24 омбр. Звільнені території.

Колись ще після Іловайську, коли російькі війська вже відкрито увірвалися на нашу землю, я, з завзяттям цивільного невігласа, намагалася довести військовим, що треба вигнати окупантів і звільнити нашу землю. Один хороший командир, майор Гудзь, тоді сказав мені: "А ти в курсі, що, згідно статистики, під час атаки атакуюча сторона втрачає 60-70% особового складу? Тобто, з кожних десяти твоїх "хлопчиків", яких ти так любиш і про яких завжди піклуєшся, в живих залишиться троє".

Ми пили чай на "Точці", в відомому багатьом білому автобусі, що, вкопаний у землю, слугував комбатові за бліндаж. Валерій Федорович показав мені на бійців, що були тут: "Подивись на них. І скажи, кого з них ти готова втратити назавжди". Потім помовчав і додав вже серйозно: "Звичайно, ми звільнимо нашу землю і наших людей. Це наша робота, на те ми й військові. Але це буде трошки не так, як ти думаєш, і не так, як уявляють люди. надивившись кіно про Другу Світову війну".

Від тої розмови минуло вже п'ять років. Та слово своє Командир тримає: за два роки, що він комбриг 24 омбр, бригада визволила два села, підійшла впритул до окупованого Докучаєвська, завершила визволення Мар'їнки та вийшла на околиці окупованого Донецька. Він сам і очолювані ним.бійці "Королівської піхоти" - одні з небагатьох, хто ще пам'ятає, навіщо ми тут.

#ЗвільненаЗемля #ЗвільненіТериторії #24омбр
А ви знаєте, як воно - ходити по звільненій землі? По рідній, яка ще недавно була недосяжною для тебе; ну от в бінокль бачиш, а ступити не можеш? Коли роками, довгими місяцями, сотнями днів споглядаєш здаля, фотаєш через "телевик", пригадуєш якісь важливі чи кумедні пригоди он в тому селі, на тій дорозі чи за тією балочкою - і от, вже йдеш тут! Ступаєш своїми ногами чи їдеш колесами авто, але відчуття, наче торкаєшся оголеними нервами душі.

Поворот на Докуч. Ще влітку 2016 тут стояли бліндажі 28 бригади, ще в січні 2015 по ним гатив російський танк, виїжджаючи з окупованого Докучаєвська - а нині вже й окопи бур'яном поросли, і бліндажі та воронки від снарядів засипались. Земля сама заліковує свої рани... Мчимо далі, далі на схід: кілька кілометрів вже поверненою нашою землею! Колись родючі лани вщент зарослі осотом, будяками та амброзією: скільки ж зусиль знадобиться, щоб відновити тут оранку! Та сіяння й жнива не перестануть на нашій землі, так Господь сказав; ось тільки посунемо ворога ще трохи далі, і вже можна буде. Під звільненою Вікторівкою вже, я бачила, ходить трактор з плугом - то й тут скоро буде. Обов'язково!!!

Ще кілька поворотів - і ось позиція. В густих заростях, наче фазенда якогось фермера. Ні, скоріше, як пасіка діда Панаса. О, точно: як козацький зимівник! Так, саме так: сховані в землю житла, прохолодний льох, складена з жердин хижа-кухня.
- Сідайте до столу, маємо свіжого борщику з м'ясцем, картопельку тушковану, компот...
- Ого! А звідки ж у вас свіже м'ясо?
- Кабанчика вигодували, то й маємо. А ось ще помідорчики: смакуйте, це зі свого городу!

Що це? Я марю? Я на фронті чи я де? Хлопці показують мені своє обійстя: чисто, гарненько, хазяйновито. Тут все припасоване до ладу, кожна річ на свому місці. На кухні чистенько, стіни обтягнені білим. Ще й лава-гойдалка неподалік, відпочити в спекотний полудень. Десь поблизу чую рохкання, хлопці ведуть мене туди: справді кабанчик! Ще один!
- Це ми навесні двох купили. Їжа з обіду лишається, шкода викидати... Сажик їм збудували оно. А тут у нас город. Власне, вже всю городину зібрали, оце лиш помідори ще лишились. Щодня вітаміни до столу маємо, все своє...

Дивлюся й дивуюся: як наші люди можуть всюди все облагородити, відродити! За півроку - вже й життя облаштували, як вдома, - в чистім полі, під прицілом ворога.

- Але то ще не все, - кажуть хлопці. - Ось ходіть-но сюди!

Довго йдемо ледь помітною стежкою, час від часу спускаючись в окоп. Нарешті чуємо тихе:
- Агов, вітаємо! Це звідки гості до нас?
- Вітаю, хлопці! Ось, хочу на звільнені землі подивитись...
Бійці всміхаються:
- Та що на них дивитись? Вони вже знову наші, їх відроджувати треба. Он погляньте краще вперед.

Обережно визираємо з-за укриття:
- Он там - терикон, де засів противник. Отам - окупований Докучаєвськ. За ним Стила, Старобешево, Іловайськ, Амвросіївка, і далі до самого кордону.
- А в той бік що?
- Туди - Оленівка й Донецьк. А в інший бік - Гранітне, Тельманово, Новоазовськ... Є що повертати. Наші розвідники їм перед носом прапора вчепили. Щоб знали падлюки, чия це земля.

Повертаємось в укриття. Розмови - про підприємництво і державний устрій, спогади - про війну та побратимів. На фронті люди гостріше відчувають причетність до долі країни і нації.
- У мене свій бізнес був, і чималенький. Я коли на війну йшов, то що потребувало постійної уваги - продав, що можна було просто спинити - законсервував і поставив під охорону: повернуся - продовжу. Тут у мене позивний "Склад", бо я завідую всім майном і займаюся будівництвом.
- А як ці позиції облаштовували? Це ж важко - ану стільки колод перетягати руками, стільки цвяхів, скоб; стільки накопати всього!
- Так ви ж бачите: там, де ми були, зручно відпочивати, та неможливо воювати. А тут - як кажуть, "оперативний простір", і ворога видно здалеку, і нам сховатись є де. Як забирали? Та просто: пройшлися тут кілька разів, придивились; потім укриття тимчасове викопали. Та й пішло...

- Якось йдемо - і раптом відчуваю, нога на чомусь слизькому поїхала. Дивлюся - міна. Я її краєм чобота зачепив. Обережненько відійшли, дали роботу саперам. Ті зняли акуратно, тихо, щоб ворог не чув. Потім, далі, ще кілька. Тут все заміноване було.
- А як ви назвали цю позицію?
- Донецьк. Я всі свої нові позиції називаю "Луганськ" або "Донецьк". Миинулого року під Новгородським теж непогано просунулись і облаштувалися, дві позиції зробили. Правда, один бліндаж нам ворог спалив, але ми новий збудували трохи далі, та й усе. Ось я вам відео зараз покажу...

В сюжеті одного з телеканалів - зруйновний бліндаж і врятовні з-під завалів котенята: маленькі, ще сліпі, новонароджені...
- У нас тоді дівчата служили. Я їх, звичайно, копати не ставив, вони у нас варту вдень несли, поки ми будувалися. Коли в бліндаж прилетіло, одна з них згадала про нашу кішку, кинулася туди і знайшла цих малих. Жінка, що ви хочете. Материнське серце.
- Взагалі про нас багато сюжетів показували, - додає командир роти, 29-річний Віктор.
- Сьогодні ось ще покажуть, - нагадую про вранішні змагання екіпажів.
- А, так. Круто було! Це гарне тренування, та й обмін досвідом. У нас третє місце, але то таке. Класно, що змагалися саме командири підрозділів і начальники штабів: і ми трохи розім'ялися, показали, на що здатні, і особовому складу було цікаво - ану, чи вміє командир сам те робити, чого нас вчить? У вівторок знов будемо змагатися, вже там точно переможу! Зараз війна позиційна, тож такі речі потрібні хоча б для того, щоб не "заіржавіти". Ну, і обмін досвідом, нові плани... Корисна річ.

Вертаємо до машини. Дике поле, густо заросле півтора-двометровими бур'янами, залюбки може сховати тут цілу роту бійців, або й більше. Уявляю, як колись тут скакала козацька кіннота, або вужем звивалися балочками загони ще доскіфських захисників цієї землі. Дивовижний край, пристосований якнайліпше до землеробства і оборони, до війни та життя. Хочеться пригорнути його до серця, зцілити рани, захистити...
- Коли війна закінчиться, хочу приїхати сюди і походити цими місцями, - задумливо каже "Склад". - Ці степи вже теж мої рідні місця, як не крути. Кров'ю споріднені, потом политі. Тільки тут свою землю відчуваєш цілою, якою вона є. Земля наших предків і наших нащадків. Від Сяну до Дону, як в пісні, - єдина. Одна.