захлисну вал злочинів із застосуванням зброї. Після прийняття в 1994 році Закону про легалізацію зброї лише за рік рівень злочинності в країні впав більш ніж на 40%.

Подібна ситуація спостерігається і в Естонії. Там не було війни як в Молдові і рівень злочинності був на порядок менший, але після лібералізації обороту короткоствольної зброї в 1992 році протягом 7 років (так звані «лихі 90-ті») рівень злочинності в країні знизився на 80%.

У сусідні з нами Польщі після легалізації купівлі короткоствольної зброї рівень злочинності впав на 34%.

Але є і інша статистика. У Великобританії після заборони на продаж короткоствольної зброї в 1997 році протягом року різко зросла кількість тяжких злочинів: вбивств на 54%, а грабежів - на 45%. В Канаді після введення жорстких обмежень при купівлі зброї та  заборони її використання для самозахисту спостерігалася така ж сама ситуація – різке зростання рівня злочинності, майже в півтора рази зросла кількість вбивств.

З наведеного видно, що побоювання скептиків щодо можливого збільшення тяжких злочинів після легалізації зброї не має під собою підстав, а навіть призводить до зворотного ефекту, і навпаки. Так, це можливо віднести до відмінностей культур і традицій різних народів, які складались протягом десятирічь, але на нашу думку головне в правовому регулюванні зазначеного питання.

Спочатку давайте визначимося, що ми маємо на увазі говорячи про легалізацію зброї в Україні? Хіба зараз неможливо легально купити зброю? Так, це можливо по  відношенню до деяких видів зброї, зокрема гладкоствольної та нарізної мисливської зброї, з певними обмеженнями стосовно травматичної та газової зброї. За останні роки збільшилася кількість нагородної короткоствольної зброї на руках. Суспільна думка зазвичай вважає, що легалізація зброї –  отримання можливості вільно придбати короткоствольну нарізну зброю. На нашу думку, проблема набагато ширша.

Почнемо з правових засад, які на це час регулюють зазначене питання, так би мовити, з кінця. В Україні статтею 263 Карного Кодексу передбачено покарання за незаконне поводження зі зброєю, але яке поводження можна вважати законним, якщо зазначене питання  врегульовано не Законом України, а відомчим наказом Міністерства внутрішніх справ, яким затверджено відповідну інструкцію. Трохи краще вирішено питання щодо застосування зброї військовослужбовцями, але конкретно це визначено лише під час несення караульної служби.

Я вважаю, що законодавчо має бути врегульовано не лише питання що вважати зброєю, яку зброю, кому, в якій кількості можна продавати, як її зберігати і яка  має бути відповідальність за порушення цього Закону, але і обов’язково й одночасно має бути визначено, хто, як і в якому випадку має право застосувати зброю. Причому мова йде не лише про цивільних, а і про військовослужбовців, представників правоохоронних органів та інших силових структур. Має бути визначено без можливості неоднозначного тлумачення перелік ситуацій, в яких дозволяється застосування зброї і прописаний чіткий алгоритм дій в них. 

 Розглянемо ще одну сторону цього питання.  Збільшення ринку обігу зброї, як це не дивно, матиме позитивний економічний ефект, бо потягне за собою розвиток виробництва зброї, створення розгалуженої стрілецької інфраструктури, а це все кошти до держаної казни і  тисячі робочих місць в країні. Це і зміна свідомості громадян – як людина військова на власному досвіді впевнився, що наявність у людини зброї робить її більш розсудливою і відповідальною. 

Крім того, зміниться  і менталітет людей, від радянського патерналістичного, який не передбачав права на особисту власність і був налаштований на суспільну, державну власність і отримання матеріальних благ з загального кошу, до розуміння того, що маючи певну власність людина отримує можливість її реально захистити, стає не гвинтиком в державній машині, а свідомим патріотом, відчуває себе не мешканцем, а вільним громадянином. В умовах російської агресії це є найбільш актуальним. А озброєний  народ, який готовий захищати свою країну ще ніхто не міг перемогти.

Ризик повномасштабної агресії з боку Росії не знято, і єдиним, що може змусити керівництво РФ остаточно відмовитися від наступу може бути усвідомлення величезних втрат серед загарбників.

Зрозуміла і внутрішня протидія щодо врегулювання питання вільного обороту зброї в Україні. Бо озброєним народом неможливо правити, їм можна тільки керувати (і тільки добре). Але це вже інша тема.

Шануймося, і тримаймо порох сухим!