ПОЛІТИЧНИХ НЕВІГЛАСІВ ІСТОРІЯ НІЧОМУ НЕ НАВЧАЄ

  Чому падає ефективність нашої економіки – які витоки та причини?

  Історія розвитку різних держав показує, що потужно зростають лише ті національні економіки, які йдуть по шляху ринкової конкуренції та свободи. Ці домінанти мають місце, коли у суспільстві є вільний доступ громадян до ресурсів, капіталу, технологій, наукових розробок і ринків. Ящо ні, то активність людей не реалізовується і економіка пробуксовує, не зростає. У таких умовах  ринки заблоковані монополістами, фінансові кредити і корисні копалини непрозоро розподіляються  бюрократами (наприклад, за ліцензіями і дозволами). Водночас селяни не отримують доступу до ріллі, а міські жителі не знаходять роботи за спеціальністю. В таких політичних системах податківці-митарі принижують  підприємців і заважають імпорту сучасних технологій і обладнання, обкладаючи його офіційними і неофіційними поборами на кордоні. Ситуація нагадує феодально- експлуататорський і одночасно  бандитсько-мафіозний лад, жити за якого неможливо! Саме така обстановка у більшості країн Африки і Латинської Америки, які прогресивно загнивають.

  Саме такою, невільною, неконкурентною і обмежуючою права громадян щодо ведення бізнесу, праці, доступу до ресурсів і ринків є теперішня Україна. Саме тому з країни їдуть бажаючі працювати і краще жити. Саме тому наша економіка втрачає конкурентоспроможність і перетворюється у сировинний додаток Західного світу. Саме тому нас ніхто у світі не сприймає як рівноправного партнера. Але чому склалася така задушлива економічна система?

  Знову ж таки історія вчить, що вільна економіка розгортається лише в країнах політичного плюралізму, широкого доступу громадян та їх верств до формування державної влади. Бурний ріст промисловості почався у західноєвропейських країнах тільки з обмеженням влади монархів та залученням до парламентів представників широких верств населення. На такій політичній базі, як відомо, в Англії у 80-ті роки ХVII cтоліття почалася промислова революція, основою якої було розширення економічних свобод, захист прав власності, дозвіл приватним компаніям вести міжнародну торгівлю і заборона внутрішніх монополій. Країни континентальної Європи наслідували  Англію майже через 100 років і цей шлях їм проклала Французська революція 1789 року. Проте після втрати контролю над цими країнами Наполеонівської армії (стосується Пруссії, Австро-Угорщині, Іспанії, Польщі та деяких інших), яка принесла до них дух і кодекс свободи громадян і скасування монархо-елітарного ладу, стався ренесанс старих феодальних і церковних інститутів. Для них економічна активність громадян та їх підприємницькі інновації – поза законом. Це загальмувало економічне зростання і відклало підприємницькі нововведення до початку ХХ століття.  Що ж відбувається сьогодні в політичному устрої України, якщо подивитися під таким кутом зору?  

  Після початкової доби демократичних перетворень (1991-1992 роки), коли реально існувала парламентська республіка з широким представництвом у Верховній Раді усіх верств і усіх регіонів України та зі становленням приватного сектору в міській та зовнішній торгівлі і фермерства у селі,  відбувався відкат до автократії радянського типу. В ці роки поступово формувався новий вузький елітний трикутник: червоних директорів, нової бюрократії (перелицьованих колишніх партократів) і напівбандитських бізнесменів. Цей трикутник почав захоплювати державні промислові активи, кредитні потоки, валютні фонди. Лідер червоних директорів (Л.Кучма) у жовтні 1992 року став головою Кабінету міністрів і зажадав абсолютистських повноважень – передачі уряду прав на видачу  законів (декретів) і одноосібного виконання ним кадрових і контрольних  функцій, які раніше виконувала Верховна Рада. Діяльність парламенту була призупинена до нових виборів (у березні 1994 року). Червонодиректорський Кабмін став на заваді ринкових перетворень, зокрема, він зупинив фінансову підтримку підприємництва і фермерства, ввів ліміти  кредитування для приватних банків, обмежив зовнішню торгівлю, ввівши ліцензії на експорт та квоти на купівлю твердої валюти. Одночасно цей уряд без обмежень роздавав емісійні кредити підприємствам ВПК, вугільщикам, колгоспам та іншим старим галузям, що збурило цінову гіперінфляцію (індекс цін у 1993 році склав 10200 %)  і занурило економіку у глибоку довготривалу депресію.

  Той контрреволюційний політичний і економічний переворот вплинув на усю наступну нашу політичну історію і стан економіки. Ось деякі важливі  наслідки:

  1) був відновлений конституційним договором 1995 року і Конституцією України 1996 року авторитаризм Президента і звужені права парламенту. Президенти в подальшому почали активно втручатися у вибори до Верховної Ради та формування парламентської більшості. Продовження сьогоднішніх розмов про парламентсько-президентський устрій держави – суцільна демагогія;

  2) відновлена адміністративно-командна вертикаль від першої особи держави до усіх областей і сільських районів, чим повністю ліквідовані місцеві  самоврядування і економічна активність;

  3) створена вузька політико-економічна еліта, згодом визначена як олігархічні клани, яка втрутилася у парламентські виборчі та законотворчі процеси і формування виконавчої влади; також були організовані державні корпорації, які стали джерелом отримання корупційних надприбутків нуворішами  і бюрократією;

   4) створені галузеві (горизонтальні) і  міжгалузеві (вертикальні) монополії, яких не було в радянській економіці. Уряд не тільки не заважав їх створенню, він сприяв їх зловживанням, наприклад, при встановленні монопольно високих цін і тарифів, а також списанні збитків корпорацій;

   5) нова олігархічна еліта отримала від влади додаткові переваги і привілеї: так, прибутки (дивіденди тощо) олігархів та інших власників крупних корпорацій  оподатковуються за ставкою (5%), яка у 3,5-4 рази нижча за ставки  оподаткування зарплати та інших доходів громадян; останні позбавлені також відстрочок при оподаткуванні, які отримують олігархи;

  6) держава цілеспрямовано понижувала валютний курс гривні, що зменшувало реальні доходи зайнятих в українській економіці і збільшувало доходи бізнесменів–експортерів та сприяло офшорізації капіталів;

  7) влада націлена на відтворення великої приватної власності на землю сільськогосподарського призначення: спочатку (у 2001-2002 роках) вона формально наділила селян невеликими ділянками без права їх обробляти і продавати зібрану продукцію; тепер влада має намір змусити дрібних землевласників продати по заниженим цінам свої володіння новим ленд-лордам та міжнародним спекулянтам. Отже фермери і дрібні землевласники будуть усунуті  від політичного життя і економічних регулювань у сільському господарстві.

  Можна сказати, що останні 27років в Україні будувалася архаїчна  екстрактивна політична система, яка захищає інтереси нових вузьких еліт,  обмежує конкурентний ринковий розвиток і вже відсунула нашу країну на задвірки європейського цивілізаційного процесу. Без зміни цієї системи не буде відновлення нашого економічного зростання. 

  Чи розумів це новообраний Президент, чи знає він про необхідність демонтажу і оновлення політичних інститутів, залишених нам Порошенком, Януковичем та іншими, що без цього оновлення неможливо зрушити з місця нашу заіржавілу економічну колимагу? Мене так і кортило написати новому Президенту, що перш за все він повинен замінити стару систему державного управління. Проте перші ж його дії і посадові призначення насторожили. Стало зрозуміло, що він спирається на стару бюрократичну управлінську машину з центром у Адміністрації Президента, пролонгує непотрібну кількісну обтяженість Кабінету міністрів та його підрозділів, продовжує існування дублюючих, багатоповерхових, паразитуючих органів центральної влади, не бачить загроз від державних монополій і призначення на керівні посади в них людей з урядів Порошенка і Януковича. Далі стало відомо про секретні переговори з Пінчуком, Коломойським та іншими олігархами, продовження повноважень того ж Кучми представляти Україну у Мінських переговорах, що охолодило наші сподівання. (У мене склалось враження, що у своїх поглядах він симпатизує своєму президенту-земляку).

  На жаль, Президент не зміг зрозуміти (хоча без політичного і життєвого досвіду це важко зрозуміти), що президентське втручання у вибори до Верховної Ради є і неприпустимим, і небезпечним. Він не побачив загрози, що відсутність багатопартійної коаліції у парламенті нівелює представницьку демократію і покладе усі економічні пакети в одну чи декілька кишень, що знищить конкуренцію, вільне підприємництво і позбавить нас економічних  перспектив. От ми і отримали не народний, а Зе-представницький парламент, який працює як продовження Офісу Президента, а тому фактично не існує.

  Зараз стало зрозумілим, що Президент йде по шляху посилення власного абсолютизму. Закони поступають від його Офісу. Уряд взагалі не має власного обличчя, є прислугою Президента і фактично не знає, чим зайнятися. Петиції громадськості направляються не в парламент, що відповідає статусу парламентської республіки, а Президенту і він вирішує їх подальшу долю (частіше викидає у смітник, чим руйнує важливий канал демократії). Глава держави також самочинно призначає керівників правоохоронних органів, керівників незалежних національних регулювальних органів тощо, що робить його відповідальним за їх роботу, а отже змушує вводити додаткові контролюючі органи і обтяжує управлінську багатотонку. Нарощування  бюрократії – шлях до загнивання. На мій погляд, Президент має відмовитися від кучмівської ідеології, розпустити монопарламент, ініціювати запровадження широкопредставницької виборчої системи (з мінімальним прохідним бар’єром), обрати політично інклюзивний парламент, відмовитися від монархічних повноважень і дати нашій економіці можливість процвітати. Іншого виходу я не бачу. П’ять років невігластва і обійм олігархату Україна не витримає.