Що Мінкульт робить для Харкова і як отримати гроші на свій проект

Не знаю, як вам, а мені цікаво поспілкуватися з посадовцями не в кабінеті, а в «умовах, наближених до польових» — під час візиту у Харків, наприклад. Звісно, враження від спілкування зазвичай не потрапляють до публікації — ніби на те і журналістика.

Тепер — після виборів — опублікую інтерв’ю з Євгеном Нищуком і Лілією Гриневич, зроблені в Харкові цього літа. Вони розміщені (посилання на джерело внизу), але хай і тут буде. Першою — міністерка освіти, другим — очільник Мінкульту. Зазначу, що опублікована версія, по-перше, російською, по-друге, значно скорочена.

Візити та культурне життя міста

Для мене Харків — це місто моєї юності. Тут я отримав одну з перших своїх театральних премій за роль Лускунчика на фестивалі «Березіль». Тут я був ведучим і організатором «Червоної Рути» в середині 1990-х років. Це дуже стильне, прогресивне місто. Якщо говорити про певні особливості, то статистика показує, що в Харкові, попри всю контраверсію якихось процесів, — вибухова історія з театрами, студіями, які тут народилися. Звичайно, не можна не сказати про літературну частину та сучасне мистецтво. Цієї осені ми будемо проводити Бієнале молодого мистецтва в Харкові. Рік тому назад ми проводили в Арсеналі в Києві, а тепер перемістилися саме до Харкова.

Кілька слів, щодо іншої діяльності міністерства. Наприклад, збереження цілісного комплексу Держпрому. Це унікальна будівля, що має бути збережена і внесена в список ЮНЕСКО. Ми для цього докладаємо великих зусиль. Також відбуваються окремі поїздки по децентралізації по різним програмам «Креативної Європи», культурні маршрути, які ми представляли в новому арт-простірі Fabrika. Він мене дуже потішив в тому плані, як можна зробити реновацію або переосмислити стару будівлю, яка була закинута тривалий час, і наскільки вона зараз ожила завдяки ІТ, культурним кластерам. Ми привезли колег з інституту Гете, British Councilі та інших наших партнерів. І вони кажуть: «Вау! Це те, що треба». Це ті зміни, приємні, які я спостерігаю за Харковом, скажімо так. 

Нові проекти Мінкульту на Харківщині

Якщо говорити про те, що може зробити держава, або в особі Міністерства культури, то якраз я хотів би сказати, що з одного боку зараз процеси децентралізації і багато що зосереджується на місцях, в тому числі і ресурси, попри те, що звичка збереглася говорити, що «ну, у нас на культуру нема грошей». Насправді, це не так, тому що зараз з’являється на містах серйозні кошти, і для об’єднаних територіальних громад, і для районних адміністрацій, і в області в цілому розставляти пріоритети. Інша справа, що в цьому треба знайти розуміння, що вклавши в розвиток отакого арт-хабу, це є можливість зайняти молодь чимось корисним. Чимось тим, що їх зупинить для того щоб виїжджати з Харкова, нестися чи кудись в Київ, чи кудись ще за кордон і знаходити спосіб своєї реалізації.

Можу розказати про ті програми, які ми відкрили, і там я вже знаю точно, де Харківщина себе проявила. Український культурний фонд — це нова інституція, яка запрацювала минулого року. Минулого року було 300 проектів, які по Україні були підтримані. Вони якраз не мають обмеження для, наприклад, підпорядкування — обласне обо міське, того чи іншого культурного центру чи театру, чи взагалі компанії, фізичної особи. Немає жодних обмежень. У вас є ідея, ви хочете її реалізувати — по різним напрямкам мистецтва. Ви подаєте проект, його оцінюють експерти, і отримаєте кошт. І це не 50-100 тисяч гривень, які колись стояли і посилали листи міністру чи комусь ще. Це нормальні кошти. Це мільйон–півтора, гарантований бюджет і таке інше. Це новий інструмент, який вирівнює всіх гравців на культурному полі. 

Це також Інститут книги, де можна робити проекти, в тому числі і, наприклад, Жадан чи інші наші літератори можуть робити свої проекти літературні, чи фестивалі, чи видавництво книжок, чи переклади на інші мови, чи участь у книжкових ярмарках міжнародного представництва: тобто, франкфуртський книжковий ярмарок, Лондон, Париж, Прага — скрізь. Той же Жадан є постійним учасником і не тільки. Тобто, це топові наші літератори, які представлені…

Також проект «Малі міста — великі враження». Минулого року був стартап, пілотний проект. Серед восьми взагалі по Україні, які пройшли відбір і отримали 700–800 тисяч гривень, було два проекта саме з Харківщини — це Шарівка і Чугуїв. Це приємно, тому що не так просто подати добру експертну публікацію, обґрунтований кошторис, добру ідею і здатність взагалі реалізувати проект. От, минулого року продемонстрували, що це дало великий імпульс. Тобто, це як раз ті можливості... 

Громада виступає з ініціативами та контролює

Треба розуміти, де є повноваження Мінкульту, де немає. Міністерство дало гроші на проект, який закцентував увагу чи місцевих органів, чи місцевого бізнесу, які подумали: «Вау, так, щоби наступні разу якось ще підтримали, треба зробити те-то, те-то, треба вкласти гроші». Бо ми не маємо якоюсь вказівкою питати в місцевого органу, чому не завершено ремонт. Немає на це важелів. Питання не в контролі, питання в тому, де ми маємо можливість. Інша справа, що люди можуть спитати. Інша справа, що це певний контроль того активу, який подав цей проект і якім пообіцяли це зробити. Які захочуть точно подаватись на наступний раз, і їм можуть сказати: «От, бачите, не закінчено». Тобто інфраструктурні речі в більшій мірі в відповідальності місцевого самоврядування. Більше того, я завжди наголошую, що на це є кошти. І я зараз всім кажу: чому минулого року нам представило міністерство економіки звіти по областям і кожна область мала на депозитах від 200 до майже мільярду гривень — різні міста, я не кажу конкретно — залишки коштів. Чому вони на депозитах залишаються? Коли треба було вкласти в той чи інший об’єкт, якраз в інфраструктуру, якраз на реставраційні роботи, чи на ремонтні роботи, чи на під’їзди до того чи іншого культурного об’єкту тощо. Тобто проект — це імпульс до того, щоби народ зацікавився тими місцями... Пізнати, взагалі, всю Україну! 

Чиновник з міністерства не має приїхати і підказати, що треба

В нас є, наприклад, проблема, про яку я кажу, коли зустрічаюсь з різними громадами. Кажу, що в новому парламенті обов’язково, дай бог дойдуть до цього руки, і ми приймемо так звану культурну субвенцію. Така допомога інфраструктурна, щоб була саме в частині культури для регіонів. Бо в медицині є, в освіті є, а в культурі — немає. Несправедливість. Тобто проектно буде фінансування через Український культурний фонд, через Інститут книги, через «Малі міста — великі враження», а саме на інфраструктурну — десь дах перекрити, десь зробити реновацію, елементарний ремонт, щоб це приміщення набуло зовсім іншого призначення. Наприклад, бібліотека. Тепер деякі на місцях не знають, що з цим робити і кажуть: «ну то, коли туди ступала нога?». Так зробіть, щоб вона туди ступала!

Це вже не тільки послуга «взяв книжку — віддав книжку», посидів почитав. Ні, це інформаційний центр, це центр надання послуг, це інтернет для старших людей, це іноземні мови — це взагалі центр проведення часу.

В міністерстві пройшла внутрішня реформа, створено нові директорати, які запроваджують певні тренінги і поїздки фокус-груп, які здійснюють поїздки так званих пізнавальних ситуацій, коли багатьом громадам, об’єднаним територіальним громадам треба розказувати, як і де брати участь, самим. Це я сказав тільки наші програми. Але ж почав я з того, що ми увійшли в креативну Європу, ми увійшли в культурні маршрути, ми сплачуємо кошти — держава — для чого? Щоб ними користувалися.

Чиновник з міністерства, з центрального органу, не має приїхати і підказати, що треба. Так, я поїхав в Сковородинівку. Ну, це, реально, місце куди, мені здається, не просто потрібно, а зобов'язаний — так само як на Канівську гору чи якісь ще місця — зобов’язаний приїхати кожен українець, тому що це один з найбільших світових мислителів. Мені кажуть: «Ну, може ви якось поможете, там?» — Кажу: «А ви пробували зараз придумати проект, не просто щоб фестиваль зробити Сковороди, так? А щоб взагалі зробити там міжнародний з’їзд філософів, зробити премію імені Сковороди випускників філософських факультетів з України? Де би приїхала молодь, щоб вони там провели три дні, щоб там були кластери якісь, щоб вони там ходили і писали якусь роботу? І на це би дала держава гроші!». Наприклад. Це не я маю креативити.

Вони сказали, що вони ще не чули про Український культурний фонд, що вони ще про якісь механізми не чули, просто вони звертаються з листом, щоб ми підтримали. Тому я ми просто будемо робити виїзні бригади, щоб донести те, що відкриваються нові інструментарії, але в які треба іноді постукати.

Не треба стояти в чергу до міністра культури — заходите на сайт УКФ, на сайт Українського інституту книги, на проект «Малі міста — великі враження», подаєте свою заявку — і все написано. Будь-яка культурна ініціатива може отримати методичну підтримку від Міністерства культури, поширення інформації. А матеріальну — якраз через новостворені інституції. 

Пам’ятник Жукову

Зараз все в юридичній площині, насправді, там є певна процедура. Вона полягає в тому, що місцевий орган має подати до центрального органу заявку про те, щоби розглянули і зняли статус. Я піджену, щоб засідання експертної комісії відбулося скоріше.

Електронні списки пам’яток

Зараз ми запустили новий проект — електронний облік. Пілотно Вінниця дає повністю, ну, себе під цей проект. Там цінно те, що з будь-якого місця, без зайвої бюрократії і листування можна зайти, повідомити про ту чи іншу пам’ятку і про її стан. Бо колись як було: нарешті зробили, подали облікову карту. Зробили її станом на 2014 рік. І от вона собі існує. А за 2015, 2016, 2017 і 2018-й — вона вже змінилася. Або вона руйнується, або ще щось. Тобто, це дасть можливість постійного спостереження, постійного додатку. І в археологічній частині, і в нематеріальній спадщині, і в об’єктах заповідників, рекреаційних зон. Туди і зараз кожен може повідомляти свої пропозиції щодо чи наповнення, чи адаптації якоїсь. 

Ви знаєте, раніше був заблокований реєстр практично і його наповнення як місцевого значення, так і національного. Ми його саме розблокували і зараз внесено кілька сотень об’єктів як місцевого, так і національного значення. Знову ж таки, перегляд ситуації по тим, які підпадають під закон о декомунізації, ті, які є нацистського чи комуністичного режиму. Але теж, не з таким щоб просто там — знищити, да? — це вже як крайній спосіб, скажімо так. Але от я недавно був в музеї новоствореному, буквально 2 роки тому назад: «Територія терору», і туди славно звезли з області великі металеві фрагменти пам’ятників декомунізованих. І там Нікіта Кадан і Аліса Ложкіна вже думають, як з цього зробити експозицію на Території терору. І туди тьма тьмущая європейців хочуть приїздити і дивитися.

Фото — Дмитро Овсянкін.