"Свій/чужий": Знакові арешти воїнів і волонтерів

Цікаво, чи розуміє Зеленський, що Аваков його майстерно грає? Сам прихід Президента на швидкуруч скликану прес-конференцію до МВС (а не навпаки) та виступ останнім – демонстрація його ролі у чужій грі та яскравий натяк на справжній "табель про ранги" у нинішній владі.

Мені зрозуміла гра вічного міністра МВС: він хоче переконати (чи вже переконав) главу держави, що ЗСУ-добровольці-волонтери – суцільні порохоботи та найбільша загроза для ЗЕ-режиму, а МВС – єдина його надійна опора. ГПУ НАБУ, СБУ не рахуються, бо в них бійців як кіт наплакав. Вони наче скальпель без операційної. Жодні прокурорські ніколи навіть не мріяли про захоплення влади – інша справа військові. Польща (травневий переворот 1926 року), Іспанія (1936), Греція (1967), Португалія (революція гвоздик 1974 року), Туреччина (1960, 1980), Південна Корея (1961), Чилі (1973) – лише найвідоміші вдалі спроби приходу до влади людей у військовій формі. З сучасних варто згадати військові перевороти у Єгипті (2013), Таїланді (2014) та Ємені (2015).

Арешти знакових представників ЗСУ: генерала Марченка, а тепер от і сержанта Сил спеціальних операцій, автора гімну ССО Андрія Антоненка – за величезного рівня суспільної недовіри до правоохоронних та судових органів і особисто Авакова і такої саме високої довіри до ЗСУ-добровольців-волонтерів – трансформують питання винуватості/невинуватості конкретних осіб у інституційне протистояння між сторонами. Коли замість з’ясування правий/неправий, винуватий/невинуватий, важливим стає тільки один маркер свій/чужий. І кожен сумнів у обґрунтованості дій ДБР, нацполіції чи прокуратури лише підкидає хмизу в багаття. Від "ушльопків" у чаті прокурора на адресу тих, хто прийшов підтримати генерала Марченка під час обрання запобіжного заходу останньому, до абсолютної відсутності мотиву злочину у версії вбивства Шеремети, яку в перебігу нашвидкуруч скликаної прес-конференції озвучили українські пінкертони.

Те як у МВС безпардонно відшили фактичного батька-засновника ООС генерала Кривоноса, що був намагався з’ясувати, які претензії нацполіція має до Андрія Антоненка, яскраве свідчення того, як змінилась ієрархія силовиків у новій архітектурі влади. Баканов – свій, Рябошапка – свій, Аваков – тепер вже майже рідний. Армія ж віддана на відкуп Загороднюку та Хомчаку, яких важко назвати особливо наближеними до Президента.

Насправді в Україні вражає та неспівмірно мала політична роль, яку відіграють ЗСУ-добровольці-волонтери у державі, яка вижила завдяки тому, що вони стримали і досі стримують агресора на сході країни. З одного боку, українські ЗСУ можуть служити взірцем цивільного контролю над військовими, який так любить Захід. З іншого, чи не кожен військовий, ветеран та волонтер відчувають значний дисонанс між своїм внеском у збереження української державності і тим місцем, яке їм відведено у державі, яку вони врятували. І цей дисонанс може колись вибухнути. Цей вибух французькою називається coup d'état – військовий переворот.

Оскільки термін французький, то ні на що не натякаючи, розповім повчальну історію, як coup d'état, що не відбувся, кардинально змінив історію Франції трохи більше як 60 років тому. Після завершення Другої Світової французи на референдумі ухвалили конституцію, яка передбачала суто парламентську форму правління. Лідер французького спротиву та "рятівник нації" генерал Шарль де Голль, переконаний прихильник інституту президенства, уходить в опозицію до системи, згодом усамітнюється в Коломбе-ле-Дез-Еґліз та пише свої видатні мемуари "Спомини про війну". Тим часом Французька імперія зазнає принизливих поразок у В’єтнамі, Суеці та в Північній Африці. Мусульманська спільнота починає партизанську війну за незалежність Алжира, який був для французів набагато більше ніж просто колонією. Достатньо згадати, що в Алжирі в середині 50-х років проживало більше мільйона європейців і лише близько 9 млн мусульман.

Головна інтрига 1950-х розгортається у Франції саме навколо алжирського питання. Військові прагнуть зберегти рештки імперії, силою придушивши сепаратистські рухи в Алжирі, а цивільний уряд в Парижі займає мінливу позицію. Хоча слід визнати, що в решті питань пори часті зміни уряду четверта республіка функціонувала доволі ефективно. На початку 1958 року лише 13% французів бажали повернення до влади де Голля з його візією концентрації влади в руках лідера нації – президента.

Ситуація почала активно змінюватись, коли у травні Президент Рене Коті номінував, а парламент призначив прем’єром П’єра Пфлімлена, який зробив кілька заяв, що має намір розв’язувати алжирську кризу шляхом перемовин, а не військової сили. Цього було достатньо, аби головнокомандувач французьких сил в Алжирі Рауль Салан надіслав своєму колезі генералу Елі, командувачу військовим гарнізоном в Парижі, телеграму, в якій чітко зазначив, що військові вважатимуть переговори уряду про незалежність Алжира державною зрадою. Наступного ж дня текст "таємної телеграми" опублікували провідні газети. Французькі політики проігнорували попередження військових і 12 травня парламент затвердив уряд Пфлімлена. 13 травня натовп поселенців захопив будинок генерал-губернатора в Алжирі і проголосив, що владу в країні перебирає на себе Комітет національного порятунку під проводом народного героя генерала-десантника Массю. 14 травня парламент уповноважив уряд Пфлімлена придушити заколот військових. І тут із добровільного вигнання на політичну сцену повертається де Голль, який оголошує, що готовий ще раз врятувати Францію.

У відповідь Салан перебирає на себе керівництво Комітетом національного порятунку в Алжирі і з балкону будинку генерал-губернатора виголошує: "Многиї літа французькому Алжиру! Многиї літа де Голлю!". Саме він розробляє план операції "Воскресіння", яка передбачала, що Париж захоплюватимуть десантники з Алжиру, піхота з Тулузи та танкові війська з Рамбуйє. 18-19 травня про плани Салана дізнаються в столиці. 24 травня повстанці (чи якщо завгодно путчисти) захоплюють Корсику, що каталізує перемовини між цивільним урядом та де Голлем. Врешті-решт 28 травня де Голль кидає Коті та Пфлімлену свою відому фразу: "я вас залишаю зустрічати десантників, а сам із сумом повертаюсь у своє добровільне вигнання". Тільки після такого відвертого шантажу – під безпосередньою загрозою військового захоплення Парижу - Коті та Пфлімлен пристають на умови генерала і переконують парламент призначити де Голля прем’єр-міністром з надзвичайними повноваженнями та мандатом на розробку проекту нової конституції.

Так без жодного пострілу померла Четверта і була зачата П’ята французька республіка. Вже за 2 тижня Мішель Дебре, міністр бстиції в уряді де Голля, підготував перший проект нової конституції. Літо пішло на перемовини з політичними партнерами щодо її остаточного тексту. Рівно через 4 місяці – 28 вересня 1958 року французи на референдумі перевагою в 4/5 голосів затвердили новий Основний Закон. 21 грудня виборчий коледж обирав де Голля першим президентом П’ятої республіки. Так завдяки coup d'état, що не відбувся, в історії Франції почалася нова доба.

Україна — не Франція. Порошенко не де Голль. Хомчак — не Салан. І Забродський — не генерал-десантник Массю. Тому навіть під час війни саме міністр МВС залишається в країні "не першим, але й не другим". Тому будь-який далекоглядний молодий чоловік волітиме служити в КОРД, а не в ООС. І тому на Третю українську республіку нам ще чекати й чекати…