Фільм про Стуса: як сцена з адвокатом (Медведчуком) зіграла злий жарт

"Чому фільм про Стуса знімає режисер серіалів?", - так запитували, коли тільки-но з'явилася інформація про стрічку. Тоді вона ще носила робочу назву "Птах душі", а сьогодні виходить на екрани під назвою "Заборонений". Серіальність режисера Романа Бровка відчувається, зокрема в технічних деталях - озвучці, гримі. монтажі. Але злий жарт з кінокартиною зіграло інше.

Мозаїчність перших двох частин вочевидь зумовлена скандалом щодо сцени суду, в якій нам таки показали, та не назвали, адвоката Медведчука. Як сказав режисер, вказування прізвища адвоката могло би потягнути за собою судові позови та зняття фільму з показу. З іншого боку, власне цей епізод на розкриття долі Стуса у стрічці не вплинув ніяк (нагадаю, тому у первісному варіанті його й не було). За словами сценаристів, враховуючи реакцію громадськості на відсутність сцени з Медведчуком, її вирішили дозняти. А тому - змінити сценарій та концепт фільму, щоб до цієї сцени логічно підвести.

Дійсно, третя частина - табірна - занадто контрастує з рештою фільму і за жанром, і за якістю сценарію, і за грою акторів. Навіть образ Стуса в ній набув претензію на глибину. З неї могли б розвинути окремий фільм (і вочевидь, за первісним задумом, вона робила основу для провідної теми стрічки).

Те, що ми бачимо у перших двох частинах, відбиває відому історію українських байопіків - знімаючи про постаті й події, про які широкий загал практично не знає, автори безсистемної втулюють у фільм все. Так і тут, ми маємо і показ епохи, і середовище українських дисидентів, і стосунки всередині руху спротиву та гонор перед Тичиною-кон'юнктурником. А також нариси про долю сім'ї дисидента. Плюс русифікацію Донбасу (щоправда глядач має сам здогадатися про радикалізацію Стуса на цьому тлі). І найавантюрніше - тактику КДБ у роботі з людьми. Таку, що навіть Стус опинився за крок від "каяття". Є навіть натяк на безтурботне життя більшості населення у радянській системі квазіблагополуччя (їх режисер втілив через веселу кінохроніку життя Києва, яка і слугує перебивками у згаданому калейдоскопі, чим рятує змінений концепт фільму).

Це бажання авторів зрозуміле, адже будьмо відвертими, те, як викладають історію дисидентства у школі, не сприяє появі бодай мінімальної цікавості до цього явища. Ілюстрацією до цієї тези може слугувати зізнання актриси Катерини Шереверової, яка гідно втілила роль Алли Горської. Вона дізналася про Горську і трагічність її долі лише тоді, коли отримала сценарій.

Агітка? Так? Якісна агітка? Я б сказала, що дуже близько до цього - з посилом до прийдешніх поколінь.

І поки деякі кінокритики називають фільм лайном, а у гільдії сценаристів радіють, що нарешті реалізували непоганий сценарій байопіку, варто замислитися про ресурси для глибшого показу дисидентства та зокрема життя Стуса. Перш, ніж шельмувати фільм варто чесно відповісти: чи потрібні нам сьогодні, конкретно на цьому етапі життя нації та держави, такі агітки?

Якщо ви запитаєте поради, чи варто йти на цей фільм (читай: віддавати свої гроші за це), то я скажу ТАК, варто... як мінімум, для самоосвіти.