За Сибіром сонце сходить…

Такі цікаві збіги бувають: прихожу я вчора опівночі додому, знаходжусь під враженням заяв Президента Зеленського про те, що він готовий люструвати та віддати в полон Путіну всіх депутатів та держслужбовців з 2014 року, без винятку, чи прийшли вони у владу з барикад Майдану, чи з фронту, чи з добровольчих батальйонів. Відкриваю тихенько двері, аж чую, моя старенька бабуся плаче, мене кличе. Підхожу, а вона ділиться горем: «Мою бабу і діда вислали в Сибір і не знаю чи живі вони». У стареньких людей так буває, вони губляться у часі, пам'ять химерно перенесла її в довоєнні часи, коли невелике село Синьооківка Черкаської області «розкуркулювали» «совєти».

Тут моя бабуся Галя згадує, що померли вони в тайзі. Розказує, що вижила тільки їх дочка підліток, яку вивезли разом з ними, як добралася та до тайожного села, люди її підгодували, а вона вкрала кошенят і назад, але не встигла донести у вириту поспіхом сиру землянку… батьки вже померли від голоду. Як поневірялася вона і через кілька років таки добралася до рідного села, але втратила глузд – бувало виходила на вулицю гола і кричала землякам: «Дивіться! Я ваш позор!».

І запроторили Настоньку в божевільню і швидко її там закололи до смерті…

Після тітки Настоньки баба Галя почала згадувати і інших земляків втікачів з Сибіру.

Згадала односельчанку - козачку, яка щасливо втекла з Сибіру і добралася до дому з двома дітьми на руках. Але не зважаючи на хороший кінець, моя бабця, коли розповідає її історію, то найдужче плаче. Черкащани вони взагалі вразливі та сердечні. Я цю історію чула багато разів, але моя бабуся розповідає її кожен раз з таким розпачем, наче це вона сама тоді стояла на березі стрімкої та крижаної сибірської річки з дівчинкою трьохлітком і немовлям на руках. Річка ревла, а немовля вже давно мовчало майже неживе від глоду. Жінка розуміючи, що з двома дітьми їй не перейти потік, залишила його в прибережному камінні. Але тільки вийшла на стрімнину, немовля заплакало і його скиглення не могла заглушити дика річка. Вона йшла далі, але плач йшов за нею. Повернулася. Зав’язала на собі двох дітей, вирішила, що втонути всім може і краще ніж все життя чути той плач…

Але цей плач все життя чує моя бабуся, і я чую. Це називається нитка пам’яті поколінь. Таких правдивих історій катувань її земляків «совєтами» бабуся знає багато. А от історій супротиву і боротьби я від неї не чула. Жодної!!!

Виходить не опиралися моя пра-пра-бабуся і пра-пра-дід окупації москалів, коли були молодими, не захищали свою землю. Певно думали «ГІРШЕ НЕ БУДЕ», певно вважали, що потрібен «МИР БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ».

І може все було би по іншому, якби вони у 1918 році могли зазирнути в майбутнє і побачити свою найкращу дитину Настоньку перед кінцем. Не зламану Настоньку, яка єдина з усього села зрозуміла, хто винний – байдужість, не здатність до опору та захисту її земляків. «Дивіться на мене – я ваш позор», - це був останній її протест.

А ми, на відміну від батьків Насті, можемо бачити майбутнє, тобто наслідок наших вчинків, вибору, чи бездіяльності, якщо зазирнемо в минуле...