Вчителі гідні поваги

Дорогі освітяни! Ви зараз прочитаєте, мабуть, найбільш неочікуване привітання із Днем учителя.

Ви часто чуєте про "підвищення престижності професії педагога". Цікаве словосполучення, оце "підвищення престижності". Воно з’явилося ще наприкінці 1980-х, і з того часу кочує із документа у документ, з промови у промову. От тільки не зовсім зрозуміло, які саме вимоги за цими словами ховаються. Підвищення зарплатні? Безсумнівно, робота вчителів, як і інших високоосвічених фахівців, котрі працюють на державу, непристойно низько оплачується, і треба боротися за її підвищення у рази, а не на 20, 30 чи 50 відсотків.

Але зрозуміло, що за "престижністю" ховається щось іще. Можливо, повага? У минулому вчитель був найбільш освіченою людиною у громаді, джерелом знань та навичок, які могли підняти дітей соціальної драбиною. Але за останні 50 років частка висококваліфікованих фахівців у всіх сферах економіки вибухоподібно зросла, особливо у великих містах. Та й підходи до навчання у часи, коли учні та студенти мають доступ до безлічі безкоштовних онлайн-курсів та навчальних відео, суттєво змінилися. Відповідно, й значимість професії вчителя була певною мірою знівельована.

Цікаво у цьому контексті згадати дослідження, проведене компанією GfK на замовлення Освіторії. Воно показало, що у селах і невеликих містах частка людей, котрі вважають професію вчителя важливою, помітно вища, ніж у мегаполісах, де більше мешканців має вищу освіту або науковий ступінь та працюють у високотехнологічних сферах.

Тож як повернути повагу до професії вчителя у суспільстві, яке настільки змінилося? Напевно, лише розвиваючись услід за цими змінами, а краще – випереджаючи їх.

Система освіти в Україні не давала вчителям простору та стимулів для розвитку, що у поєднанні з низькими зарплатами віднаджує від роботи у школі випускників педвишів.

На початок минулого навчального року у школах України працювали лише 6,4% педагогів зі стажем до 3 років (24 459 осіб). Серед вчителів-предметників 14% були молодше 30 років (40 028 осіб). Водночас із 49 закладів вищої освіти у 2018 році випустилося 18 тисяч магістрів за спеціальностями "початкова освіта", "середня освіта" та "спеціальна освіта". Максимум 45% з них опиняються у школі. І, за свідченнями керівництва шкіл та місцевих органів управління освітою, пошук людей для роботи у школах стає дедалі складнішим.

Але пошуки відповіді на питання, як подолати кадрову кризу у середній освіті, певно, варто все ж починати у вищій педагогічній освіті.

Магістрів освітніх спеціальностей випускає 49 українських закладів вищої освіти (з них 4 – приватних, 6 – комунальних). Частина з них дають зникомо малу кількість випускників, а от Національний педагогічний університет ім. Драгоманова станом на минулий рік навчав майже 6000 студентів з учительськими дипломами рівня "магістр". Інший київський педагогічний університет, імені Грінченка, навчав 650 вчителів початкових класів. Але Київ і далі потерпає від нестачі педагогів на цій ланці середньої освіти.

Проте навіть якщо молоді педагоги потрапляють до школи, вони стикаються з низкою проблем. Будемо щирими – вони часто не готові до роботи у школі. Найпоширеніша скарга з боку шкіл – це брак практичної складової у навчанні вчителів. Залежно від освітньої програми, педагогічна практика триває до 12 тижнів за 6 всі років навчання. Заклади вищої освіти мають домовлятися зі школами про те, щоб вони прийняли практикантів. Однак практика потребує тісної співпраці студента з ментором (керівником практики). Тільки от університети оплачують роботу вчителів у розрахунку одна година на тиждень на одного студента. Навряд чи можна ефективно навчити когось за одну годину на тиждень. Крім того, університети нерідко взагалі не платять школам за проходження практики. Тож вчителі, які все ж працюють із практикантами, роблять це на волонтерських засадах. Така організація ключового етапу навчання вчителів вочевидь не є сталою та ефективною.

У структурі освітніх програм зі спеціальностей "початкова освіта" та "середня освіта" власне педагогічна складова складає не більше чверті навчального часу, включаючи практику. Ці предмети, наприклад, методику викладання навчальних предметів, не викладають практики, які мають досвід роботи у школі. Решту часу студенти вивчають дисципліни у галузях, які потім викладатимуть.

Зважаючи на цю структуру, виникає питання – чи варто ділити заклади вищої освіти на педагогічні та усі інші? Чи доцільно навчати у більш ніж 40 університетах невеликі групи вчителів фізики, української мови та англійської, чи можливо гарантувати якість викладання предметів зі спеціальності?

Час подумати про зміну парадигми у педагогічній освіті. Насамперед, необхідно відмовитися від "паралельного" підходу до підготовки педагогів: що молодші діти, то нижчий рівень освіти вимагається від тих, хто їх навчає. Вихователем дитсадка можна бути після коледжу, у школі працювати зі ступенем бакалавра, а от в університеті – лише ставши магістром. Не знаю, кому на думку спала ідея, що навчати двадцятирічних набагато складніше, ніж п’ятирічок, але ця людина навряд чи колись мала справу із дітьми. На мою думку, педагог повинен мати освіту на рівні магістра, незважаючи на вік дітей, яких він чи вона навчатиме. І це відповідає кращим світовим практикам.

Крім того, варто розділити підготовку за спеціальністю та педагогічну складову на різних рівнях вищої освіти. Підготовка за спеціальністю на рівні бакалавра може здійснюватися у будь-якому університеті, який спроможеться привабити студентів високою якістю освіти. Тих же фізиків треба готувати, маючи серйозне лабораторне обладнання, та й висококваліфікованих викладачів історії чи права не так просто знайти. Отож, доцільніше концентрувати підготовку бакалаврів в університетах із потужними кадровими та матеріальними ресурсами. А от на рівні магістратури можна сконцентруватися на підготовці педагогів і спроектувати освітню програму, яка включатиме значну частину практичної роботи, організованої так, щоб студенти отримувати зворотній зв’язок від керівників практики, чия праця буде гідно оплачуватися.

Наступним кроком у підготовці вчителів має стати педагогічна інтернатура – робота, яка водночас є навчанням, відточуванням професійних навичок. Цей етап підготовки вчителів передбачено ухваленим у першому читанні законом "Про повну загальну середню освіту". Однак дуже важливо, аби інтернатуру проходили у дійсно потужних закладах освіти, де працюють найбільш фахові вчителі-наставники, люди, котрі не лише майстерно навчають дітей, але й спроможні передати свій досвід молодим педагогам. Такими базами інтернатури, зокрема, можуть стати майбутні наукові ліцеї або ж загальноосвітні школи, де учні показують найкращі результати.

І нарешті, завершальним етапом підготовки вчителів має стати іспит на доступ до професії. Вчительство – настільки відповідальна справа, що держава має гарантувати - кожна людина, яка працює зі школярами, достатньо кваліфікована.

Кожен з цих кроків вимагає від системи педагогічної освіти змін. Чи прийме ця система виклик, чи спроможуться уряд та парламент через два роки після старту Нової української школи нарешті розпочати реформу педагогічної освіти? Принаймні, я можу гарантувати, що зроблю усе, аби це відбулося якнайшвидше.

Бо переконана – вчителі гідні поваги. Держава може і має гідно оплачувати вчительську працю. Місцева влада має створити найкращі умови для роботи вчителів. Але лише самі педагоги можуть забезпечити повагу до себе. А повага – це результат розвитку, наполегливої роботи і чесного погляду на себе.