Про мирні переговори

Традиційно, коли мова йде про Росію, не варто поспішати сприймати щось як доконаний факт, але вперше за кілька років названа дата - 9 грудня - саміту в нормандському форматі.

І переговірні "червоні лінії", і завдання на переговори сформульовані президентом Зеленським досить чітко, говорити про це зараз потреби немає.

Але рішення йти на переговори викликає кілька питань\заперечень:

- навіщо взагалі нам ті території, а особливо ті люди?
- чому зараз, в чому поспіх?
- хіба взагалі можна домовитися з Росією?

Теза про "поганих" людей на окупованих територіях дуже небезпечна. Власне, це серйозний демотиватор для реалізації визначеного Конституцією і законами України завдання - відновлення територіальної цілісності та суверенітету на усією територією.

Це зворотня сторона абсурдної тези про те, що для розв"язання конфлікту варто лише "перекупити" (можна звичайно підібрати і стриманіше слово, але пропоновані способи вирішення цього питання лідказують, що саме про це йде мова) симпатії людей на окупованих територіях.

Політичні чи інші переконання наших співвітчизників на окупованих територіях не були причиною початку війни. Не можуть вони бути і причиною для рішення щодо продовження\припинення процесу деокупації та реінтеграції.

У протилежному разі ми завжди знаходитимемо причини позбутися частини своїх територій - бо завжди зможемо вигадати причину, чому погляди людей на цій території є неприйнятними для іншої. А сусідні держави отримають наочний приклад, як "правильно" з Україною вирішувати територіальні суперечки. А те що подібні суперечки можуть виникати у майбутньому по усьому периметру - це прогноз, який неважко зробити.

Так, з точки зору формування єдності української політичної нації, сформовані під тиском російської пропаганди переконання частини (можливо навіть і значної) населення окупованих територій, є і будуть становити проблему. Це серйозне питання, але воно має вирішення.

В той час, як відмова від окупованої території і населення на підставі небажання\неготовності\неуміння включати це населення до політичних процесів в Україні - це катастрофічне рішення.

Тому залишаємось переконаними, що продовження процесу деокупаії тимчасово окупованих територій є конституційним обов"язком, правом і інтересом України.

Є кілька різних причин, чому на переговори необхідно йти зараз.

Найпростіша - мирний процес має все ж таки певну часову логіку. В нашому випадку - це діючий закон "про особливий статус Донбасу" (для послаблення ганьби від його прийняття назва закону інша, але це не змінює суті справи). Строк його дії кілька разів продовжувався, і вчергове це зробити потрібно до 31 грудня 2019 року.

Якщо цього не зробити, то Росія (і не лише) отримає підстави заявити, що Україна вийшла з мирного процесу.

Наслідки - від втрати підтримки міжнародними партнерами (і мова йде далеко не лише про санкції проти Росії), погіршення прогнозів щодо політичної ситуації та економічного розвитку, до можливих спроб Росії силою повернути Україну до виконання "безальтернативних" мінських домовленостей, або чогось ще гіршого.

Ще раз продовжити дію існуючого закону - це подати політичний сигнал, що нинішня ситуація зі збройним конфліктом низької інтенсивності без будь-яких шансів на врегулювання може тривати безкінечно довго. Це ми вже проходили.

Попри очевидний факт, що Україна вступає в нинішній раунд переговорів зі слабої позиції, на сьогодні ймовірність того, що Росія спонукатиме Україну до домовленостей тими ж методами, що під Іловайськом і Дебальцево все ж таки суттєво нижча.

Є низка причин вважати, що на сьогодні Росія (її еліта) достатньо таки "вимотана" санкціями. Звичайно, кінця світу для себе вони не вбачають, але і вести справи "як завжди" не можуть. Невдоволення накопичується і в низах, і на горі.

Саме це є причиною вірити, що на сьогодні можливість спробувати про щось домовитися з росіянами вища, ніж це було кілька років тому.

Немає особливої мудрості в тому, щоб безкінечно повторювати відому фразу про ціну домовленостей з Росією. Агресивний характер зовнішньої та й внутрішньої політики Росії зовсім не означає, що у неї немає сейрозних проблем, які примусять її хоч на якийсь час вдавати, що існування України більше не становить для неї проблему.

Так, цілком зрозуміло, що в сучасних геополітичних реаліях будь-яка домовленість з Росією не буде довговічною. Зрештою, переговори щодо врегулювання на сході України не поширюються на Крим та Севастополь.

Але шлях мирних переговорів є найбільш дієвою і безпечною на сьогодні для України лінією поведінки.

Так зване "замороження конфлікту" не може бути альтернативою.

Перш за все, замороження конфліктів ніколи не відбувалися внаслідок політичного рішення. Зрештою це ж абсурд прагнути невирішеного конфлікту на своїй території.

Заморожений конфлікт не знімає переважну більшість з тих проблем, що породили окупація Криму та частини Донбасу - ні безпекових, ні економічних, ні гуманітарних, ні інформаційних, ні кримінальних, ні корупційних. На жаль, якраз навпаки - замороження конфлікту загострить переважну більшість з них.

Заморожений конфлікт - це факт, який констатується на певному етапі конфілкту за умов досягнення паритеру між конфліктуючими сторонами та неможливості знайти політичне рішення. У нашому разі говорити про те, що у військовому плані між Україною і РФ досягнено паритет і обидві сторони розуміють, що переспектив збройної ескалації вже немає, трохи зарано.

Мирні переговори теж не вичерпали себе. Приймаймні не до тієї міри, щоб Україна могла без ризику для себе заявити про вихід з них.

Що буде наприкінці цього шляху - чи реалізація в якійсь формі чогось з того, що записане в мінських домовленостях, чи справді замороження конфлікту - покаже час. Але сумінів у тому, що йти на переговори і пробувати шукати вирішення конфлікту на Сході потрібно.

І це, зрештою, зовсім не заважає односно з цим шукати більш дієві способи тиску на Росію з питань Криму. Зрештою, це не Україна придумала, що мінський процес і окупація Криму непов"язані між собою питання.