Україна: від лузерства до лідерства

Українська дипломатія зазнала великої поразки – Парламентська асамблея Ради Європи, всупереч демонстративному порушенню Російською Федерацією принципів цієї міжнародної організації, більшістю голосів підтвердила повноваження російської делегації. Нафтогазовий рубль переміг "принципи" Старої Європи.

Реакція ЗМІ на цю подію переповнена однобокими оцінками та відверто маніпулятивними заявами на тему причин того, що сталося.

І якщо з тим, що сита Європа готова за рахунок України умиротворяти агресора, можна погодитися, то з заявами прихильників колишнього президента про те, що це стало провалом останнього місяця, – точно ні.

Українська дипломатія на чолі з президентом Порошенком капітулювала перед агресором ще у вересні 2014-го, підписавши першу мінську угоду. Це стало прямим наслідком злочинної бездіяльності та неадекватних дій політичного керівництва країни в період масового вторгнення регулярних військ РФ та Іловайської трагедії. Досягнутий успіх Путін закріпив в "Мінських домовленостях" лютого 2015-го.

Усі наступні роки війни рясніли брехнею, маніпуляціями, неодноразовими спробами продавити через Верховну Раду кремлівський сценарій розвалу країни і порожніми розповідями про миротворців. В діях української влади не було головного – навіть натяку на стратегію перемоги, на усвідомлення завдань армії, дипломатії, розвідки та інших спецслужб. Економічні санкції проти агресора стали предметом торгу та інструментом рекету.

Комплекс "меншовартості" нашої дипломатії, породжений Петром Порошенком і круто замішаний на його особистих бізнес інтересах і непублічних домовленостях з ворогами та "друзями", призвів до фактичної відмови української сторони від Будапештських гарантій.

Підтвердженням тому є факт не призначення протягом 15 місяців, в розпал військових дій на Донбасі, посла України у Великобританії. І це в країні, яка дала нам гарантії безпеки і територіальної цілісності і неодноразово висловлювала свою згоду на участь в консультаціях з питання їхньої реалізації.

Протягом всіх років війни з Росією українська влада була пасивною в цьому питанні. Більш того, Президент України Петро Порошенко в своїх численних виступах, в тому числі з трибуни Генеральної Асамблеї ООН, демонстрував зневажливе ставлення до Будапештського меморандуму і отриманих нашою країною гарантій.

Усталене загальне мовчання на тему Будапештських гарантій та підтвердження "безальтернативності" "мінських домовленостей", яке прозвучало в Парижі, Берліні та Осаці, може запустити ефект доміно і перетворити одиночний програш в ПАРЄ на системну поразку країни у війні за свою незалежність.

Один на один з ворогом ми не вистоїмо, але в нас є близькі й далекі союзники – країни, які чітко розуміють, що їхнє майбутнє безпосередньо залежить від того, чи поверне Україна захоплені агресором території та відстоїть право самостійно визначати свою долю.

Реальна незалежність і територіальна цілісність Грузії та Молдови, завершення Карабахського конфлікту, безпека і незалежність Балтійських держав, Польщі, Словаччини, та й усього колишнього Східного блоку, безпосередньо залежать від перемоги України в цій війні. Наше завдання – країни, що стоїть на передовому рубіжі, – виступити ініціатором системних спільних дій і згуртувати наших партнерів на основі спільних інтересів.

Такий Балто-Чорноморський союз держав, заснований на спільній концепції безпеки і європейських цінностях, має стати ефективним центром впливу в Європейському Союзі та допомогти країнам-засновникам єдиної Європи повернутися до її фундаментальних основ.

Україні треба стати більш активною в побудові відносин зі Скандинавськими країнами, які завжди входили в перелік першочергових військових цілей Росії. Сьогодні вони, за винятком Фінляндії, практично незалежні від поставок російських енергоносіїв і очевидно не зацікавлені в розвитку хижацьких інстинктів неадекватного сусіда.

Більшість Балканських країн, які продовжують відчувати загрозу з боку наступника Радянської імперії, теж наші близькі союзники.

В нашій незалежності криється надія Білорусі, Казахстану та інших колишніх союзних республік, які здобули формальну незалежність 28 років тому.

Сьогодні президент України Володимир Зеленський на роздоріжжі.

Одна дорога, протоптана попередником для країни-лузера, веде до останнього акту української історії, в якому масовка з "нових обличь" нічого не зможе змінити.

Інша, якою можна пройти лише з чітким планом і сильною командою, – дорога до лідерства, право на яке українці відстояли для своєї країни на Майдані та на фронті.

Вибір за президентом.